Ніколи б не подумала, що в мої 30 років я опинюся в такій ситуації, коли сидиш і думаєш: а чи це взагалі сім’я, чи просто сусідство з обов’язками?
Ми з чоловіком жили добре. Обоє працювали — я робила манікюр, мала своїх клієнток, він працював у будівельній фірмі. Жили в його квартирі, все було по-людськи: планували ремонт, відпустку, говорили про дитину. І коли я нарешті зрозуміла, що чекаю дитину, ми обоє раділи.
Після народження дитини життя, звісно, змінилося. Безсонні ночі, годування, переляки через кожен чих дитини. Я у декреті, він — на роботі. Мама моя допомагає, але скільки може? Людина вже не молода, а й своя господарка чекає — город, кури, хата.
Тож я, коли малий підріс, почала брати потрохи клієнток додому. Навіть не так через гроші — а щоб не забути навики і не втратити клієнтську базу. Бо, чесно, у декреті дуже легко розчинитися у побуті. І мені так подобалося — поговорити з жінками, посміятись, зробити гарні нігті, відчути себе знову потрібною не тільки дитині.
Жили, як усі. І от нещодавно сталося страшне — у мого чоловіка не сталонайкращого друга. Вони виросли разом, разом ходили до школи, на рибалку, на всі свої чоловічі справи. У того друга залишилася дружина і маленька дитина.
Ми всі плакали. Я співчувала тій жінці, допомагала, чим могла: перші дні приносила їжу, одяг для дитини, навіть грошей трохи передали. Бо горе — воно страшне.
Але через два тижні після похорону чоловік мені заявляє:
— Я вирішив допомагати вдові Олега. Вона сама, дитина маленька, треба підтримати.
— Ну звісно, допомогти треба, — кажу. — Але що саме ти маєш на увазі?
— Я буду давати їй гроші щомісяця. Не знаю, скільки, але щоб вона не бідувала.
Я мовчу, намагаюсь зрозуміти.
— Добре, — кажу. — Але ж у нас теж дитина, і я зараз не працюю повноцінно.
— От саме, — каже він. — Ти можеш брати більше клієнток. Твій манікюр зараз гарно йде. А я знатиму, що в Олега сім’я не пропаде.
Я аж сіла.
— Зачекай. Ти хочеш, щоб я заробляла на себе і нашу дитину, а ти свої гроші віддавав чужій жінці?
— Не чужій, — каже. — Вдова мого найкращого друга. Якби зі мною таке сталося, він би теж допоміг тобі, я в цьому впевнений.
— Але ти живий! — кажу. — І в тебе є я, є твоя дитина. Ми не можемо жити на моїх підробітках!
— Не перебільшуй, — відповідає спокійно. — У тебе є руки, клієнтки, мама допомагає. А я мушу бути чоловіком і відповідальним за тих, хто залишився без опори.
— То нехай вона продасть свою дорогу машину і буде мати гроші, — не витримала я.
— А це не твоя справа! Як, взагалі, ти можеш бути такою черствою? — чоловік розійшовся не на жарт.
Я вже не знала — сміятись чи плакати. Бо це навіть не про гроші — це про повагу.
Увечері, коли мама прийшла побавитися з малим, я їй усе розповіла. Вона тільки перехрестилася:
— Доню, ти не зобов’язана бути тлом для його «благородства». Якщо чоловік хоче допомагати комусь — хай спершу зробить лад у своєму домі.
І я розумію, що мама права. Бо останні тижні я живу, як на голках: він або на роботі, або «там» — у тієї вдови, «помагає». То в неї лампочка перегоріла, то дитину в садок треба відвести, то документи в ЖЕКу оформити. І кожного разу я чую:
— Ну вона ж сама, їй важко.
А мені легко? Я ночами дитину качаю, вдень працюю, ще й обіди варю, пральну машинку лагоджу, бо він не має часу.
Кілька днів тому ми посварилися серйозно.
— Ти не бачиш, що робиш? — кажу. — Ти розвалюєш нашу сім’ю, допомагаючи іншій.
— Ти егоїстка, — каже. — Людині важко, а ти ревнуєш.
— Я не ревную, — відповідаю. — Я просто бачу, що з кожним днем ти все менше вдома. І все більше там.
Він мовчав. А потім кинув:
— Може, поїдь до своєї мами трохи, відпочинь.
І тоді мені все стало ясно.
Я сиділа вночі на кухні, дитина спала, а я дивилась на фотографію, де ми ще до народження дитини — молоді, усміхнені, щасливі. Тоді він казав:
— Я завжди тебе захищатиму.
А тепер? Він захищає чужу жінку, а свою змушує виживати.
Я не проти добра. Я не проти співчуття. Але коли чоловік починає рятувати когось, залишаючи свою сім’ю на узбіччі — це вже не благородство. Це зрада під прикриттям доброти.
Я не знаю, як буде далі. Я вже кілька днів думаю поїхати до мами. Бо якщо він справді вважає, що я маю «заробляти на себе», то, мабуть, і житиму я теж сама, без його допомоги.
Знаєте, іноді хочеться просто, щоб тебе зрозуміли, не виправдовувалися фразами про «чоловічу честь», а побачили, що ти — теж людина, теж жінка, теж потребуєш підтримки.
Я не проти допомоги тій вдові. Але допомагати можна по-різному. Можна привезти продукти, оплатити комуналку, але не за рахунок власної дитини. Бо доброта, яка руйнує твою сім’ю, — це не доброта, це втеча від відповідальності за своє життя.
Тепер ми на межі розлучення. І я не знаю, врятуємо ми цей шлюб чи ні. Але одне знаю точно: якщо чоловік може так легко перекласти обов’язок забезпечення сім’ї на дружину, щоб самому гратися в рятівника — то, мабуть, мені треба зупинитись і подумати, чи варто триматися за такого чоловіка.
Я не хочу, щоб моя дитина бачила маму, яка просить уваги, поки тато десь «допомагає чужим». Я хочу, щоб він бачив жінку, яка має гідність.
А як ви вважаєте — чи варто прощати таке? Чи може, іноді краще вчасно піти, ніж залишитись там, де тебе вже не бачать?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
