В нашому селі я була однією з перших, хто поїхав в Італію на заробітки. До того ми жили в селі, і жили дуже бідно.
Мій чоловік крім оковитої і друзів більше нічим не цікавився, а я тягла на собі все господарство і наших двох дітей.
Перше, ніж наважитися їхати, я порадилася зі своєю мамою, запитала її думки, що мені робити, адже дівчатка мої були ще зовсім малі: старшій донечці коли я їхала було 13 років, а меншій всього 8.
Мама і сама бачила, що я не маю з ким жити, тому відпустила мене на заробітки, а дітей взяла під свою відповідальність і опіку. На чоловіка дітей залишати не можна було, це очевидно, мама це і сама розуміла.
В Італії за 23 роки я не змарнувала жодного дня, я розуміла, що мені двох доньок треба житлом забезпечити, і собі на старість якийсь будиночок пристарати, щоб я мала куди повернутися.
Працювала я дуже важко, ніякої роботи не цуралася, але зате і результати є. Поки мої дівчата виросли, я вже їм купила по двокімнатній квартирі.
Так що на весілля до дочок я приїжджала гонорово, з ключами від новенької квартири.
Після того, як я помогла дітям, я почала будувати собі будинок. Мого чоловіка не стало ще 8 років тому, так що усім керувала моя мама, ну і старший зять вже потім їй допомагав.
Тепер у мене є великий, красивий будинок на два поверхи. Там зараз живе одна мама. Але дівчата мої по черзі приїжджають з чоловіками до бабусі і допомагають по господарству, вони у мене в цьому плані молодці.
А мені в цьому році виповнилося 66 років, і я вирішила повертатися додому назавжди. Я зробила все, про що мріяла, навіть кілька тисяч євро з собою додому привезла, щоб було на перший час.
Як довго я мріяла про те, як я повернуся додому, буду жити в своєму будинку, вирощувати троянди біля дому, і пити каву в альтанці на подвір’ї.
Приїхала я два місяці тому, але зовсім цьому не рада, все сталося абсолютно не так, як у моїх мріях.
Мамі моїй зараз 86 років, я все розумію, вона літня людина, і все таке, але вона просто не дає мені спокою. За її словами в усіх бідах винна я, на її думку – я велике ледащо, нічого не хочу робити вдома, рідній матері не допомагаю, хоча чужих людей обходила. Не забуває вона мені нагадати і про те, що саме вона мені дітей виростила, а я невдячна!
В чому я винна, я не розумію. Я все по дому роблю, маму нічого не заставляю робити. Вона ще доволі активна, бігає по всіх сусідах і всім розповідає, яка я погана. Отак причепиться на рівному місці, і хоч плач.
Я би навіть і хотіла не звертати на це увагу, але сил моїх більше нема. Навіть мої діти мене шкодують, питають, як я все це витримую. А мама ніяк не може заспокоїтися, кожного дня придумує щось нове.
В Італії я доглядала різних літніх людей, на всяке надивилася, але моя мама перевершила їх усіх.
Добре подумавши, я вирішила, що знов повертаюся після Різдва в Італію. Знаєте, мені там набагато спокійніше.
Думаю, що родичі і сусіди мене не зрозуміють, будуть засуджувати, що я в гонитві за грошима про рідну маму забула.
Але справа зовсім не в грошах, мені вже всього вистачає.
Ніколи не думала, що мої мрії про спокійне життя у власному будиночку не сповняться через рідну маму.
Поясніть мені хто, от що їй ще треба? Що я роблю не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
