Зоряна виросла в маленькому українському селі, де життя її сім’ї було тяжким та бідним, на той час.
Її дитинство пройшло серед важкої праці на полях, в хлівах, де їй доводилося допомагати власним батькам.
Від самого початку вона чудово знала, що її майбутнє не буде простим, бо батьки не могли їй нічим допомогти, а простій дівчині з села самій не так вже й просто вибитися в люди.
У селі не було перспектив, і хоч Зоряна завжди мріяла про краще життя, шансів вибратися з цієї бідності майже не було.
Коли закінчила дівчина школу, то навчатися нікуди не пішла, в батьків не було грошей навіть на те, щоб вона могла поїхати в місто, що вже казати про решту.
Працювала з мамою в полі, допомагала тримати господарку, так і жила. А згодом вийшла заміж на Миколу, в надії на те, що вдвох буде легше будувати власне майбутнє, та й щиро кохала його.
Після невеличкого весілля, якщо так його можна назвати, адже це була просто звичайна вечеря, на яку прийшли лише найближчі родичі і сусіди, Зоряна пішла жити до чоловіка.
Та й там не склалося на жаль. Свекри так і не змогли прийняти невістку, як рідну дитину, та й чоловік не намагався змінити це. Тому, коли вже у них було двоє діток, Зоряна з ними повернулася до мами, бо батька вже не було.
Коли діти трохи підросли, Зоряна стала хвилюватися за їх майбутнє, не хотіла, щоб вони так бідно, як вона жили, тому, коли вони закінчували старші класи, жінка поїхала в Італію їм на навчання заробляти, щоб дати хорошу освіту їм.
Зібрала все, що могла, і вирушила за кордон, не знаючи, скільки років доведеться працювати, щоб заробити достатньо грошей для дітей.
Перші роки були важкими. Зоряна працювала по 12 годин на день, доглядала за старими людьми, прибирала в будинках великих, часом працювала на полях і в садах.
Проте кожен зароблений євро вона надсилала додому своїм дітям, щоб вони могли мати все те, чого не було в її дитинстві: новий одяг, хороші книжки, можливість навчатися і розвиватися. Вона мріяла про те, щоб їхнє життя було легшим і гіднішим, ніж її власне.
Її син Іван і донька Марина, які залишилися в Україні, виросли і стали успішними молодими людьми.
Іван згодом закінчив університет і влаштувався на хорошу роботу в місті, а Марина зібрала кошти і купила квартиру, щоб мати свою незалежність. Зоряна часто хвилювалася, що через її відсутність вони не отримали достатньо материнської турботи, але вірно працювала, знаючи, що цти вона має поступитися заради їхнього майбутнього.
Час летів, і ось вже минуло більше п’ятнадцяти років. Зоряна зібрала чимало грошей для дітей, що дало їм змогу отримати хорошу освіту і купити по квартирі собі, але її здоров’я стало підводити.
Втомлені руки, спина, ноги не слухалися – все це давало себе знати. Останні кілька місяців вона ледве могла працювати. Їй було важко, і хоча вона продовжувала працювати, думки про повернення додому все частіше виникали в її голові.
Згодом Зоряна таки вирішила, що час повернутися додому, в рідне село. Вона планувала зробити ремонт у старій хаті, адже мами в ній не було, вона пішла у кращі світи три роки тому, адже саме тут вона почала своє життя і завжди вважала цей дім своїм.
З зароблених грошей Зоряні залишилася лише тисячу євро – на ремонт невеличкий.
Повернувшись додому, Зоряна відчула, як ностальгія переповнює її. Вона пішла до старої хати, де колись виросла, але виявила, що все не так, як вона уявляла. Всі ці роки вона працювала, а діти, бачачи, як багато вона для них зробила, вирішили зробити добро і для неї.
Вони купили їй окрему квартиру в містечку, не далеко від їхніх нових осель. Всі ці роки діти заощаджували й для матері і мріяли про те, щоб їхня мати не жила бідно мала хороше життя, яке ніколи не мала.
Зоряна спочатку не повірила, що це правда. Вона навіть розгубилася, коли син Іван і донька Марина привезли її до нової квартири.
Це була маленька однокімнатна квартира, затишна, з новим ремонтом. Вікна виходили на маленький парк, і тут було тепло і спокійно.
– Мамо, ми не могли б дозволити тобі жити в старій хаті в самотності. Ти ж для нас стільки усього зробила! – сказав Іван, обіймаючи матір.
Зоряна стояла, дивлячись на нове житло, і відчувала, як сльози наповнюють її очі. Вона не могла повірити, що діти, яких вона виростила в бідності, тепер намагаються дати їй найкраще. Вони не просто дали їй нове житло, вони дарували їй відчуття спокою та впевненості на старість. Вони не забули про те, скільки сил вона поклала на те, щоб дати їм майбутнє.
– Я завжди мріяла, щоб у вас було добре життя, і ось тепер бачу, що ви зробили для мене більше, ніж я могла собі уявити, – промовила мати, витираючи сльози.
Діти допомогли їй облаштувати нову квартиру, і вже через кілька днів Зоряна відчула себе вдома. Вона сиділа в новому кріслі біля вікна, пила чай і згадувала всі ці роки важкої праці в Італії.
Їй на душі було спокійно, і навіть якщо більше не буде великих заробітків і вона не побачить тих тисяч євро, вона була щаслива. Вона знала, що її діти не залишать її саму і будуть підтримувати.
Зоряна згадувала про те, як важко було працювати, і як уся її праця була направлена на те, щоб дати дітям можливість жити без бідності, без тяжкої роботи. І хоч тепер вона не могла працювати так, як раніше, але була спокійна, бо знала, що все, що вона зробила, не було марним.
– Мамо, ти завжди була для нас прикладом сили та відданості. Тепер твоя черга відпочити, – сказав Іван, сидячи поруч.
Зоряна посміхнулась. Її діти виросли. Вони стали тими, кого вона завжди хотіла бачити: добрими, турботливими людьми, які тепер самі здатні дбати про неї. І хоча життя в Італії було тяжким, вона не шкодувала за тим шляхом, бо саме він привів її до цієї миті – миті спокою та вдячності.
Жінка щиро не розуміла, чому багато заробітчанок наших в Італії скаржаться на невдячних дітей. Невже бувають такі діти, що лише грошей чекають від мами?
Фото ілюстративне.
