Алла завжди вважала, що з чоловіком їй дуже пощастило – стрункий, з почуттям гумору, щедрий, любить її. Жили душа в душу – він став хорошим батьком і добрим господарем. У 30 вже займав солідну посаду і, як кажуть, усе тягнув у сім’ю. І якби років 15 тому Аллі хтось сказав, що вона матиме коханця, жінка неодмінно розлютилася б, так як вважала свого чоловіка ідеальним.
Та з часом Володя став Володимиром Петровичем, його стрункість сховалась під невеликим пузцем, а почуття гумору… залишилось лише для людей. Вдома з Аллою він був завжди втомленим навантаженнями і часто повторював, яка ж відповідальна у нього посада. Хоча і вона не була його утриманкою, мала свій невеличкий бізнес. Джерело
Навіть син якось зауважив:
— І чого тато весь час вихваляється? Он дядя Микола більший начальник, а тьотю Олю не соромиться на людях поцілувати. Мамо, ну як ти оце терпиш?— казав 10-річний Максим.
Що Алла могла відповісти сину? Звісно, як кожна мати, пояснювала, що такий вже у тата характер, важка робота, але як і раніше він їх любить. Вони обоє навіть стали називати його командиром, бо повертаючись з роботи, він і вдома залишався начальником, керував і на дачі. А Володимиру звернення “командир” подобалось.
***
Сашко колись був закоханий в Аллу. Вони знайшли один одного в соцмережах. Її колишній “хвостик” — так у класі називали Сашка — виявляється жив у сусідньому місті. Пошук задала просто так, не сподіваючись ні на що. Просто згадала, як Сашко постійно чіплявся до неї на перервах, смикав за довгу косу і навіть підкладав на стілець кнопки. Тому і прозвали його “хвостиком”. Коли комп’ютер видав два адресати, сумнівів не залишилось.
Другий Сашко не підходив по віку. Зайшла на сторінку і познайомилась вдруге. Статний, підтягнутий чоловік, у якого залишилась та ж безпосередня усмішка. Ось на фотографії він у Єгипті, на морі з дружиною і донькою, в своєму офісі. О боже, “хвостик” став банкіром!
Написати йому повідомлення Алла наважилась лише через кілька днів. Воно було коротким: “Привіт! Пам’ятаєш однокласницю, до коси якої ти був небайдужим?” Відповідь прийшла у той же день. Місяць вони листувалися, передзвонювались, і Алла ніяк не могла наважитись на зустріч, яку Сашко пропонував. Вона боялась, бо відчувала, що усе не закінчиться просто так. У своїх листах він ставив багато питань, цікавився її сім’єю, бізнесом. Єдине, на що не відповідала — де знаходиться її офіс. Але… він знайшов фірму сам. Так, інтуїція її не підвела.
— Алло Євгенівно, до вас клієнт, — доповіла офіс-менеджер.
— Я не призначала на цей час зустрічей нікому, — відрубала вона різко — мала багато справ.
— Він каже, що записувався на зустріч 15 років тому, — перервав її буркотіння голос секретаря.
І тоді у неї почали труситися руки. Як у школі перед екзаменом. Вона схопила косметичку, швиденько підправила макіяж і вийшла з кабінету назустріч “хвостику”.
— Заходьте, пане Олександр! — діловитим тоном мовила вона, стараючись не дивитись йому в очі.
Опанувала себе лише тоді, коли Сашко узяв її за руку.
— Ну, ти ж знаєш, що сьогодні знайти адресу простіше простого, а я настирний, — сказав він. — Ходімо десь пообідаємо, обіцяю, що кнопки підкладати не буду.
І Алла здалася, покинувши купу нагальних справ, паперів. Під час обіду він не раз дивував Аллу своїми жартами, спогадами. У кінці десь вийшов і повернувся з шикарним букетом рожевих троянд. Такі колись росли біля її дому. Вона їх дуже любила. Через тиждень він чекав її у тому ж ресторані. І знову обід завершили квіти, а вечеряли вони вже у готелі…
***
Син був у таборі, чоловік — у відрядженні, тому виправдовуватись не довелося ні перед ким. Та вона і не почувалась винною. Навпаки — щасливою, бо стільки тепла, ніжності і уваги чоловік дарував їй хіба на початку спільного життя. Власне з Сашком їй було добре не лише як жінці, а просто як людині: вони говорили про все, ділились спогадами про школу, виливали одне одному душу. Алла ловила себе на думці про те, що саме ця, дружня частина їхніх стосунків для неї найголовніша.
Якось взимку їй довелося поїхати у відрядження в маленьке містечко. Справи затяглися на довше, аніж розраховувала, і погода почала псуватись. Сашко зателефонував, аби дізнатись, як у неї справи.
— Нікуди не їдь, не ризикуй зі своєю машиною. Там є готель? Поселяйся. Я виїжджаю, а вранці приїдемо разом, — швидко прийняв рішення він, а вона погодилась.
Готель був паскудним — навіть традиційних склянок з графином там не було. Тому її улюблений яблучний сік, який привіз Сашко, довелося пити… з попільнички.
— Знаєш, я напевне до цього не додумалась би, — казала Алла, дивлячись як він акуратно наливає рідину у чорну ємність. Він знову здивував її швидко прийнятим рішенням і своєю простотою. Зробивши кілька ковтків, сказала:
— Так, сік з попільнички — це щось!
Вранці завірюха, як на замовлення, вщухла і Алла зі своїм невеликим водійським стажем впевнено їхала за його авто. Такі зустрічі були для неї маленькими святами і після чергової вона цілий день почувалась, як на крилах. А ще стала помічати, що після них чомусь чоловіки стали липнути, як мухи: одні з компліментами, інші — просто поїдали очима.
— Це нормально, ти ж уся світишся! — казала її незаміжня подруга Наталя — єдина, хто був в курсі її роману. — Це лише твій благовірний не помічає нічого.
***
Коли з Наталею Алла інколи обговорювала своє подвійне життя, говорила про безперспективність таких стосунків, тихий голос сумління, який інколи проривався назовні, подруга із сарказмом переривала:
— Ой, хто б про совість говорив! А те, що Володимир Петрович уже третій рік без відпустки і ви перестали жити повноцінним сімейним життям — це нормально? Замість друга — командир у хаті — так має бути? — обурювалась Наталя. — А перспективи… вони лише у бізнесі бувають, і то не завжди. Тобі добре з твоїм “хвостиком”? Не відмовляйся! Доля дала тобі компенсацію за збитки сімейного життя.
***
“Це ж нормально дарувати жінці квіти! Ну приходиш ти з ними з обіду, і що? Я тобі їх щодня дарував би!” — казав Сашко. Тому Алла поверталась з чергового обід знову з букетом. Ну ніяк не виходило вговорити його не робити цього. Тому вона вкотре була змушена викинути їх в смітник. Бо інакше, як вона пояснить колегам, звідки майже щодня у неї ці квіти.
Діана РУДЕНКО
Фото ілюстративне – LiveJournal.
