Від батьків мені дісталася квартира в нашому місті, вона вже пів року стояла порожньою, після того, як мами не стало, я не могла наважитися шукати туди квартирантів. В тій квартирі мені було все таке рідне, хоч і стареньке, але то все пам’ять про моїх батьків.
Та коли сталася біда у нашій країні, ми з чоловіком вирішили, що можемо запросити жити туди людей з важких регіонів, де зараз чути вибухи, з малими дітьми.
Ольга з чоловіком самі були з Ірпеня, там тоді було дуже непросто. Мали двох маленьких діток, Ольга була якраз в декреті, працював один чоловік, та й він залишився без роботи.
Ми з Миколою порадилися і вирішили, що хай живуть безкоштовно, ми ще й допомагатимемо їм.
Раз в тиждень Микола возив їм продукти, у свекри мої живуть в селі, свекруха постійно щось передавала для них, пекла пироги. Ще й сусіди мої, коли дізналися, про те, що я приютила сім’ю з Ірпеня, усім чим могли допомагали їм: хто продукти передавав, хто одяг, а хтось іграшки для їх дітей.
Вони були нам дуже вдячні, так і жили деякий час.
В липні Ольга сама мені подзвонила, сказала, що ніби в них вдома стихло все. Квартира їх залишилася, будинок не зруйнований, тому вирішили повернутися. Дуже скучили за домівкою, ще й старший синочок піде і перший клас. Ольга покликала нас попрощатися.
Ми з Миколою вже вдвох поїхали до них. Зайшли – а квартиру не впізнати. Стіни біленькі, здетрі шпалери старі. Все так гарно пофарбовано, зі смаком, гарні кольори. У ванній нова плитка, все так гарно – просто не впізнати.
Видно, що ремонт недорогий, бо грошей в них не було, але шпалер старих і вицвілих немає, стіни гарно пофарбовані і ванна, як новенька, плитка підібрана зі смаком.
Ольга з чоловіком щиро посміхалися. Вони майстри, у себе вдома робили ремонти, тому за тиждень до від’їзду хотіли нам зробити сюрприз.
Чоловік радів, дуже дякував, Ольга з сім’єю теж щиро вдячні нам були. Сім’я поїхала до себе додому, і нас запрошували до себе. Казали, що ще зустрінемося не раз і обов’язково разом будемо святкувати перемогу.
Сусіди мої здивовані, кажуть, ото добрі люди. Свекри і чоловік теж захоплені їх вчинком. А в мене пустка на душі. Там я провела дитинство, там все мені нагадувало про маму й тата, я так ще хотіла побути у квартирі тій. Ще не відпустила тієї втрати.
Розумію, що люди хотіли зробити добру справу. та чи добре вони зробили, не запитавши дозволу у нас. У мене якась пустка на душі залишилася, важко описати. Рідним сказати не можу, не зрозуміють мене. Може тут почую якусь добру пораду, щоб заспокоїти душу і серце.
Фото ілюстративне.
