Іван був із тих хлопців, про яких у селі казали: «Роботящий, не ледар, але гарячий». Він ще з підліткових років звик до важкої праці: то корови, то поле, то будівництво біля сусідів. А як підріс, то вже й на весіллях підробляв, музикам апаратуру носив. Грошей у сім’ї було небагато, але Іван був гордий: «Я сам зароблю, сам стану на ноги».
У двадцять два роки він закохався. Її звали Марічка. Вона була з того ж села, мала чорні брови, карі очі й дзвінкий сміх. Іван не міг намилуватися нею: «Оце буде моя дружина». Її батьки були не в захваті – мовляв, Іван ще не має нічого свого. Але Марічка вперлася: «Я його люблю, і більше нікого».
Весілля зіграли гучне. Все село гуляло, корова з квітами на рогах ішла в обмін на молоду, музика грала до ранку. Іван мріяв, що ось тепер почнеться його справжнє життя.
Та життя показало іншу сторону. Вони з Марічкою жили в маленькій кімнатці в хаті його батьків. Робота була важка, грошей бракувало, а характер у них обох гарячий. Марічка хотіла ніжності, уваги, а Іван часто мовчав і замість ласкавого слова давав їй мішок картоплі на кухню: «Ось, готуй». Вона образилася, а він не розумів, що їй треба більше, ніж їжа.
Сварки ставали частішими. Якось після чергової бурхливої розмови, коли вони так і не змогли домовитися, Марічка зібрала речі й поїхала до мами. «Я не можу так жити», – кинула крізь сльози. Іван залишився сам.
Це був його перший шлюб – гіркий, але дуже повчальний. Він зрозумів, що одного кохання мало, треба ще й розуміння, терпіння, слів, яких він тоді не знав, як сказати.
Після розлучення Іван довго не знаходив собі місця. Він кинувся в роботу. Спершу працював у райцентрі, потім поїхав за кордон – на будови. Повертався до села рідко, але коли приїжджав, усі бачили: Іван змінився. Гарно вдягнений, при грошах, самовпевнений.
У місті він познайомився з Оленкою. Вона була молодша від нього на десять років, мала довгі світлі коси й любила гарні речі. Іванові здавалося, що з нею він почне все з чистого аркуша. «Молода, весела, зі мною буде як за кам’яною стіною», – думав він.
Весілля було скромніше, але Іван не шкодував грошей. Купив їй золоті прикраси, подарував телефон, якого ще ніхто в селі не бачив. Спершу вони жили добре. Оленка любила ходити по магазинах, а Іван тішився, що може їй усе дати.
Та з часом він відчув, що між ними немає того тепла, якого він так чекав. Кожна розмова зводилася до грошей. «Коли наступна зарплата?», «Купи мені це, бо в колеги вже є», «Я не хочу жити в селі, давай ще одну квартиру в місті». Іван намагався виконати всі бажання, але в душі відчував порожнечу.
Через кілька років він зрозумів: Оленка його не кохає, вона кохає його кишеню. Її друзі, її коло – все це було далеке від нього. Коли грошей ставало менше, вона робилася холодною, навіть чужою. Зрештою, одного дня вона сказала: «Іване, я хочу жити по-іншому. Це не те життя, про яке я мріяла». І пішла.
Іван знову залишився сам. Друга невдача боліла ще більше за першу. Він зневірився в жінках, у любові. Почав вважати, що йому просто не судилося.
Час ішов. Іванові вже було 45. Він мав за плечима два шлюби, багато років роботи на чужині й серце, яке втомилося від розчарувань. Він не шукав більше щастя, просто жив: працював, допомагав стареньким батькам, інколи зустрічався з друзями.
Одного осіннього дня він ішов парком у райцентрі. Листя жовтіло, падало під ноги. На лавці сиділа жінка з книжкою. Він сів неподалік, бо поруч був вільний простір. Вона глянула на нього й усміхнулася. Її звали Ганна.
Вони заговорили. Виявилося, що вона – вчителька української мови, їй теж 40 з лишком, і вона також самотня. Її чоловік помер кілька років тому, дітей у них не було. Вона жила в невеличкій квартирі й мала просте життя: школа, книжки, квіти на підвіконні.
Розмова була такою легкою, що Іван не хотів іти. Вперше за багато років він відчув тепло не від грошей чи подарунків, а від щирих слів і погляду. Вони почали зустрічатися.
Ганна була зовсім іншою – вона не вимагала дорогих речей, не дорікала, що він із села, не порівнювала його ні з ким. Вона слухала, розуміла, і її доброта огортала його, наче тепла ковдра.
Через рік вони одружилися. Весілля було тихе – лише кілька близьких друзів і родичів. Але це був найщасливіший день у житті Івана. Він нарешті відчув, що знайшов не тимчасову пристрасть і не холодний розрахунок, а справжню сім’ю.
Ганна навчила його говорити прості слова: «дякую», «люблю», «мені добре з тобою». А він нарешті зрозумів, що щастя не в тому, щоб купити квартиру чи золото, а в тому, щоб мати поруч людину, яка тримає тебе за руку й не відпускає.
Іван з усмішкою казав друзям:
– Знаєте, мені довелося тричі одружитися, щоб нарешті знайти справжнє щастя. Але тепер я знаю: воно варте всіх помилок.
Інколи шлях до справжнього кохання довгий і складний. Але коли воно приходить ™ воно лікує всі старі рани й робить життя наповненим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
