Оскільки ми жили окремо від мами чоловіка, то не могли знати про проблеми, які у неї виникли. Нам подзвонила бабуся, яка живе далеко від нас, і вилаяла:
– Про матір забув, не приїжджаєш, її здоров’ям не цікавишся! А у неї все так погано, стільки проблем, стільки боргів! Допоможи матері!
Ми були здивовані: Світлані Степанівні ми дзвонили часто, цікавилися справами, пропонували допомогу. Ось що ми постійно чули у відповідь:
– Ні, не треба приїжджати. Ні в мене все добре. Ні, мені нічого не потрібно!
Що нам треба було робити? Їхати без запрошення? Змушувати брати гроші? Допомагати, коли не просять? Відмовилася людина, сказала, що все у неї добре. Ми зраділи і не поїхали. От і все.
Чоловік відразу зателефонував матері, щоб дізнатися, що відбувається.
– У мене все добре! – Світлана Степанівна завела стару шарманку.
Але слова бабусі перевірити було потрібно. Тому було прийнято рішення приїхати без попередження. Не дуже порядно, зате ефективно. Приїхали. Варто було підійти до під’їзду, як стало зрозуміло: бабуся нас не обдурила. Прізвище свекрухи очолювало вивішений список боржників за комунальні послуги.
Судячи з цифр, борг накопичувався більше півроку. Абсолютно порожній холодильник. Так, чоловік відсунув свою обурену мати, щоб пройти в квартиру, і поліз в холодильник. Світлана Степанівна схрестила руки, було видно, що вона дуже хвилювалася. У цей момент я звернула увагу на відсутність золотих прикрас на її руках.
– Розповідай! – зажадав чоловік.
Рік тому Світлану Степанівну дуже наполегливо «попросили» з роботи: племінниця головбуха закінчила університет і потребувала роботу. А тут моя свекруха, з букетом не надто серйозних болячок, робоче місце займає і в лікарню постійно відпрошується. Їй сказали, що більше ніяких запізнень і лікарняних.
Хочеш лікуватися – лікуйся, але у вільний від роботи час. Не подобається – заяву на стіл. Так вона і зробила – написала.
– Все одно вижили б, – вона хлюпнула носом. Зателефонувати синові? Ні! Жити на накопичення, лікуватися і шукати нову роботу. Якщо з лікуванням все зрозуміло, то з працевлаштуванням виникли проблеми. Гроші закінчились. У хід пішли прикраси, що осіли в навколишніх ломбардах. На їжу вистачало, а на квартплату – вже ні. Чому не подзвонила?
– У вас і так проблем багато, незручно було, – так Світлана Степанівна пояснила свою гру в мовчанку. Чоловік картав матір за її впертість.
На столі лежала стопка газет з оголошеннями, десь були позначки, деякі виділені ручкою, щось закреслено. Інтернетом свекруха не користується, роботу шукала по-старому. Що вдіяти? Борг сплатили. Що ломбарди продати не встигли – викупили.
Продуктів купили, гроші залишили. Я, з її слів, склала резюме, пообіцявши розмістити на сайтах. Додому ми їхали в тиші, переварюючи те, що сталося. Підкреслю, що ніяких передумов для негативної реакції на її прохання про допомогу не було. Тобто, в стосунки чоловіка і його мами я не втручалася, нічого не забороняла.
Бачилися – так, рідко: ми обоє працюємо, часто затримуємося. Хочемо погасити більшу частину боргу перед банком, потім вже вихідні і про дітей можна буде подумати. У свекрухи не було жодної причини зателефонувати і розповісти про проблеми.
Тільки її гордість. У підсумку: снігова куля її боргів обійшлася нам в пристойну суму. Плюс її утримування на час пошуків роботи. Якби вона з самого початку розповіла нам про своє фінансове становище, то було б набагато простіше.
На самий крайній випадок можна було б на час з’їхатися, здавши одну з квартир. От як так можна було з нами вчинити? Добре, що мій чоловік – турботливий син, який допоможе матері в її скрутному становищі. Бо інакше я навіть не знаю, чим все це могло б закінчитися.
Фото ілюстративне – susanin.fun.
