Село готувалося до свята — п’ятдесятиріччя місцевої школи. У клубі вже клеїли гірлянди, біля церкви прибирали подвір’я, а в школі пахло фарбою та спогадами.

З усіх кінців України з’їжджалися колишні учні. Серед них — Надія та Петро.

Колись, ще в юності, вони були парою, про яку говорило все село. Вона — світловолоса, з тихими очима, що світилися добром. Він — темноволосий, з усмішкою, від якої у дівчат серце калатало. Вони зустрічалися два роки — поки доля не розвела їх.

Тоді Петро, після армії, хотів їхати в місто, шукати кращої долі. А Надія мріяла про дім, сад, дітей.

— Я тебе люблю, — сказала вона того вечора, коли він пакував речі. — Але я не можу за тобою туди, я не хочу життя в гуртожитку.

— А я не можу тут залишитись, — відповів він тихо. — Я мушу вирватися.

Вони розійшлися — не уявляли, як будувати спільне майбутнє. Петро виїхав, а Надія через рік вийшла заміж за вчителя історії — спокійного, доброго чоловіка Ігоря. Жила з ним добре, хоча любові тієї — справжньої, палкої — так і не відчула.

Петро ж прожив життя у місті: мав бізнес, жінку, сина. Але з роками зрозумів, що гроші не завжди приносять тепло. Його дружина пішла від нього, коли він уперше захворів і залишився без роботи.

— Ти мені став тягарем, — сказала вона, не дивлячись у вічі.

Того осіннього дня, коли Петро повернувся у Вербичі на шкільне свято, він ішов старою дорогою, що колись вела його до Надії. І дивився — нічого не змінилося: ті самі верби над ставом, та сама лавка біля клубу, на якій вони колись трималися за руки.

Надія теж прийшла. Сивина прикрашала її волосся, але очі… ті самі.

Вона побачила його першою. І серце, що вже давно спало, раптом зробило болісно-солодкий удар.

— Петре? — тихо промовила вона.

— Надіє… — він усміхнувся. — Ти не змінилася.

— Та що ти… роки своє беруть.

— Але очі… такі ж, як колись.

Вони сіли за один стіл у шкільному дворі, сміялися з колишніх учителів, згадували однокласників. А потім довго-довго говорили під старою грушею, де колись ховалися від дощу.

— Я часто про тебе думала, — зізналася вона. — Особливо, коли ставало сумно.

— А я — щодня, — відповів він. — Не було дня, щоб не шкодував.

Свято закінчилося, люди роз’їхалися, але Петро не поїхав. Він залишився ще на кілька днів.

Кожного ранку він приходив до Надії. Допомагав рубати дрова, фарбував паркан, щось лагодив. Її чоловік помер кілька років тому, вона жила сама — тільки дочка Олена іноді навідувалась.

— А ти молодець, — сміялась вона, коли він натягував нову сітку на паркан. — Все вмієш.

— Колись учився, щоб тебе вразити, — пожартував він.

І справді, ніби молодість повернулася: вона пекла пиріжки, він лагодив дах, а ввечері вони сиділи під вишнею, слухали цвіркунів і дивилися на зорі.

— Знаєш, Надіє, — сказав він одного вечора, — якби час можна було повернути, я б залишився.

— А якби я тоді з тобою поїхала, може, інакше б життя склалося, — відповіла вона. — Але, може, так і треба було — щоб зустрітися тепер.

— Може, й так, — тихо мовив він. — Бо тепер я тебе ціную більше, ніж колись.

Та щастя не приходить без перешкод.

Олені, її дочці, не подобалося, що мама знову спілкується з Петром.

— Мамо, він чужа людина. Ти його скільки не бачила! — казала вона, приїхавши одного вечора. — Ти що, закохалася знову? В п’ятдесят вісім?

— А що, любов має паспорт? — усміхнулась Надія.

— Але ти ж розумієш, як це виглядає! Люди говоритимуть!

А говорити й справді почали. Село не мовчить, коли бачить жінку й чоловіка, які щоранку йдуть разом на базар.

— Та то ж Надія з тим Петьком! — шепотіли сусідки. — Диви, скільки років минуло, а все знову…

І тільки стара Ганна, що жила поруч, казала:

— Люди, ви дурні. Якби мені Бог дав хоч день отакого щастя, я б босою по снігу бігла!

Одного дня Петро наважився.

— Надіє, — сказав він, стоячи під її вікном, — я вирішив залишитись тут. Хочу купити ту стару хату біля ставка. Може, не відразу, але зроблю з неї дім.

— Для кого? — тихо запитала вона.

— Для нас. Якщо ти дозволиш.

Її серце стукало швидше, ніж колись у юності. Але вона мовчала — бо знала: діти не зрозуміють.

І справді — Олена зчинила бурю.

— Мамо, ти не маєш права! Ти забула про тата?

— Не забула, доню. Але я жива. І маю право на ще один день щастя.

— А якщо він прийшов тільки з користю? Може, йому треба твоя хата?

— Доню, не суди його чужими словами. Він не такий.

Коли Петро дізнався, що діти проти, він мовчки пішов. Не хотів бути причиною конфлікту.

— Якщо тобі буде легше, я зникну, — сказав він їй біля воріт. — Я тебе все одно любитиму, навіть здалеку.

Того вечора Надія плакала. Вона зрозуміла, що не хоче знову втратити його — вдруге.

Через три дні вона сама прийшла до його старої хати біля ставка. Він сидів на ґанку, лагодив двері.

— Петре, — сказала вона. — Якщо ще раз скажеш, що підеш, я не пробачу.

— Але ж діти…

— Діти виростуть. А ми — ні. Ми вже майже прожили життя, то невже не маємо права прожити його решту так, як хочемо?

Він обійняв її мовчки. Вперше за багато років вони обоє відчули справжній спокій.

З часом і село змирилося. Люди побачили, що вони не граються, не шукають пригод — просто люблять.

Олена приїхала восени, коли дерева вже жовтіли. Вона застала їх удвох — він рубав дрова, а вона подавала йому поліна. І таке тепло було між ними, що дочка не витримала:

— Мамо, я, здається, починаю вас розуміти.

А Надія тільки усміхнулась.

Минуло кілька місяців.

Село засипало снігом, а біля їхнього дому пахло пирогами й горів світильник у вікні. Люди казали:

— Диви, які вони разом гарні стали. Як молоді.

І справді, любов має дивну силу — вона не питає, скільки тобі років, скільки в тебе зморшок і що скажуть сусіди. Вона просто приходить. І якщо не злякатися, то залишається.

Одного весняного ранку, коли на подвір’ї розквітли мальви, Надія вийшла з дому, тримаючи в руках чашку чаю. Петро сидів на лавці, лагодив годинник.

— Знаєш, — сказала вона, — от якби ми не розійшлися тоді, може, не дожили б до цього. А так Бог дав другий шанс.

— Так, — усміхнувся він. — Ми тоді просто пішли різними дорогами, щоб потім знову зустрітися.

Вона сіла поруч. Пахло свіжістю, сонцем і мальвами. І здавалося, що час зупинився.

Бо коли цвіте любов — навіть після п’ятдесяти — світ знову молодіє.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.