Вчорашній похід до супермаркету обернувся для мене глибоким, хоча й випадковим, уроком.
Я стояла в черзі до каси, коли почула розмову двох жінок, що стояли позаду.
Їхній діалог, спочатку тихий, набув сумних обертів, коли мова зайшла про побутову техніку.
— У мене, уяви собі, пральна машина вийшла з ладу, — зітхнула одна жінка, нехай її зватимемо Олеся. — Це було ще восени, і вже кілька місяців я перу руками.
— Ох, жах! — вигукнула її співрозмовниця, яку назвемо Інною.
— Так, майстер прийшов, подивився на неї, як на музейний експонат. Каже: “Модель застаріла, запчастини знайти неможливо. Зробити можна, але це буде коштувати як нова, а то й дорожче”. От я й збираю тепер кошти. Перу у ванні, а втомилася — не передати. Для великої родини ручне прання — це щоденна, виснажлива і невдячна робота, а не просто рутинна робота.
Інна, здавалося, була щиро здивована.
Вона не могла повірити, що в сучасному світі, в епоху таких технологій, хтось свідомо обирає подібну фізичну працю.
— Я навіть уявити не можу! Ледь не пів року прати вручну? У двадцять першому столітті, як таке можливо? Це ж базові потреби!
— Ну, а що мені робити? — відповіла Олеся. — Поки що так.
— Слухай, та візьми ти, зрештою, кредит! Купи собі хоч найпростішу машинку, — рішуче порадила Інна. — Це ж річ першої необхідності. Що ж так себе не любити? Я не розумію, чому ти так можеш терпіти?
Олеся рішуче похитала головою, незважаючи на втому, що читалася в її очах.
— Ні, тільки не позика! Нізащо! Мені ще бракувало влазити в боргову яму. Дуже дякую за пораду, але я краще прополощу ще раз усі ковдри та рушники в тазі пів року, але зате нікому нічого не буду винна і спатиму спокійно.
Ці слова здивували й мене.
Я вийшла з магазину, а розмова ця не полишала моїх думок.
Переді мною постали дві протилежні філософії життя, два різні світи, які існують паралельно в нашому суспільстві.
Я одразу згадала своїх знайомих, подружжя Світлани та Кирила. Вони, здавалося, були повною протилежністю Олесі.
Світлана і Кирило жили у світі постійного, але запозиченого, комфорту.
У їхній родині було дві машини, які вони, за суворим правилом, оновлювали кожні три роки, щоб “не їздити на старому мотлоху”.
Це означало, що вони завжди мали як мінімум один, а то й два, активні автокредити.
До цього додавалися позики на побутову техніку: щойно на ринку з’являвся новий, “розумний” холодильник або телевізор із надтонкими рамками, старий одразу продавався, а на новий оформлювався черговий, невеликий, але кредит.
Та ж сама історія була з модними ґаджетами: вони завжди мали найновіші моделі телефонів і планшетів.
При цьому обидва працювали, отримували гідну, вищу за середню, заробітну плату, і виховували лише одну дитину.
Але вони постійно жили в стані фінансового очікування, від зарплати до зарплати.
Іноді, за їхніми ж словами, до наступної виплати в кишені залишалася буквально одна-дві сотні гривень.
Парадоксально, але ці люди не сумували і не заощаджували кожну копійку.
Вони насолоджувалися життям, не приховували своїх фінансових зобов’язань.
Навпаки, вони охоче розповідали про свої борги, сприймаючи їх як свідчення успіху і доказ того, що вони “беруть від життя все”.
Їхній принцип звучав так:
“Життя одне, і воно має бути комфортним тут і зараз, а не колись у туманному майбутньому, коли ми нарешті назбираємо”.
Світлана і Кирило не сприймали борги як тягар, а як інструмент для підвищення якості життя.
Вони не відчували того “тягаря” і не втрачали того “спокійного сну”, про який говорила Олеся.
З іншого боку — Олеся, а також багато інших моїх знайомих, які мали іншу думку зовсім.
Це люди, які роками живуть у режимі жорсткої економії.
Вони відмовляють собі в базовому комфорті, намагаючись “не влазити в борги”.
Але, як це часто буває, вони не можуть відкласти значну суму, бо постійно виникають якісь непередбачувані витрати: то ремонт даху, то лікування, то необхідність придбати новий одяг дитині.
Вони роками мріють про нові меблі чи поїздку на море, але так і не можуть реалізувати ці мрії.
Вони живуть за принципом: “Спокій і незалежність важливіші за миттєве щастя”.
Вони готові рік прати вручну, закривати очі, коли турбує спина та втомлювати руки, лише б не підписати жодного кредитного договору.
Для них кредит — це якесь зло, яке позбавляє людину свободи, адже ти постійно винна гроші за кредит і постійно хвилюєшся за те, чи зможеш його вчасно віддати.
Вони відчувають дискомфорт, знаючи, що винні комусь гроші.
Їхня цінність — фінансова цілісність і можливість “спати спокійно”, тобто бути незалежним від будь-яких зовнішніх фінансових зобов’язань.
Мене дивує не стільки різниця в доходах, скільки різниця в людському сприйнятті боргу.
Невже більшість українських жінок дотримуються поглядів Олесі? Чи це лише наше покоління так живе, а молодь сприймає все простіше?
У менталітеті Олесі простежується відлуння минулого, коли банківські системи були нестабільними, а борги асоціювалися з бідністю.
У той час як Світлана та Кирило живуть за сучасним принципом, де час важливіший за гроші, а кредит — це просто фінансовий інструмент, який дозволяє “перерозподілити” майбутній дохід на поточні потреби.
Вони цінують свій час, який могли б витратити на роботу чи відпочинок, і готові платити відсотки, щоб уникнути ручного прання чи їзди на старій, ненадійній машині.
Чому я не розумію Олесю? Моя позиція ближча до Інни.
Для мене пральна машина — це не розкіш, а інструмент збереження здоров’я та часу.
Пів року ручного прання для великої сім’ї — це, без перебільшення, втрачені години життя, які можна було б присвятити дитині, відпочинку, або додатковій роботі для прискорення накопичення.
Це фізична праця, яка зовсім не виправдана.
Я б, безумовно, обрала кредит.
Навіть найдешевший кредит на пральну машину — це мінімальні щомісячні виплати, які ніяк не можуть зрівнятися з півроку прання в тазику.
Спокійний сон, на мій погляд, має ґрунтуватися не лише на відсутності боргу, а й на відсутності втоми та гарному самопочутті.
Ця розмова змусила мене провести внутрішній аналіз.
Зрештою, відповідь на запитання “Хто правий?” лежить не в економічній площині, а в особистій системі цінностей.
Однак, з погляду сучасної економіки та піклування про себе, філософія Олесі здається помилковою.
Вона платить за “спокійний сон” дуже високу ціну — своє здоров’я та свій час.
Я б обрала швидкий доступ до комфорту, використовуючи кредит як раціональний фінансовий міст, а не як тягар.
І це змушує мене задуматися: чи не є такий сильний страх перед будь-яким боргом однією з причин, чому багатьом людям так важко поліпшити своє життя?
Якщо навіть для придбання речі першої необхідності ми готові відмовитися від базового комфорту, то як ми можемо мріяти про великі інвестиції та значне фінансове зростання?
Я впевнена: у цій конкретній ситуації, комфорт і здоров’я мали б перемогти страх перед боргом.
Я б однозначно взяла кредит і купила пральну машину.
А ви? Чи теж боїтеся брати кредити?
Фото ілюстративне.
