В моїй сім’ї було не прийнято дарувати один одному дорогі подарунки. Ми вітали один одного словами, підносити милі сувеніри, навіть зроблені своїми руками або щось вже дуже необхідне. Навіть шкільне приладдя і повсякденний одяг мені дарували на всі свята. Може тому, що це були складні 90-ті, ми економили на всьому.
А ось у моїх свекрів в родині зовсім інші традиції. У них все «до дому і до хати», в шафи напхати якомога більше і подорожче, і нехай там все моль поїсть. Для них подарунки повинні бути не «від душі», а дорогі, статусні. Все буде оглянуто до дрібниць: що за фірма, яка якість, ще й в інтернет залізуть – а чи не продешевив гість?
Я не вірила, що таке може бути. У всіх нормальних людей процес дарування відбувається так: вручається коробка з упаковкою. Що робить той, кому це вручили? Відкриває коробочку, хоча б робить вигляд, що йому подобається, дякує гостю за хороший смак.
У свекрів же коробочка відкривається тут же. Відразу оцінюється вигляд подарунка. Якщо він сподобається, то дякують з допитливими розпитуваннями: «Де купили?». «Скільки коштувало?». Ну і так далі. Якщо подарунок не подобається, то свекруха з сумним виглядом говорить: «Ну нічого. Доведеться комусь передарувати!». Ось так, безпардонно, не шкодуючи почуттів гостя.
Коли я вперше була в гостях у свекрів, ще поки в якості нареченої їхнього сина, я зрозуміла їх «смак», ну а точніше несмак. Я тоді вчилася на дизайнера інтер’єру і помітила, що у них на абсолютно заваленій кухні є гола стіна. «Ну, раз так, – подумала я. – Значить сюди підійде красива картинка».
Ми прийшли до них на свято, і я вручила їм цю картину, і навіть підказала, де я її бачу. Вони стояли остовпілі. Потім покрутили картину в руках: етикетки з цінною немає. У підсумку мій подарунок виявився десь за шафою, а на його місце свекор вкрутив масивне бра, яке, як на мене, туди зовсім не підходило.
Мені було прикро звичайно, але ж вирішувати їм. Але відтоді я вирішила – жодного подарунка без їхнього бажання! Ми тільки одружилися, і у нас не було хорошого заробітку, тому дорогих подарунків вони поки не просили. Так, швидше за щось зовсім незначне: нову вазу чи набір тарілочок.
Але варто нам було трохи стати на ноги, як свекри і до нас почали висувати ті ж вимоги, що і до інших. Я тоді влаштувалася на роботу в студію по дизайну, чоловіка підвищили керувати відділом у великому автосервісі. Гроші з’явилися, і вазочка вже не проходила в якості подарунка. Мамі потрібен золотий браслетик в шкатулку, татові – набір інструментів в гараж, де і так вже багато залізного мотлоху. Але про всяк випадок стане в нагоді. Ну і в подальшому все таке подібне.
Потрібна нова хороша техніка: від крутого блендера до пральної машинки, телевізор з інтернетом і так далі. Чоловік у них питає: «Навіщо вам телевізор з інтернетом, якщо ви ноутбуком рідко користуєтеся?». Вони: «Ну як, у всіх є і нам треба! Ось прийдуть сусіди, ми зможемо похвалитися!». Був ще казус. Подарували ми електром’ясорубку на замовлення свекрухи. Одного разу до них приходимо, а вона крутить фарш на звичайній м’ясорубці. Виявляється, наш подарунок багато електрики жере! Ось так!
Один раз я обурилася чоловікові: «Чому твої вимагають, і ми це даруємо, а мої батьки обходяться якою-небудь статуеткою або чайним сервізом?». Він відповідає: «Ну твої-то нічого не просять, навіть відмахуються, щоб ми не витрачалися!». Я кажу: «Тому і відмахуються, тому що бачать, як худне наш гаманець через запити твоїх тата і мами!».
І дійсно! Як наступають свята, я починаю помічати, як бідніє наш стіл, як рідко я купую дитині солодощі та іграшки. Тому що треба купити свекрам хороший подарунок! Телевізор з інтернетом ми їм не купили – почали відмовляти, що дорого це, та й ні до чого. Тоді вони нас «покарали» – взяли в кредит і дорікають тепер нам.
З пральною машинкою теж був казус. У свекрухи був ювілей, нічого не поробиш, добре, що вона конкретну марку не сказала, мовляв – беріть на свій розсуд, ти синку в техніці більше розумієш. Купили нормальну пралку, але свекрусі вона не сподобалася, то ж ювілей був зіпсований.
І ось зараз, підходить її день народження. Дзвонить свекруха і каже, що в такому-то магазині вона пригледіла нову люстру, і фотку мені з цінником надсилає. А там – третина моєї зарплати. Ось так. І я впевнена, що якщо ми їй не подаруємо цю люстру, вона нам цього не пробачить.
Фото ілюстративне – wallpapers.
