Петро прожив із Галиною понад двадцять років. Одружилися молодими, без грошей і статків, але з великою надією на щастя. Та якось так склалося, що щастя не прижилося в їхній хаті. Галина була жінкою гоноровою, любила порядок і щоб усе було так, як вона сказала. А Петро – чоловік простий: робота, хліб, поле, втома.

З роками сварки ставали все гіркішими. Галина могла вигнати його з хати навіть серед ночі:

– Йди геть, Петре, ти мені не чоловік! – кричала, коли щось було не по її волі.

– Та що ти верзеш, Галино… – тихо відповідав він, — я ж уже ніде не дінуся.

– Ти ніхто! – лунало в спину.

І він ішов. Куди? У парк. Там була стара алея, там тихо шуміли дерева, і ставок із лебедями. Петро завжди носив із собою бутерброди – то на роботу, то на перекус. Але все частіше він діставав їх, щоб нагодувати білих птахів. Сидів на лавці, дивився, як вони плавають, і думав про життя. Останнім часом ще й пляшку носив у кишені – для тепла, для забуття, для розмови з самим собою.

Одного осіннього дня він помітив на сусідній лавці жінку з книгою. Вона читала так зосереджено, що й не чула, як навколо шуміли діти й скрипіли гойдалки. Її очі світилися спокоєм. Петро, незграбно відкривши пляшку, зніяковів:

– Добрий день.

– Добрий, – підняла вона очі й усміхнулася. – Ви часто тут буваєте?

– Та… так… роботи йду, тут тихо. Я от лебедів підгодовую.

Жінку звали Людмила. Їй було сорок, і вона жила сама. Ніколи не була заміжня: то батьків доглядала, то роботу змінювала, то життя так склалося. Вона любила книги, тишу і вміла слухати. Петро відчув, що його слова, хоч би які прості, вперше за довгі роки хтось сприймає серйозно.

Відтоді їхні зустрічі стали звичними. Він приносив ще кілька бутербродів – «для тебе, бо я й так забагато їм», – жартував. Вона сміялася і відкушувала маленькими шматочками. Вони розмовляли про все: про дитинство, про втому, про сни.

І в його серці почало пробуджуватися щось давно забуте. Він ішов додому з парку іншим – не сердитим, не втомленим, а з посмішкою.

Та Галина це помітила. Спершу дивувалася:

– Чого це ти, Петре, такий веселий? На роботі премію дали?

– Та ні… просто день добрий був.

А потім запідозрила. І стала лагіднішою, ніж будь-коли.

– Петре, а може, ми знову разом кудись підемо? Ти ж мій чоловік, я без тебе нікуди.

Він слухав і не впізнавав Галину. Ту саму, яка ще місяць тому кричала, що він «ніхто». Тепер вона готувала його улюблений борщ, згадувала молоді роки, запрошувала сісти поруч.

А серце його розривалося. Бо з одного боку – звичне життя, сім’я, стіни, де виросли діти. З іншого – Людмила, яка подарувала йому те, чого він ніколи не мав: повагу й тепло.

Якось він сидів біля ставка, дивився на лебедів і мовив уголос:

– Кого ж мені вибрати? Галину, що тримає прив’язаним до минулого, чи Людмилу, що відкрила двері в нове життя?

Людмила сиділа поруч, і тихо сказала:

– Петре, не треба вибирати між нами. Треба вибрати між собою вчорашнім і собою завтрашнім.

Його ніби струмом вдарило. Він зрозумів: питання не тільки в жінках. Питання в ньому самому. Чи готовий він лишитися в тій хаті, де його не цінували роками? Чи має силу піти назустріч новому, хоч і незвіданому життю?

Того вечора він довго не міг заснути. Діти подорослішали, їхня доля вже окрема. Галина, мабуть, справді шкодує… але чи зміниться? А Людмила… вона ж нічого від нього не вимагала, тільки була поруч.

Наступного ранку він знову пройшов через парк. Лебеді плавали, мов човники, а сонце вставало над водою. Людмила сиділа з книгою, як завжди. Він підійшов і сів поруч.

– Я ще не знаю, що буде далі, – сказав він, – але я хочу, щоб ти була в моєму житті.

Вона усміхнулася.

– Оце і є правильна відповідь.

А десь далеко, у їхній хаті, Галина знову готувала борщ і чекала.

І Петро зрозумів: його життя вже не буде таким, як раніше. Він зробив перший крок до себе справжнього.

Іноді людина опиняється на роздоріжжі не для того, щоб вибрати між двома іншими, а щоб нарешті вибрати себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.