Син Олександри Петрівни одружився вісім років тому, відразу після університету. Природно, жінка тоді була від цього не в захваті, бо вважала, що ще дуже рано. Але син настояв на одруженні, тому отримав від мами чіткий вердикт: якщо одружився – значить, дорослий! Тому на мою допомогу не розраховуй, пробивайся по життю сам. Влаштовуйся на роботу, вирішуй квартирне питання, забезпечуй сім’ю, яку ти завів. Сказавши це, Олександра Петрівна відпустила сина і зайнялась своїм життям.
Зараз жінка живе в своє задоволення у великій трикімнатній квартирі, а іншу, однокімнатну, здає, щоб мати додатковий заробіток, адже на одну пенсію важко прожити. Розпорядок у Олександри Петрівни тихий і розмірений: готування їжі, прибирання, дача, серіали, рукоділля, спортивні заняття в місцевому парку в компанії подруг-сусідок, шопінг, інтернет.
З онуками сидіти жінка не мала бажання, та й син ніколи не просив її про це. Але на днях їй зателефонувала сваха. Вона розповіла, що син з дружиною збираються закордон на відпочинок, а дітей залишають їй. Дітей у них двоє: старшому сину три, о молодшому нещодавно півтора роки виповнилося. От сваха і поцікавилася у Олександри Петрівни, чи не могла та хоча б старшого внука взяти на цей час до себе.
Але Олександра Петрівна сказала, що про це й мови бути не може! У внука є мати і батько, нехай вони його і беруть з собою. Або наймають няню, або якось ще вирішують цю проблему. Доглядати за дитиною – це велика відповідальність, яку жінка на себе брати не захотіла.
– Я онуків бачу два рази в рік по великих святах, на півгодини, мені і цього багато! А тут взяти на десять днів! – схвильовано розповідала Олександра Петрівна сусідці.
– Ну, якщо ви не впевнені, що впораєтеся, то правильно, що відмовилися. Гірше було б, якби ви пообіцяли взяти дитину і не зробили, а так – яка може бути образа …
– Я нічого нікому не обіцяла, і нічого не винна! – продовжувала виправдовуватися Олександра Петрівна. – Я взагалі не розумію сватів. Сваха з чоловіком всі роки з молодими носяться, як з писаною торбою. Квартиру допомогли їм купити, машину свою віддали, подарунки хороші їм роблять, з дітьми сидять постійно. Сват сина мого на хорошу роботу влаштував. Я ось такого не розумію – цим дітям вже по тридцять років скоро! Найгірше, що тепер діти вважають, що я теж так маю робити! Віддавати все їм, і жити для них і для внуків. Але я думаю навпаки – це діти нам вже повинні допомагати, а не ми їм!
Але сусідка, схоже, так не вважає. Тому дорікнула Олександру:
– Олександро Петрівно, виходить так, що ви свого двадцятирічного сина з дому сплавити чужим людям і двері за ним закрили. Не знаю, мені було б якось незручно. Виходить, що свати вашого сина на ноги поставили, все їм дали, всім забезпечили. І досі продовжують допомагати. А ви залишаєтесь осторонь, наче мова йде про чужих вам людей.
– Мають можливість, то хай і забезпечують! Взагалі, хай вони роблять, що хочуть! Я тут до чого?
Тоді сусідка не витримала і боляче вколола Олександру Петрівну:
– Ну тоді і ставлення до вас в старості буде відповідне. Ви теж не особливо розраховуйте на їхню допомогу.
Олександра Петрівна задумалася, але таки залишилася при своїх переконаннях – дорослим дітям вона допомагати не збирається, мовляв, я сина одружуватися не змушувала, він сам вирішив створити сім’ю, нехай тепер сам і несе відповідальність. А свати якщо хочуть допомагати – нехай допомагають, це їхня справа.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
