Антоніна з Петром жила в селі, як усі люди: своя невелика хата, господарство, великий город. Мало подружжя двох діток. Все було добре, а потім Петро залишився без роти. Працював він у місті, куди щодня добирався за 30 кілометрів. Хоч дорога неблизька, але гроші отримував добрі, як для невеличкого села.
Та потім Петра з роботи звільнили. Грошей зовсім не вистачало і одного дня чоловік повідомив дружині, що їде на заробітки в Німеччину, його друзі звуть з собою, їдуть на будову.
Антоніна розуміла, що тепер вся робота ляже на її плечі, але іншого виходу теж не бачила, тому рішуче стала збирати Петрові усе необхідне в дорогу.
Перший час Петро дзвонив часто, запитував про дітей. Раз у місяць приїжджав додому, привозив гроші та гостинці. А потім телефонував все рідше, а далі й зовсім перестав, дзвонити стала сама Антоніна. Петро часто не брав телефон, а потім й зовсім перестав відповідати.
Врешті, Тоня вже від людей дізналася, що в нього там нова сім’я. Антоніна, не вагаючись, подала на розлучення, такого вона не пробачить. І наче гора з пліч впала, вона перестала чекати, а стала жити своїм спокійним життям. Вже й нову долю зустріла, Миколу, справа йде до сватання.
Та, несподівано, через рік, додому з’явився Петро. Просив вибачення, говорив, що на заробітках так часто буває, він зрозумів, що помилився, хоче повернутися додому, скучив за дітьми, давав Тоні якісь євро. Та для Антоніни він був вже чужою людиною, чужою і такою далекою.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
