Все, що у мене зараз є, я сама заробила важкою працею, бо допомоги не було нізвідки.
Перший мій шлюб був невдалим, а другий – ще гірший, то ж на своїх других половинок покластися я не могла.
Зараз мені 60 років, я повернулася з заробітків з Італії, і вважаю себе не бідною людиною, і саме в цей час мій другий чоловік згадав про мене, хоче повернутися!
Але навіщо він мені зараз, коли моє життя нарешті налагодилося?
Коли я розлучилася з першим чоловіком, моєму синові було 9 років.
То був не найкращий час для мене, мені ледь на хліб вистачало.
Добре, що хоч житло своє було, я жила в однокімнатній квартирі, яка залишилася мені від моєї бабусі.
Через два роки після розлучення я зустріла Мирослава. Розумний, багатий, щедрий, та ще й з серйозними намірами.
Ми одружилися, він наполіг на тому, щоб продати мою стареньку квартиру, а натомість забрав нас із сином в свою шикарну чотирикімнатну квартиру в центрі міста.
Мирослав, як і я, був розлучений. Про своє минуле життя він не любив говорити, тому я теж не чіпала тему, яка стосувалася його першої сім’ї.
Жили ми дуже добре, заможно я би навіть сказала. Чоловік був директором ковбасного цеху, який працював у нашому містечку.
А мене влаштував туди на роботу бухгалтером, і я теж почала біля нього дуже добре заробляти.
Той період, коли я жила з Мирославом, був прекрасним – ми часто ходили в ресторан, щоліта відпочивали на морі, взимку ми їздили на курорт.
Прожили ми разом майже десять років.
А одного разу втомлена, після важкого дня, я прийшла з роботи додому, а там на мене чекав сюрприз.
Мирослав сказав, що хоче розлучення, тому я повинна з’їхати з його квартири.
Я запитала, куди мені йти, адже мою квартиру він продав.
На що Мирослав мені відповів, що той мізер, який ми виручили від продажу, він потратив на мене на відпочинок, так що він нічого мені не винен.
Але на вулицю він мене не виганяє, на перший час зніме таку ж однокімнатну квартиру десь на околиці і оплатить перші кілька місяців, а далі – я сама.
Пізніше я дізналася, що Мирослав повернувся до своєї дружини, яку, виявляється, він не переставав любити весь цей час.
Але це були не всі новини, через кілька днів я зрозуміла, що чекаю дитину.
Ця новина мене спочатку втішила, бо я сподівалася, що чоловік повернеться до мене, але цього не сталося.
Мирослав новині не зрадів, і повертатися до мене не збирався, але пообіцяв, що дитині буде допомагати.
Так у мене з’явилася ще й донечка.
Старшому сину на той час було майже двадцять років, він вчився в університеті і жив в гуртожитку.
А я з донькою поїхала до мами в село, бо чим більше часу минало, тим менше було допомоги від Мирослава.
Коли донечці виповнилося п’ять років, я вирішила, що поїду в Італію на заробітки.
Запитала маму, чи справиться вона з моїми дітьми, і чи відпустить мене.
У нас тоді просто іншого виходу не було, тому мама погодилася, а я поїхала.
Всі заробітчанські гроші я відправляла додому.
А через якийсь час стало трохи легше – син одружився, привів невістку, і вони почали хазяйнувати.
Найбільше я хотіла відбудувати наш будинок, на це пішло багато грошей, але воно того варте, бо тепер у мене великий просторий будинок у два з половиною поверхи.
От тільки живе там одна дочка. Мами не стало кілька років тому, а синові з невісткою я квартиру допомогла купити.
Я щаслива, у мене і у моїх дітей зараз все добре, є все, що треба для життя.
По секрету скажу, що мені навіть вдалося ще відкласти певну суму.
Тому я вирішила повертатися додому, всіх грошей не заробиш, а треба ще встигнути пожити для себе.
В кінці січня у мене був ювілей, 60 років, але я нічого не святкувала, гостей не кликала, нікого не чекала.
Проте одного гостя я таки мала – Мирослав приїхав мене привітати, і заодно сказати, що хоче жити зі мною.
А щоб я його не прогнала відразу, він приїхав до нас з дочкою, бо хоче, щоб ми з ним знову були разом.
Він вдівець, вже на пенсії, от і згадав про мене. Хоча за весь цей час він жодного разу нічим не допоміг нашій доньці.
Мирослав дуже просив, щоб я його не проганяла, щоб добре подумала, адже скільки всього доброго він мені в житті зробив.
Але я навідріз відмовилася від його пропозиції.
Жити у мене на всьому готовому він не буде!
Що було, те було, згадувати навіть не хочу.
Та тут несподівано донька виступила на захист батька, пожаліла його, каже, як-не-як, а тато, тому просить мене подумати, бо хоче мати батьків нарешті.
Я її розумію, вона і так весь цей час жила без сім’ї, але я навіть заради неї не хочу змінювати свого рішення.
Що робити, як правильно поступити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
