Мені 35 років і нещодавно я зрозуміла, що мій шлюб, якому 12 років, тріщить по швах. У мого чоловіка з’явилася інша жінка і він напевно зараз захоче розлучення. Я знаю характер Михайла, він точно мене кине. А я без нього не зможу утримувати дітей, бо я сама не заробляю. Так вийшло, що я ніколи ніде не працювала.

Мені завжди хотілося мати дружну сім’ю, де не було б зрад. Якщо говорити чесно, то мені практично завжди хотілося, щоб вона стала протилежністю тієї сім’ї, що була у мене в дитинстві. І коли я зустріла свого чоловіка, мені здавалося, ніби-то я досягла цієї мети. У нас правда все було добре кілька років і нічого не віщувало ніяких неприємностей. Однак тепер я знаю, що він мені зраджує, а пред’явити йому щодо цього я нічого не можу.

Мої знайомі кажуть, що я сама винна і мені подобається, щоб зі мною так поводилися, заради отримання жалості з боку оточуючих, але це не так. Насправді я просто розумію, що нікуди не зможу влаштуватися в своєму віці, а дітей годувати треба. Адже все своє життя я була домогосподаркою і не змогла знайти жодних практичних навичок, які б змогли мені забезпечити гідне життя з дітьми. Так, я можу піти, залишивши дітей у чоловіка, але якою же я матір’ю я тоді буду?

Якщо я так зроблю, то мене до кінця життя будуть вважати зозулею і ніколи не приймуть назад. Більш того, я і сама не зможу після цього дивитися їм в очі і вони точно так же не приймуть мене, тому що я їх кину. А жити з ними в бідності, і в умовах, котрі не дають ніяких можливостей для подальшого розвитку, я не можу.

Мої подруги кажуть, що я можу і маю повне право піти від чоловіка. А діти зрозуміють мене, коли виростуть. І частково, звичайно, вони мають рацію. Однак мені від цього не легше і часом здається, що все життя я прожила даремно. Так, у мене є якісь навички, я мати, я багато зробила. Але якщо я починаю думати про себе і конвертувати себе в заробітну плату, яка з віком є ​​основною, то розумію всю марність своїх попередніх дій.

І хоча я ніколи не вважала, що гроші є головним, але любов нічого не варта, якщо ми з дітьми будемо жити в будці. Мій чоловік же при цьому не стане мені допомагати, а тільки змиритися з тим, що я пішла. Впевнена я в цьому тому, що знаю його характер. Та й не важко здогадатися, бо навряд чи б він став мені зраджувати, якби я була йому дорога. Ніколи не могла уявити, що опинюся в подібній ситуації.

Проте, я не втрачаю надії і сподіваюся на краще. Моя мати може іноді допомагати мені з грошима, тому при розлученні я спокійно зможу забрати дітей до себе на деякий час. І його доведеться присвятити отримання корисних навичок. Можливо, я навіть зможу знайти нову роботу в найближчий рік, яка дозволить мені самій утримувати дітей. Плюс чоловікові аліменти. Не знаю, що мені робити, як бути.

Фото ілюстративне – ivona.bigmir.