Що не кажіть, а справедливість таки є, і бумеранг існує. Прикладом цього я ця історія.

Ніна прожила з Андрієм двадцять років. Не скажеш, щоб життя було легким, але й не найгіршим. Вона терпіла, бо вірила, що сім’я — то святе. Вони починали з нуля: стара хата, потім квартира, син, робота, кредити, ремонти — усе як у людей.

Та тільки в Андрія була одна риса, яка з роками ставала дедалі виразнішою — скупість. Не просто економність, а така, що за душу брала. Він міг годинами рахувати копійки, писати списки витрат, з докором дивитися, якщо вона купила собі сукню або принесла додому торт.

— Ти ж на роботі чай п’єш, навіщо додому ще купувати? — бурчав він.

— Бо я хочу порадувати тебе, нас, — відповідала вона.

— Радість — не в тісті, а в грошах, — казав і забирав дріб’язок до гаманця.

Ніна не зчеплювалася. Вона думала: “Може, чоловік просто господарний. Краще вже такий, ніж гульвіса.” Та з часом почала помічати, що його “господарність” дивно працює. Машину він купував — але записував на батька. Земельну ділянку — теж на батька. Потім побудували дачу, і знову — документи на батьків.

— Андрію, — тихо якось сказала вона, — ми вже двадцять років разом. Чому ніде мого імені немає?

— Бо ти все одно моя дружина. Моє — твоє, твоє — моє. Я ж не чужий тобі.

Вона повірила. А потім звикла не питати.

Син підріс, поїхав навчатися в інше місто. У хаті стало тихо. Тиша ця давила, бо в ній чіткіше чути було холод у стосунках. Андрій перестав дивитися на неї як на жінку — тільки як на співмешканку, що готує, пере, мовчить.

А потім доля підсунула Ніні шанс. Їй запропонували підвищення — керівну посаду у філії тієї ж компанії, але в іншому місті. Зарплата вдвічі більша, власний кабінет, можливість реалізуватися. Вона розповіла про це Андрію, очі світилися, мов у молодої дівчини.

— Я, мабуть, погоджуся. Така нагода раз у житті!

А він, навіть не піднявши голови від телевізора, сказав:

— Їдь, якщо хочеш. А я подам на розлучення.

— Що?

— Мені не потрібна дружина, якої немає вдома. Та й узагалі… ми ж з тобою вже як чужі.

Вона мовчала. Серце обливалося сльозами, але й приниження більше терпіти не хотілося.

Через місяць вони офіційно розлучилися. З майна вона отримала лише свою стареньку машину. Усе інше, як і передбачала, було записано на батьків Андрія.

— Ти ж розумна, Ніно, — сказав він на суді, — не я винен, що ти вірила всім підписам.

Вона нічого не відповіла. Лише зібрала документи, чемно попрощалася й поїхала.

Нове місто стало для неї новим життям. Вона знімала невелику квартиру, ходила на роботу, щовечора дзвонила синові. Робота її захопила, вона вперше за багато років відчула, що її цінують. Колеги поважали, начальство довіряло.

І тільки коли залишалася сама, приходили думки: “Як же я могла прожити двадцять років поруч із людиною, яка не мала до мене ні крихти душі?”

Минуло близько року. Якось у неділю син зателефонував:

— Мам, ти чула? Бабуся померла.

Ніна зітхнула. Не з ненавистю — із сумом.

— Царство їй небесне, — тільки й сказала.

Через кілька місяців долинуло нове — ще дивніше — повідомлення.

— Мам, ти не повіриш, — говорив син. — Дідусь привів якусь молодицю. Їй, мабуть, років сорок, не більше. Каже, що то його кохання.

— Та що ти таке кажеш…

— Кажу серйозно. Єлизавета її звати. І він… одружився з нею!

Ніна довго мовчала. В голові крутилися слова, які вона не вимовляла. “Одружився… Значить, тепер усе його майно — спільне.”

І не минуло й року, як доля поставила останню крапку. Раптово не стало і Андрієвого батька. А за законом усе, що було записане на нього — дача, земля, будинок, навіть банківські рахунки — тепер належало Єлизаветі, молодій удові.

Коли про це дізнався Андрій, його перекосило. Він бігав по судах, адвокатах, доводив, що то “спільна власність сім’ї”, що “він усе заробив”. Та юристи лише розводили руками:

— Вибачте, але формально ви ні до чого. Усе оформлено на вашого батька, а його законна дружина — спадкоємиця.

І тепер Андрій жив у своїй квартирі, єдиному, що залишилося, та дивився на життя зовсім іншими очима.

Ніна дізналася про все випадково — від спільної знайомої. Та ще й з іронією сказала:

— От бачиш, як воно буває: батьки повмирали, а все добро тепер у чужих руках. Молода вдова катається на його машині, здає дачу, землю продає… А Андрій — залишився з носом.

Ніна не зраділа. Але десь глибоко всередині відчула щось на кшталт спокою. Бо двадцять років жила з людиною, яка берегла кожну копійку, щоб, не дай Боже, вона не дісталася їй. І тепер усе те дісталося зовсім чужій жінці, яка навіть не знала їхньої історії.

— Є справедливість, — сказала вона того вечора подрузі. — Просто вона не приходить тоді, коли ми її чекаємо.

Подруга кивнула:

— Бог усе бачить, Ніно. І все розставляє по своїх місцях.

Через деякий час Андрій зателефонував. Голос у нього був приглушений, змучений.

— Ніно, я, мабуть, не мав рації.

— У чому саме? — спокійно спитала вона.

— У всьому. Ти ж бачиш, як воно вийшло…

— Бачу. Але мені тебе не шкода, Андрію. Мені просто сумно, що ти все життя боявся втратити те, що все одно втратиш.

Він нічого не відповів. Лише важко зітхнув.

Минуло ще кілька років. Ніна збудувала своє життя наново. Купила невеличку квартиру, сама, своїми силами. Її син одружився, народилася внучка. Коли вона дивилася на ту малу, серце переповнювалося теплом — ось воно, справжнє багатство.

Іноді вона згадувала Андрія — без злості, без болю. Просто як урок.

“Життя — воно мудре, — думала вона. — Може довго мовчати, але колись усе повертає. І не завжди туди, куди ми хочемо, а туди, куди треба.”

Вона дивилася у вікно свого нового дому, де пахло кавою, а не зневагою. І тихо всміхалася:

— Так, справедливість є. Просто треба дочекатися, коли вона дозріє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.