fbpx
Життєві історії
Після декретної відпустки Людмила схудла, покрасивішала, накупила собі обновок – як то кажуть, прийшла до тями і нарешті вийшла на роботу. І тільки вона стала входити у смак цього нового життя – як раптом новина: дві смужки на тесті. Людмила виявилася до цієї новини абсолютно не готовою

Дві доньки – два різні ставлення.

– Старшій десять виповнилося, вона в четвертому класі, а Марійці шість з половиною, до школи пішла моя красуня в цьому році! – розповідає сорокарічна Людмила – Вона у нас така розумниця, ти не уявляєш! Математика у неї так добре йде, вчителька навіть сказала – у дівчинки здібності! .. Читає краще за всіх в класі! Танцює! Малює! За матеріалами

– Почекай, це ти про яку з дочок розповідаєш?

– Зрозуміло, про Марічку. На жаль, старша у нас здібностями не блищить, вчиться поганенько, та й лінь перед нею народилася. Скільки я в неї сил вклала з самого народження, і все без толку!

… На жаль, Людмила ставиться до своїх дітей по-різному. Молодшу просто обожнює, а в старшій бачить одні недоліки.

Хоча, якщо вказати Людмилі на цей факт в лоб, вона ні за що не погодиться. Сперечатиметься, стверджуючи, що до дітей відноситься абсолютно однаково.

Вона все ділить між дочками строго навпіл, лаяти і хвалити намагається і ту, і іншу порівну, і увагу приділити прагне кожній.

Але справжнє ставлення проривається – в кинутій наспіх фразі, в дотику, в погляді, і діти напевно це відчувають.

Парадокс полягає в тому, що старша дочка – довгоочікувана, просто вимолена дитина, якого Людмила з чоловіком чекали цілих сім років.

Сім років лікування, невдач і відчайдушною надії.

Коли нарешті з’явилася надія, Людмила і дихати боялася, дотримувалася всіх прикмет: не стриглася, не фотографувалася, не їла суші і апельсини, берегла себе і всі дев’ять місяців повірити боялася, що нарешті у них буде дитина …

Дочка народилася, і Людмила з головою поринула в материнство. Носила дитину на руках, нескінченно розмовляла, пояснювала, показувала і розповідала, здавалося, любила дочку без пам’яті, робила для неї все.

Включала малятку класичну музику, читала казки, мало не з пів року тягала дівчинку по музеям і виставкам картин – дитина повинна бачити прекрасне.

Дочка росла спокійною і здоровою, але Людмила взяла таку високу планку в материнстві, що за три роки декрету вимоталася з дитиною повністю і з пожадливістю чекала виходу на роботу.

Нарешті, декретна відпустка скінчилася, дівчинку визначили в приватний садок з найкращим доглядом, Людмила почала працювати і навіть вряди-годи початку просуватися по кар’єрних сходах. Схудла, покрасивішала, накупила собі обновок – вже на свої власні, кровно зароблені гроші. Як то кажуть, прийшла до тями після декрету.

І тільки вона стала входити у смак цього нового життя – як раптом новина: дві смужки на тесті. Людмила виявилася до цієї новини абсолютно не готовою. Ридала два тижні:

– Мені ніхто більше не потрібен! У мене є улюблена дочка, більше нікого так не полюблю! Нехай у неї буде все! Не хочу її обділяти! ..

Вмовляли всією сім’єю, наводили приклади, як материнської любові вистачає на десятьох, а вже матеріально то і говорити нема про що, не останній шматок доїдають.

Чоловік і батьки клятвено обіцяли допомагати, найняти няню, сидіти, гуляти, на роботі обіцяли піти назустріч. Проте Людмила продовжувала капризувати.

– Відчепіться від неї! – несподівано в якийсь момент заявила свекруха. – Нехай іде і позбавляється. З таким настроєм годі й братися виношувати дитину.

Як не дивно, слова ці справили зворотний ефект.

Тільки ще свекруха не вирішувала, куди йти і що робити Людмилі. А то без неї не розберуться.
Людмила вирішила народжувати …

… Друге очікування дитини проходило зовсім по-іншому. Людмила абсолютно не страхувалася, бігала, стрибала, літала на літаках, вела активне життя, потай сподіваючись спочатку, що «раптом саме як-небудь розсмокчеться».

Про дитину думала не особливо, не хотіла навіть дізнаватися стать, придумувати ім’я, іноді страждаючи почуттям провини, що зовсім не любить цього другого, ненародженого, малюка.

На останніх термінах пригледіла няню, щоб відразу йти працювати, і думки не допускаючи про те, що досидить вдома навіть до кінця лікарняного.

Ніяких сентиментів.

Однак любов до другої доньки накрила її потужною хвилею відразу після народження. Здавалося, враз звідкись узялися всі ті почуття, яких не було, і затопили з головою.

Людмила готова була сидіти біля сплячої дитини і нескінченно милуватися – ручкою, віями, синьою жилкою, зворушливим завитком над вушком … Зі старшою такого не було.

Більш того, старша після виписки почала її дратувати. Вона, як не дивно, зовсім не хотіла відходити на другий план, а лізла до матері.

– Ну ти ж велика вже! – обурювалася Людмила. – Повинна розуміти, що малятко спить, що не можна бігати, не можна шуміти, що я зайнята …

… Поки молодша була зовсім малою, Людмила щиро думала, що незабаром ставлення до дітей зрівняється. Просто немовля об’єктивно вимагає більше уваги, ніж чотирирічка, ось і все. На старшу поки не вистачає ресурсу. Але роки минають, а ситуація не змінюється. Молодша дочка – центр світобудови, а старша – прикра перешкода …

До слова сказати, ні про яку роботу після виписки Людмила більше мови не вела. Сидить вдома з молодшою ​​дочкою – ну як же віддати свою таку крихітку в садок.

Старша навчається в школі, після уроків йде на групу подовженого дня, хоча мама вдома, і сидить там до самого кінця дня, поки всіх дітей розберуть по домівках.

– Там з ними працюють педагоги, вони і за домашнім завданням простежать, до того ж там подружки, дівчинка сама хоче залишитися в школі після уроків, – розповідає всім Людмила. – Що їй вдома робити з нами? Їй нудно!

… Нещодавно Людмила, прибираючи на столі у старшої доньки, знайшла стару книгу дитячих казок. Зазнавши звичне вже роздратування – ну в десять років тільки такі книжки читати! – Людмила хотіла прибрати книгу подалі в шафу, взяла її в руки, і книга просто розпалася на казці «Морозко».

Дві сестри, старша – лагідна красуня-рукодільниця, яку відправили в ліс на тріскучий мороз, і молодша, загальна улюблениця, у якої ніяких обов’язків, одні права … Ці сторінки були просто зачитані до дірок …

Щось треба робити?

Чи нічого зробити неможливо, адже неможливо в принципі полюбити «коли ТРЕБА», змінити ставлення до людини, навіть якщо ця людина – твоя дитина? Взагалі, чи нормально це – любити одну дочку і не любити іншу?

Дитина уявляє себе пасербицею. Нещодавно запитала маму, чому немає фотографій з часів, коли мама її виносила. Може, вона нерідна в родині? Але Людмила забобонно не фотографувалася, чогось побоюючись, а тепер ось це вийшло таким боком …

Жінка розуміє, що терміново треба щось змінювати, адже вийшло все ой як не добре.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.