Святкування ювілею Тамари Петрівни готувалося з розмахом. У ресторані вже накривали столи з білими скатертинами, музиканти налаштовували апаратуру, а сама винуватиця свята, струнка, доглянута, у блискучій сукні кольору шампанського, нервово розглядала себе в дзеркалі.

— П’ятдесят п’ять, — усміхнулася вона до свого відображення. — А виглядаю максимум на сорок п’ять. Нехай сьогодні всі це побачать.

Тамара Петрівна усе життя працювала в управлінні освіти, мала повагу, авторитет і звикла бути першою — на роботі, на вулиці, навіть у власній родині. Особливо — у стосунках із сином. Андрій для неї був і сином, і гордістю, і трошки її відображенням.

І хоча він давно мав дружину, красуню Ілону, у душі Тамара Петрівна так і не звикла, що в його житті тепер хтось важливіший за неї.

— Ілоно, — тихо сказав Андрій того ранку, — тільки прошу тебе, без тих твоїх суконь із паєтками чи червоних губ. Мама не любить, коли всі дивляться не на неї.

— Та я розумію, — всміхнулася Ілона. — Одягну щось простіше. Не переживай.

Вона справді хотіла зробити все якнайкраще. За роки спільного життя навчилася відчувати межу — що можна, а що краще промовчати. Бо Тамара Петрівна була з тих, хто завжди знайде, до чого причепитися: то борщ недосолений, то дитина чхає, бо “мати не дивиться”.

Але сьогодні — особливий день. Ілона вибрала скромну сіру сукню, легкий макіяж, зібрала волосся в пучок. Та коли вони ввійшли до ресторану, усі голови все одно повернулися до неї.

— Яка гарна! — прошепотіла одна з гостей.

— Он, бачиш, Ілона прийшла, — підшепнула інша.

Андрій тільки скривився:

— Я ж тебе просив…

— Я нічого не зробила, — знизала плечима Ілона. І справді — вона просто була собою.

Свято йшло своїм ходом: музика, тости, подарунки, сміх. Тамара Петрівна, звісно, сяяла. Гості обсипали її компліментами, а вона приймала їх, як належне. Але коли в залі з’явилася Ілона, її усмішка стала на півтону холоднішою.

— От і моя невісточка прийшла, — промовила вона, обіймаючи її з показною теплотою. — Як завжди, гарна… хоч і кажуть, що скромність — то теж прикраса.

Гості засміялися, а Ілона лише опустила очі. Вона знала: це та сама “солодка” шпилька, якою свекруха любила колоти її в найменш зручний момент. Відколи вона вийшла заміж, її краса перетворилася з переваги на ваду.

Після десерту настав час подарунків. Тамара Петрівна з нетерпінням розкривала коробки, коментуючи кожен презент — то з щирою вдячністю, то з легким презирством. І ось Андрій піднявся зі свого місця, тримаючи невелику оксамитову коробочку.

— Мамо, — почав він урочисто, — ти в мене найкраща. І я хочу, щоб ти завжди мала те, що гідне тебе.

Усі завмерли, коли вона відкрила коробку. Всередині блиснули сережки — справжні, великі, з діамантами.

— Ой, Боже мій! — вигукнула одна з подруг. — Діаманти?!

— Та ти що! Які розкішні!

Тамара Петрівна театрально приклала долоню до грудей, а Ілона, що сиділа поруч, відчула, як серце стислося. Вона знала ці коробочки — вони разом із чоловіком обирали мамі подарунок, і це мали бути сережки з білим камінцем, за десять тисяч. Не діаманти.

Вона глянула на Андрія — він уник її погляду.

— Андрію, це ж… — почала було вона, але він шепнув:

— Потім поговоримо.

Після свята, вже вдома, Ілона мовчала. Зняла туфлі, сіла на диван і тихо сказала:

— Скажи чесно. Ті сережки — скільки вони коштують?

— Не починай, — відмахнувся він. — Це мамин ювілей. Раз у житті.

— Раз у житті? — гірко всміхнулася вона. — А моє життя — це що? Ми вісім років разом. І ні разу ти навіть не подумав купити мені щось подібне. Ти знаєш, я не прошу діамантів. Але чому мамі — все, а мені — нічого?

Андрій мовчав. Бо що він міг сказати? Його мати звикла керувати всім — навіть його гаманцем.

— Мама ж просила, — нарешті пробурмотів. — Казала, що це її мрія.

Ілона підвелася.

— А моя мрія — щоб чоловік бачив у мені не тінь, а жінку. Але, мабуть, це забагато, правда?

Вона пішла у спальню, зачинила двері, і вперше за довгий час не стримала сліз.

Через кілька днів, коли емоції стихли, Ілона пішла віднести фото з ювілею свекрусі. Тамара Петрівна зустріла її з тією ж ввічливою усмішкою.

— Гарно вийшли, правда? — мовила вона, перегортаючи світлини. — От ти, Ілонко, така ефектна, але треба трохи простіше. Бо люди говорять, що я старша, а ти мене затьмарюєш.

— Не хотіла затьмарювати, — відповіла Ілона. — Просто не можу бути іншою.

— О, я знаю, — сказала Тамара Петрівна і торкнулася нових сережок. — Але бачиш, діаманти — це класика. Вони завжди приносять увагу.

Ілона дивилася на неї й подумала: Ось вона, справжня суть. Для неї увага — це повітря. А для мене — отрута.

Минуло кілька місяців. Ілона з Андрієм стали менше спілкуватися. Він знову все більше часу проводив у мами — допомагав ремонтувати квартиру, возив її по магазинах. А Ілона навчилася мовчати. Просто відсторонюватися, коли треба.

Та одного дня Андрій повернувся додому з коробочкою.

— Це тобі, — сказав коротко.

Вона відкрила — всередині були прості сережки, але з невеликим діамантом, не такі розкішні як у мами, але все ж.

— Чому зараз? — спитала вона.

— Бо зрозумів, що мама може мати все, але я не хочу втратити тебе.

Ілона подивилася йому в очі, сумно посміхнулася.

— Знаєш, Андрію, діаманти не завжди блищать там, де є любов. І не вартість важлива, а справедливість.

Коли Ілона вийшла надвір, сонце вже заходило. Вона вдихнула прохолодне повітря й подумала, що, можливо, в цій сім’ї так і не буде рівноваги — бо для когось любов міряється діамантами, а для когось — простими словами. Але в душі вона вже зробила вибір: не дозволить більше нікому затьмарювати її світло.

У кожній родині є ті, хто прагне блиску, і ті, хто випромінює світло. Але діаманти тьмяніють, коли серце несправедливе. І справжня цінність — не в подарунках, а в тому, хто бачить тебе справжню.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.