Петро завжди був чоловіком працьовитим і спокійним. Ніколи не вмів голосно кричати чи лаятися, не виставляв дружині зайвих претензій. В нього були золоті руки. Він багато чого досяг: збудували дім, виростив дітей, вивів сім’ю з нужди.
Коли він одружився з Орисею, їй було двадцять один, йому — тридцять. Вона була гарна, тонка, з блиском у карих очах, і Петро тоді думав: оце буде мені господиня!. Але життя, як то кажуть, показує істину не одразу.
Перші роки Петро возився коло старої хати, що стояла в батьків Орисі. Думав, що згодом збудують свою, більшу, гарнішу. І почав їздити на заробітки. Спочатку Польща, потім Чехія, а згодом — Німеччина. Не з жиру, а з потреби.
Кожен раз, як вертався додому, бачив — хата потроху росте. Він усе сам — і план, і фундамент, і дах. Цеглу возив на свої гроші, матеріали рахував до копійки.
А Орися тим часом… жила собі.
Її мама, баба Марія, варила, прала, дітей до школи водила. Коли Петро казав:
— Орисю, ти би хоч трохи допомогла мамі, вона відмахувалася:
— Та що ти, мамі не важко, вона ж удома! А я теж маю свій клопіт. А її весь клопіт полягав у тому, що — то до кумів треба, то до подруги, то день народження у сусідки.
Спочатку він думав — молодість, перебіситься. Потім, коли старша донька вже в п’ятий клас пішла, а менша тільки в садочок — зрозумів: не перебіситься.
Одного літа він приїхав, глянув — у дворі бур’ян по коліна, діти в брудному одязі, Орися з подругою на лавці сміються, а на плиті порожньо.
— Це що таке? — запитав тихо.
— А що? — здивувалася вона. — Діти ж з бабою їли.
— А ти?
— А я в селі була, до куми заходила.
Петро мовчки пішов у хату, кинув сумку і сів. Йому було важко навіть думати.
П’ятнадцять років. П’ятнадцять років, як той віл, гарую, щоб діти мали, щоб їй добре було. А вона?
Увечері, коли всі поснули, він сказав спокійно, але твердо:
— Орисю, слухай мене уважно. Якщо ти не змінишся — я піду. Бо я не можу так більше.
Вона глянула на нього широко розплющеними очима, потім заплакала:
— Ти що, Петьку? Та ти мене кидаєш? Я ж тобі дітей народила!
Він нічого не сказав. Просто встав і вийшов надвір, щоб не бачити її сліз.
Два тижні після того Орися ходила мов тінь. Вранці вставала, готувала сніданок, навіть у хаті підмітала. Петро зрадів, подумав — може, дійшло. Але потім знову:
— Я до куми на хвильку. — І нема її пів дня.
Баба Марія зітхала:
— Сину, я не знаю, що з нею робити. Вона така з молодості. Може, переламаєш колись, а може, й ні.
Але Петро вже не вірив у «переламаєш».
Одного дня, не сказавши нічого, він просто зібрав речі. Скинув у сумку кілька сорочок, документи, трохи грошей.
— Куди ти? — перелякалася Орися.
— У світи, — відповів коротко. — Бо тут я вже зайвий.
Діти стояли в кутку, дивилися великими очима. Старша, Христина, шепотіла:
— Тату, не йди…
Він пригорнув їх до себе, притиснув міцно.
— Я вас люблю. Але тут уже все.
І пішов.
Перші місяці після розлуки Орися плакала. Потім — звикла. Гроші ще якийсь час приходили, бо Петро не забував про дітей. Та коли дізнався, що його доньки вже починають казати:
— Тато нас кинув, — він зупинив перекази.
«Я лишив їм хату, все, що мав. А вона їх на мене налаштовує…»
Він працював у Німеччині, на будівництві, і ночами довго не міг заснути. У голові вертілися ті ж слова:
Хто я тепер? Зрадник? Чи просто чоловік, який не витримав?
Минуло три роки.
Старша донька вже закінчувала школу. Вона майже не говорила з батьком. Орися постійно повторювала їм:
— Він десь там з іншою живе, от і не приїжджає.
Але правди ніхто не знав.
Петро приїхав таємно — на кілька днів, бо дуже хотів побачити дітей. Став під двором і довго не наважувався зайти. Побачив, як баба Марія виносить відро, й покликав її.
— Мамо, як ви? — спитав, обережно торкаючись її руки.
— Ой, Петре, синку… — зітхнула вона. — Ми тут якось. Діти ростуть, Орися все так само. Не робить, не дбає. Тільки тепер ще й злиться на тебе, бо грошей не висилаєш.
— А діти?
— Люблять тебе, тільки вона їм голову морочить.
Петро стояв, як скам’янілий.
— Я для них хату збудував, а тепер навіть на подвір’я зайти не можу…
Баба Марія витерла очі.
— Не журися, синку. Правда сама знайде дорогу.
Того вечора він таки переступив поріг.
Христина зустріла його холодно:
— Ти чого приїхав? Нам і без тебе добре.
— Доню… — прошепотів він.
— Ти ж нас кинув! — вигукнула вона й побігла в кімнату.
Орися стояла збоку, переможно піднявши брову.
— Бачиш, Петре? Отак тебе тут чекають.
— Я не через тебе приїхав, — відповів він твердо. — Я до дітей.
Він залишив їм гроші на навчання, і, не попрощавшись із жінкою, пішов.
Минуло ще кілька років.
Христина вступила до університету. Там вона вперше почала дивитися на все інакше. Коли знайомі говорили про своїх батьків, які роками гарували, щоб забезпечити родину, в неї щось стискалося в серці.
Одного дня вона знайшла старий батьківський лист у шафі — акуратно складений, але не розпечатаний. У ньому було написано:
«Доню, я не кинув вас. Я просто втомився жити з людиною, для якої сім’я — це чужі турботи. Але я вас люблю. Завжди. І двері мого серця для вас відкриті».
Вона плакала довго. Потім подзвонила йому.
— Тату… Це я. Пробач, що не вірила.
Того вечора Петро вперше за десять років заснув спокійно.
А що Орися? Вона залишилася при своєму — все ще шукала винних, все ще ходила «до куми», все ще нарікала, що чоловіки не ті.
І лише час від часу, коли бачила, як сусідський чоловік несе додому пакети з магазину, а його дружина виходить зустрічати з усмішкою, відверталася, щоб не видали сльози. Бо у інших добрі чоловіки, а неї — зрадник.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
