– Стефі зараз не позаздриш! – розповідає про подругу 65-річна Галина Данилівна. – Захворіла зараз вона серйозно, а доглядати її нікому, аж шкода її.
– А родичі хоч є у неї якісь?
– Син є, але він, як би сказати, не дуже благополучний! Намагалася вона йому додзвонитися вночі, але він і слухавку не взяв. Подзвонила мені. Зібралися ми з чоловіком, поїхали до неї, відвезли в лікарню.
– Зрозуміло. Ну, закінчилося все добре?
– Та яке там закінчилося! Все тільки починається… Виписують її завтра, в лікарні тижнями зараз ніхто тримати не буде, а куди їй? Тобто зрозуміло, куди, додому. Квартира у неї хороша, трикімнатна. Але живе вона одна! Синові давним-давно кімнату купила, відселила його, з ним жити неможливо, від нього одні проблеми, допомоги точно чекати не доводиться. А допомога їй потрібна! Банально, стакан води подати, з туалетом допомогти, ну, нагодувати теж, природно, речі в прання закинути…
– І що? Зовсім нікому? Нікого більше нема, крім сина?
– Ну, є ще Віра, колишня невістка, яка розлучилася з її сином шістнадцять років тому…
– Що? Шістнадцять років тому? Ну, це тоді не варіант зовсім. Тут за чинною свекрухою не всяка невістка доглядати буде, а ви говорите. Колишня невістка точно нічим вашій подрузі не зобов’язана…
– Та справа в тому, що тут особливий випадок! Віра з дітьми після розлучення жила у Стефи багато років, тому що йти їй було нікуди…
Вірі, колишній невістці Стефанії Миколаївни, сорок чотири роки, у неї дві дочки-двійнята, двадцятирічні студентки. У обох дівчат зараз сесія, і, звичайно, і мови не йде про те, щоб все кинути і їхати допомагати бабусі. У них своє життя.
А між тим, Стефанія Миколаївна практично виростила онучок з пелюшок. Спочатку бігала кожен день допомагати з двійнятами, поки Віра з її сином ще були в шлюбі і жили на орендованій квартирі. Потім Віра розлучилася і переїхала з дітьми до своєї матері, але там не прижилася.
– Батьки з самого початку були проти її шлюбу, ну, а після розлучення і поготів не захотіли її підтримувати! – розповідає Галина Данилівна. – Стефа дивилася на це, дивилася, та й покликала Віру з дітьми жити до себе… Відносини у них хороші були, незважаючи на розлучення. Стефанія у онуках просто душі не чула, на все для них була готова. Ну, Віра подумала-подумала, і переїхала. Дівчаткам по три з половиною роки було!
Віра працювала, а Стефанія Миколаївна вийшла на пенсію і взяла на себе дітей. Дівчатка ходили в садок, на перших порах, звичайно, багато хворіли. Стефанія Миколаївна сиділа на лікарняних, ходила по лікарях. На аліменти особливо розраховувати не доводилося, але матеріально вони жили непогано. Віра віддавала колишній свекрусі більшу частину зарплати, оскільки цим і побутом займалася саме Стефанія Миколаївна. Пенсію свою вона теж вкладала в спільний котел.
– І ось скільки її пам’ятаю, весь час вона з цими дітьми, – розповідає Галина Данилівна. – І в свята, і в будні. У квартирі зайняла найменшу кімнату, прала, прибирала, готувала. Ну, потім діти підросли, трохи легше стало. Побуту, звичайно, не поменшало, але дівчата хоча б зі школи стали самі приходити і на курси їздити, а то ж адже Стефа тільки встигала – одну туди веде, іншу сюди…
Коли дівчаткам виповнилося шістнадцять, Віра знайшла собі чоловіка. Якийсь час зустрічалися, потім переїхала до нього, вийшла заміж, дочки-одинадцятикласниці поки залишилися у свекрухи. Через рік дівчата закінчили школу і теж полетіли з гнізда – вчитися.
– А Стефа залишилася одна. Собачку ось собі завела з туги, їздила з нею на дачу. А тепер от таке з нею трапилося…
Вірі, за словами Галини Данилівни, вже подзвонили. Але вона і в лікарню щось не зволила приїхати – ніколи. У неї робота, чоловік, ремонт квартири, а в лікарні що робити? Допомогу Стефанії Миколаївні вже надали, все, що треба, роблять.
– Правда, грошей запропонувала, але якось скромно так, ненав’язливо, з застереженням, що зараз багато дати не зможе, дочок вчить і ремонт робить, – розповідає Галина Данилівна. – Так я їй кажу, грошей особливо не треба, зараз фізична допомога буде потрібна. За Стефою дивитися треба комусь, в ідеалі жити з нею якийсь час, вона зараз зовсім безпорадна. Але Віра руками замахала – ні, жити зі свекрухою вона не може, їздити кожен день з іншого кінця міста теж. Раз в тиждень у вихідний, це максимум…
Галина Данилівна просто обурена такою поведінкою невістки подруги.
– Я їй кажу, згадай, коли ти була в складному безвихідному становищі, хто тобі допоміг? Стефа! Зараз настала твоя черга віддавати борги. А вона – які, мовляв, ще борги? Так, Стефанія Миколаївна допомогла дітей виростити. Але якби вона свого часу сина свого виховала нормально, то, може, їй цього робити і не довелося б! Це її власні онуки, вона для них старалася, мовляв, не для мене. Ось якби квартиру свою переписала, ну так, був би сенс про щось говорити, про якийсь борг. А то, що пожити пустила – це дрібниця.
Невістка абсолютно не збирається якось перебудовувати своє життя і терпіти незручності, щоб допомогти колишній свекрусі.
– Заявила – у неї син рідний є, нехай до нього і йде! – зітхає Галина Данилівна. – Ніби й не знає, що з того сина толку мало… У підсумку доведеться допомагати нам, подругам. Доглядальницю вже знайшли, плюс самі ходити будемо. Але Віра яка. Хіба так можна?
Фото ілюстративне – vsluh.
