Галина Іванівна була жінкою небідною. У молодості вона разом із чоловіком працювала на заводі, а потім відкрили невеличкий бізнес, який приніс непоганий прибуток. Чоловік відійшов у вічність рано, і вся спадщина – дача, квартира та чималі заощадження – залишилися їй. Жила вона скромно, але з грошима рахуватися вміла.

Її син Артем одружився молодим. Дівчина, яку він привів у дім, – Віка, на перший погляд, була лагідною та усміхненою. Галина Іванівна щиро зраділа:

– Нарешті і в мене сім’я поповнилася, – казала вона подругам.

Коли молодята почали жити разом, грошей їм відверто бракувало. Галина Іванівна вирішила не стояти осторонь: купила їм однокімнатну квартиру. “На перший час вистачить”, – сказала вона.

Крім того, вона оплачувала садочок для внучки Соломійки, бо Віка повернулася на роботу. Комунальні рахунки, інтернет, навіть мобільний зв’язок – усе лягало на плечі свекрухи.

– Вам треба ставати на ноги, діти, – повторювала вона. – А я допоможу, чим можу.

Вона була впевнена, що все робить правильно, що саме так і треба.

І діти дякували. Принаймні, на початку.

Минуло кілька років. Артем працював, але його зарплати не вистачало, щоб відкладати. Віка завжди мріяла про простору квартиру: з великою кухнею, дитячою, де можна буде приймати гостей.

Одного разу, повернувшись від подруги, яка нещодавно придбала трикімнатну квартиру, вона почала розмову з Артемом:

– Чому ми маємо тулитися в цій однокімнатці? Ти ж бачиш, як живуть люди.

– Та потроху заробимо, щось відкладемо, – відповідав чоловік.

– Скільки чекати? Тридцять років? У тебе мама при грошах, у неї дача є. Хай продасть і купить нам більшу квартиру.

Артем лише знизав плечима. Він знав, наскільки для матері важлива та дача. Там із чоловіком вони кожної весни садили квіти, разом копали землю, разом зустрічали світанки.

Та Віка не відступала. За кілька днів вона сама заговорила з Галиною Іванівною:

– Мамо, ви ж бачите, як нам тісно. Соломійка росте, їй потрібна кімната. А у вас дача стоїть, ніхто там не живе. Чому б її не продати?

Галина Іванівна остовпіла від такої пропозиції. Потім тихо відповіла:

– Дача – це пам’ять про мого чоловіка. Я не можу її продати.

– Але ж ми сім’я! – наполягала Віка. – Хіба не краще, щоб гроші працювали на майбутнє онуки?

– Я й так стільки зробила для вас, – сумно сказала свекруха. – Вибач, доню, але на це я не піду.

З того дня стосунки різко охололи. Віка перестала заходити до Галини Іванівни, телефонні дзвінки скоротила до мінімуму. А коли наближався день народження Соломійки, вона прямо сказала:

– Мамо, ви краще не приходьте. Дитині потрібне свято, а у нас ще залишився неприємний осад.

Ті слова різонули серце Галини Іванівни, як ножем. Увечері вона довго сиділа біля вікна й думала. Потім тихо, але твердо вирішила: вистачить.

Наступного дня вона пішла в банк і закрила всі картки, з яких оплачувала комунальні, садочок, інтернет. Відключила автоматичні платежі.

Через тиждень Віка прибігла до чоловіка з роздратованим виглядом:

– Артеме, чому світло вимкнули? Чому інтернету немає? Чому в садочку сказали, що за два місяці борг?

Артем лише розвів руками:

– Це мама все платила. Я думав, ти знаєш.

– Що значить “мама платила”? Ми що, на шиї сиділи в неї стільки років? – Віка аж почервоніла.

– Виходить, що так, – тихо сказав Артем.

Тільки тоді до Віки дійшло, скільки сил і грошей вкладала свекруха у їхню сім’ю. І їй стало соромно.

На день народження Соломійки Галина Іванівна справді не прийшла. Вона сиділа вдома, тримала в руках коробочку з подарунком – лялькою, яку вибирала довго й з любов’ю, та сльози капали на упаковку.

А тим часом у квартирі Артема і Віки було гучне свято, але відчуття порожнечі не полишало ні чоловіка, ні дружину.

Ввечері Артем сказав:

– Ти дарма так зробила. Це ж моя мама. Вона для нас стільки всього зробила, а ми…

Віка мовчала. Всередині все клекотіло: гордість боролася із совістю.

Минуло кілька днів. Віка таки зважилася піти до свекрухи. Вона постукала у двері й несміливо сказала:

– Мамо, вибачте мене. Я була несправедлива. Я не розуміла, скільки ви зробили для нас.

Галина Іванівна дивилася на неї довго, мовчки. Потім зітхнула:

– Віка, я люблю вас усіх. І Соломійку, і тебе, і Артема. Але я теж маю право на свої почуття, на свої спогади. Дача – це частина мого життя. Я не можу нею пожертвувати, навіть заради вас.

Віка кивнула, опустила очі:

– Тепер я розумію. Мені соромно.

Свекруха обійняла невістку.

Життя поступово налагодилося. Діти зрозуміли: вони самі повинні дбати про своє майбутнє, а допомога матері – це не обов’язок, а її добра воля.

А Галина Іванівна ще частіше почала їздити на дачу. Вона садила квіти, прибирала в будиночку, а іноді брала Соломійку з собою. Там внучка бігала по траві, збирала яблука й слухала розповіді бабусі про дідуся.

– Бабусю, а я теж посаджу квітку, – казала мала. – Щоб вона росла й нагадувала про дідуся.

Бо головне – це не квартири і не гроші, а пам’ять, любов і розуміння в сім’ї.

Допомога батьків – це велика підтримка, але діти мають вчитися будувати своє життя самі. А найцінніше, що можна залишити після себе, – це не матеріальні блага, а любов, доброту і пам’ять.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.