Анна поверталася з Італії автобусом, поїздка була виснажливою і довгою. За вікном тягнулися знайомі поля, але все здавалося іншим – наче вона пропустила шмат життя, поки там, за кордоном, заробляла на сина і на дім. Їй було вже п’ятдесят два. Сил поменшало, здоров’я дало про себе знати, і вона вирішила приїхати хоч на місяць підлікуватися, набратися сил.

У рідному селі на неї чекала відбудована хата. Колись із чоловіком жили в ній, але коли його не стало, все пішло шкереберть. Син не захотів залишатися в селі, тягнуло його в місто. Анна махнула рукою й вирішила: хай так, хай там будує своє майбутнє. Зібрала гроші в Італії, купила йому квартиру. Двокімнатну, зручну, бо вже й сім’я в нього, діти. Для неї самої в тому житті місця не лишилося.

Щоб хата в селі не пустувала, Анна здала її квартирантам. Тепер же, коли повернулася, не хотіла їх виганяти. Не по-людськи якось. Та й сама не знала, де притулитися. Синову сім’ю тіснити – теж не варіант.

Тому й наважилася піти до свекрухи. Марія Петрівна була вже немолода – сімдесят п’ять років. Жила сама, бо чоловіка давно поховала, а дочка рідко навідувалася. Анна йшла до неї з хвилюванням, хоча відчувала, що та не вижене. Але було якось ніяково – проситися жити в колишньої свекрухи, з якою життя по-різному складалося.

Двері відчинилися, і перед нею стояла сухенька жінка з привітною усмішкою.

– Анно, доню, заходь! – обійняла її Марія Петрівна, ніби й не було між ними тих років розлуки. – Яка ж ти схудла, бідненька.

Анна зітхнула з полегшенням. Вони сіли за стіл, випили чаю. Згадували минуле, говорили про дітей, про село. Вечоріло, коли у двір зайшла зовиця – дочка свекрухи, Галина.

Вона була з тих жінок, що все хочуть тримати під контролем. Погляд її одразу впав на Анну, і в голосі прозвучала неприязнь:

– А що це ти тут? – з холодною посмішкою кинула вона.

Анна розгубилася.

– Та так, зайшла в гості…

Під час святкової вечері свекруха і зовиця разом вийшли на кухню, і Анна мимоволі почула їхню розмову.

Галина твердо заявила мамі:

– Мам, я тобі кажу – вона тут жити не буде. Ні в якому випадку. Чуєш? Це не нормально, що чужі люди в хаті. У неї є де жити.

Анна опустила очі, настрій в неї погіршився. Вона ж не чужа – стільки років була невісткою, вкладала душу в цю сім’ю. Але після смерті чоловіка, видно, все стерлося з пам’яті.

– Галю, ну як ти можеш так? – тихо сказала Марія Петрівна. – Анна не чужа.

– Та чужа, – різко відрубала донька. – Свою хату має, нехай там і живе.

Анна аж почервоніла. Хотіла встати й піти, але ноги ніби приросли до підлоги. В грудях защеміло – невже вона й справді ніде не своя? У сина – тісно. У рідній хаті – квартиранти. А тут – небажана.

Вечеря минала мовчки. Галина все бурчала, щось доводила. Анна мовчала, ледве ковтаючи їжу.

Коли стало зовсім темно, Марія Петрівна піднялася й поклала руку на плече Анни:

– Доню, не слухай ти нікого. Це моя хата. І я вирішую, хто тут буде жити. А ти для мене рідна. Тож залишайся.

Анна глянула на неї й не змогла стримати сліз.

– Але ж… – почала було вона.

– Ніяких «але», – твердо промовила свекруха. – Я не збираюся нікого слухати. У мене тут порожньо й тихо, а мені хочеться, щоб хтось поруч був.

Галина зітхнула й грюкнула дверима, вийшовши з хати.

Тієї ночі Анна довго не могла заснути. Лежала й думала: скільки всього було прожито, скільки сил віддано дітям, роботі, чужині. І все одно почувається наче непотрібною. Але теплі слова свекрухи гріли душу більше, ніж навіть та ковдра, яку свекруха їй постелила.

Наступні дні минали спокійніше. Вони з Марією Петрівною сиділи на лавці, пили чай із м’ятою, говорили про життя. Анна допомагала по господарству – разом прибрали все з городу, варила борщ, а вечорами розповідала про свою італійську сеньйору.

З часом і Галина втихомирилася. Побачила, що мати рада компанії, що Анна не приносить клопоту, а навпаки – допомагає. Та все одно ставилася холодно, наче тримала дистанцію.

Анна ж навчилася не звертати уваги. Вона вдячно приймала ті кілька тижнів домашнього тепла, яке дарувала свекруха.

– Анно, знаєш, я тобі одне скажу. Ти для мене як дочка. Моя Галя добра, але вперта. Їй здається, що все знає краще. А я вже прожила своє і розумію: найцінніше – це людина поруч. От ти приїхала, і мені ніби легше стало дихати.

Анна притулилася до неї й тихо відповіла:

– І мені легше. Бо я вже думала, що ніде не маю прихистку.

Марія Петрівна усміхнулася:

– Маєш, доню. Тут твій дім, скільки б ти не поїздила світом.

Ті слова закарбувалися в душі Анни. Вона відчула: поки жива свекруха – у неї є місце, де її чекають. І вже не так страшно повертатися з чужини, не так гірко думати про прожиті роки.

Бо іноді одна добра людина важить більше, ніж усі образи світу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.