В Італії я вже 15 років, Рим вважаю своїм рідним домом, бо навіть не знаю, чи чекає мене хтось в Україні. Я давно вдова, сама виховувала двох дітей – старшого сина Романа і доньку Любу. Залишала я їх уже практично дорослими, синові тоді було 20 років, доньці 18.
Просто в один момент я зрозуміла, що далі так жити просто не можна. Найбільше, за що я хвилювалася, це за свою маму – на кого я її, літню, залишу. Але донька пообіцяла, що буде дивитися за бабусею, а мама в свою чергу обіцяла глядіти внуків.
З села я поїхала в Італію не перша. Багато жінок вже кинули роботи і сім’ї і подалися на чужину на заробітки. То ж я приїхала до сусідки на уже практично готове місце. Так би мовити, з роботою мені відразу пощастило. Всі гроші, я заробляла, я відправляла додому. Керувала всім донька, яка швидко привела зятя додому. Хлопець з нашого села, на перший погляд видався мені непоганим.
Я до них на весілля не їхала, благословила їх по телефону. Та й вони не особливо хотіли робити весілля, на це ж гроші треба. Молоді вирішили, що краще вони будуть вкладатися в будівництво – почали активно розбудовувати наш будинок. Зять багато грошей не заробляв, але вмів все зробити своїми руками, то ж за чотири роки мій будинок змінився до невпізнанності.
Якраз через чотири роки я і приїхала перший раз додому. Те, що я побачила, мені дуже сподобалося, я тішилася, що не намарно гарувала на чужині, результат своєї праці бачу і я, і люди. Тоді я ще не зрозуміла, що донька і зять будують будинок за мої гроші не для мене, а для себе.
Тоді і син надумав одружуватися, знайшов собі дівчину з сусіднього села. Коли я з нею познайомилася, я була розчарована, бо дівчина видалася мені дуже меркантильною. Зоряна, моя майбутня невістка, відразу зажадала, щоб я робила їм велике весілля, адже я вже стільки років на заробітках.
Весілля ми зробили саме таке, як хотіли молодята. Після одруження син пішов жити до батьків Зоряни. Я теж там один раз була, свати запросили мене в гості. Від побаченого я трохи засмутилася, адже хата в сватів була дуже стара. «Мамо, Ви ж нам поможете», – почала щебетати невістка. «Роман така сама Ваша дитина, як і Люба. Ви їй допомогли, то ж нам мусите».
Я повернулася в Італію і почала тепер працювати для сім’ї сина. Скільки б я не присилала, невістці все було мало. Після того, як ми відбудували будинок, Зоряна сказала, що хоче машину. Тут вже втрутилася донька, мовляв, а чи не знахабніла невістка. Відтоді вони почали сваритися, коли кому і що я прислала – ділили не тільки гроші, але навіть каву і макарони.
Син жив в невістки, але життя там не було. Зоряна періодично грозилася, що подасть на розлучення, якщо не буде виконано те чи інше її бажання. В результаті син не витримав і почав прикладатися до чарки. Періодично Роман їздив а Польщу на заробітки, але гроші пускав на оковиту.
Нещодавно невістка таки подала на розлучення і вигнала сина з дому. Зараз він знову поїхав в Польщу, але повертатися йому немає куди. Невістка сказала, що не прийме його назад, а донька вважає, що повертатися додому він теж не може.
У мене є наскладана певна сума грошей, я планувала купити собі однокімнатну квартиру. А тепер розумію, що цю квартиру треба купувати для сина. Ось такі справи – все життя працюю, стараюся для дітей, а в результаті для себе я ще нічого не заробила.
Фото ілюстративне – rudo.
