Марія дякувала Богу за своїх дітей, бо пенсія невелика, і сама б вона не витягла, але дочка з чоловіком ніколи не залишали маму без уваги.
Кожної суботи Галина з чоловіком Сергієм привозили їй сумку продуктів: крупи, м’ясо, фрукти, іноді навіть смаколики.
– Мамо, бережіть здоров’я, не носіть тяжке, – нагадував зять, заносячи сумки на кухню.
– Та я ще маю сили, Сергійку, – усміхалася Марія Іванівна, хоча серце грілося від того, що донька так піклується.
У Галини в родині все складалося добре: чоловік на роботі тримався міцно, діти підростали, вчилися. Вона знала: мама завжди матиме все необхідне.
Але був і Петро. Молодший син. Колись він мав сім’ю, та після розлучення залишився сам. Робота у нього не трималася довго: то сварився з начальством, то “не підходили умови”. Жив у гуртожитку, часто скаржився на нестатки.
– Сестро, тобі добре – чоловік при зарплаті, діти, порядок, – любив говорити він як в докір Галині. – А я що? Один як палець.
Галина співчувала братові, але водночас знала його натуру: міг витратити останні гроші на цигарки чи якісь дрібниці, а тоді жалітися.
Одного разу Галина приїхала до мами несподівано серед тижня. У холодильнику вона не знайшла того, що привозила кілька днів тому.
– Мамо, а де ковбаска, що ми в суботу привезли? І молоко?
– Та… я дала Петрові, – зніяковіла Марія Іванівна, опустивши очі.
– Знову Петрові? – здивувалася дочка. – А картопля? Там був цілий мішечок.
– Він забрав… Каже, що йому тяжко, в гуртожитку сусіди дивляться, що в нього нічого немає… Як я могла відмовити? Він же мій син.
Галина відчула, як її накриває хвиля обурення. З одного боку – шкода брата. З іншого – мама сама живе на пенсію, і замість того, щоб мати вдосталь, віддає все йому.
– Мамо, але ж ти сама лишаєшся ні з чим! – вигукнула Галина. – Ми з Сергієм стараємося, щоб у тебе було все, а Петро приходить і забирає!
– Галю, не сердься, – просила мама. – Він же не чужий. Як я можу вигнати?
Наступного разу Галина вирішила відверто поговорити з братом. Вона спеціально залишилася у мами, знаючи, що Петро має зайти.
Він прийшов, як завжди, без стуку, відкрив двері своїм ключем.
– О, сестричко тут, – здивувався він, знімаючи куртку. – Що ти така набундючена?
– Петре, – почала Галина прямо, – скажи чесно: чому ти постійно забираєш у мами продукти?
– А що мені робити? – відмахнувся він. – Я ж не злодій, не на вулиці беру. Мама сама дає.
– Бо ти просиш, – різко сказала вона. – Але подумай: у неї самої пенсія невелика. Те, що ми з Сергієм привозимо, призначене для неї, щоб вона жила спокійно.
– Та не перебільшуй, – махнув рукою Петро. – У тебе все є, чого тобі жаліти? Тобі легше допомогти мені, ніж картати, ми ж рідні.
Галина аж закипіла:
– Але чому ти не можеш працювати? Чому завжди шукаєш легший шлях?
– Бо життя таке! – підняв голос Петро. – Ти думаєш, я не шукав? У мене не виходить!
Мама кинулася між ними:
– Діти, не сваріться! Ви ж брат і сестра.
Після тієї розмови Галина поїхала додому зі змішаними почуттями. Вона розуміла: мама з любові не може відмовити синові. Але й брат користується цим.
Сергій, почувши розповідь дружини, сказав:
– Галя, треба знайти спосіб, щоб мама не лишалася без нічого. І Петру допомогти треба, але не так, щоб він все тягнув із маминої хати.
Вони вирішили наступного разу привезти продукти у двох окремих пакунках: один – для мами, інший – для Петра.
Коли Галина вручила братові пакет прямо при мамі, він ніяково засміявся:
– Ага, тепер ви вже розділяєте?
– Так, – твердо відповіла сестра. – Бо мамине – це мамине.
Петро спершу образився, навіть перестав на кілька тижнів приходити. Мама хвилювалася, зітхала:
– Галю, може, ти занадто різко з ним? Він же гордий, а тут так…
– Мамо, – лагідно пояснила дочка, – ти йому не допомагаєш, коли віддаєш усе. Він мусить вчитися сам брати відповідальність.
Минув час. Петро й справді трохи отямився. Сестра з зятем влаштували його на невелику роботу – вантажником у супермаркеті. Спершу він бурчав, мовляв, тяжко, зарплата мала. Але поступово втягнувся. І головне – перестав щодня приходити до мами по харчі.
А одного разу навіть він сам приніс їй сумку з продуктами.
– Мамо, це тобі, – несміливо сказав він. – Я вже трохи заробив, вирішив поділитися.
Очі Марії Іванівни наповнилися сльозами.
– Синку… я так чекала цього дня.
Галина стояла поруч і відчула: їхня родина нарешті відновлює рівновагу.
Історія Марії Іванівни показала: материнське серце не вміє відмовляти, але справжня допомога – це не тільки дати шматок хліба, а й навчити людину заробляти його самостійно.
Любов іноді буває надто м’якою, і тоді потрібна твердість близьких, аби не дозволити одним жити за рахунок інших. І лише коли Петро зрозумів, що мусить сам тримати життя у своїх руках, мама вперше за довгі роки відчула справжню підтримку від сина.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
