fbpx

– Петро почав приходити додому пізно, мовляв, затримався на роботі, а згодом — і раз на два-три дні, пояснюючи це відрядженнями. Але серце не обманеш. От і моя Люда відчула недобре. Після чергового зникнення-повернення приперла Петра до стінки: доки так триватиме. Він і зізнався, що має іншу, більше того, вона чекає дитину. А тут сваха колишня телефонує, що хоче з внуком погуляти. А я давай розпитувати про нову сім’ю зятя

– Петро почав приходити додому пізно, мовляв, затримався на роботі, а згодом — і раз на два-три дні, пояснюючи це відрядженнями. Але серце не обманеш. От і моя Люда відчула недобре. Після чергового зникнення-повернення приперла Петра до стінки: доки так триватиме. Він і зізнався, що має іншу, більше того, вона чекає дитину. А тут сваха колишня телефонує, що хоче з внуком погуляти. А я давай розпитувати про нову сім’ю зятя. Чому вона вирішила, що я хочу залишитися у добрих чи рідних стосунках з ними. Вони так вчинили з моєю дочкою і моїм онуком.

При зустрічі Антоніна спробувала заховати від мене очі, опустивши погляд. Немов раптом побачила на помережаному плиткою тротуарі щось доконче варте її уваги. Та сльози вже проклали чорні смужечки на її, незважаючи на літа, вродливому обличчі, й не помітити їх було неможливо. За матеріалами

— Що трапилося, Тоню? — відразу ж після привітання запитав давню знайому. — Чому плачеш? Чим допомогти?

— Ходімо, присядемо на лавочку. Допомогти нічим ти не зможеш. Але розповім, може, й мені полегшає.

Читайте також: А коли повернувся Панас з Америки, ступив на рідне подвір’я і зажурився. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Все, що було в будинку, зникло. Походив подвір’ям, зайшов у хату, де вітер гуляв, – і заплакав. Надворі осінь, а він без даху. «Оце так вберегли «добрі» сусіди», – подумав і пошкандибав до свого однолітка Петра, мовляв, пусти перезимувати. Той промимрив щось і відмовив. Повз хату якраз йшов сільський голова

Ми присіли, й вона почала розповідати з найголовнішого.

— Розумієш, та, друга бабця сьогодні телефонує і каже: «Дайте мені Русланчика, я хочу погуляти з внуком». А я їй: тільки коли мене не стане!

— Стривай, стривай, Тоню. Давай по порядку, бо я так не второпаю. До речі, сльози навіть додають краси твоїм очам…

Чи то мій комплімент подіяв так, чи Тоня трохи заспокоїлась, але подальший плин її розповіді вже не виходив із берегів логіки:

— Не мала нагоди тобі сказати: моя дочка розлучилася. Три місяці тому.

— Як?! Що трапилося? — майже вигукнув я. Така реакція була цілком зрозумілою, бо не раз зустрічав у місті цю гарну пару: струнку худеньку білявку Люду, дочку Антоніни, та її чоловіка Петра — високого брюнета. Потім бачив їх із дитячим візочком, відтак — за руку із синочком, якому виповнилося чотири роки. Молода сім’я мала вигляд якщо не зразкової, то принаймні щасливої. Бачив, як люди оглядалися на них, милуючись.

— Простіше простого, — Тоня ще раз, уже за інерцією схлипнула. — Банальна історія. Він виявився недостойним моєї дочки! Почав приходити додому пізно, мовляв, затримався на роботі, а згодом — і раз на два-три дні, пояснюючи це відрядженнями. Але серце не обманеш. От і моя Люда відчула недобре. Після чергового зникнення-повернення приперла Петра до стінки: доки так триватиме. Він і зізнався, що має іншу, більше того, вона чекає його дитину, вже на п’ятому місяці… Отак і розбіглися, бо Люда не могла пробачити, а він і не дуже хотів продовжувати сімейне життя з нею. Уже потім ми дізналися, хто його нова пасія. Виявляється, ще та дамочка, де вона лише не була. Сказала в одній компанії, що для неї головне — мати дитину від красивого чоловіка, а вже втримати його біля себе вона зуміє. От Петро і клюнув на її наживку.

— Нічого страшного, твоя Люда — красуня, знайде собі пару, — заспокоюю Тоню.

— Може, й знайде… А внук батька? Нині вранці Русланчик запитав мене: «Бабцю, де мій тато? Чому так довго не приходить?» Я зопалу видала: «Бо він космонавт. Літає високо над Землею. Коли повернеться, не знаю…» Вийшла з хати — і розплакалась. А тут іще й сваха колишня телефонує, що хоче з внуком погуляти? А чому ви, пані, раніше про нього не думали, коли ваш син почав стрибати в гречку? Тепер кажете, що Руслан гарний хлопчик, тож чому не схаменули його татуся, що дитина ростиме безбатченком? Вона почала виправдовуватися, що нічого не знала, потім узялася качати права, що Русланчик такий самий її внук, як і мій, тому вона цілком може гуляти з ним. Ще чого? — кажу їй. — А коли та, друга, розлучниця з темним минулим народить, її дитина підросте, ви, може, захочете взяти обох внуків за руку і так водити їх містом? «Чому б ні? — чую у відповідь. — І Руслан, і дитина, яка ось-ось народиться — діти мого сина. Значить, мої внуки…» Отоді я й вигукнула: «Ніколи не дам вам Русланчика! Тільки коли мене не стане!»

Очі Тоні знову почервоніли, руки, коли вона діставала хустинку, щоби витерти сльози, тремтіли. Я хотів щось порадити їй, але не знаходив утішливих слів. Свердлила думка, що, може, та, інша бабуся й справді не знала про амурні походеньки свого сина та що Русланчик і справді також її внук. Але сказати це Тоні не насмілився, бо надто категоричним був її висновок. Тож відбувся трафаретним «Усе буде добре, от побачиш», і на тому ми попрощалися.

Удома розповів про почуте дружині, бо й вона знає Антоніну, й запитав, чи правильні мої міркування, що не слід позбавляти «ту» бабусю внука, натомість варто шукати якийсь делікатний вихід із непростої ситуації. І почув від дружини таке: «А якби щось подібне трапилось із сином Тоні? Він, до речі, ще неодружений, і невідомо, що його чекає… Чи хотітиме Антоніна, якщо з ним повториться подібне до того, що з Петром, бачити внука чи внучку — сина або дочку свого сина? Все-таки рідне дитя?» Що ж, цілком резонне запитання.

Іван ГАВРИЛЬЦЬО.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

You cannot copy content of this page