За вікном, у густих синіх сутінках, повільно кружляв лапатий сніг, вкриваючи світ білою ковдрою тиші. Але на кухні у Світлани тишею і не пахло. Тут пахло розпареним маком, солодким медом, смаженими грибами та свіжоспеченими пампухами — густий, насичений аромат українського Святвечора.

Світлана стояла біля плити, механічно помішуючи дерев’яною ложкою кутю у великій глиняній макітрі. Пшениця тихо булькотіла, ніби шепотіла стародавні секрети. Жінка любила цей момент — передчуття свята, коли хата наповнюється теплом, а на столі вже стоїть дідух. Вона любила Різдво, щиро любила.

Але щороку, десь глибоко під серцем, воно трохи боліло їй. Не гострим болем, ні. Це було схоже на старий шрам, який починає нити на зміну погоди або коли надто довго стоїш на ногах. Це був біль втраченого зв’язку.

З дитячої кімнати, пробиваючись крізь шкварчання олії на сковорідці, долинули знайомі високі ноти.

— Максиме, віддай зараз же! Це мій павербанк! — голос тринадцятирічної Оленки зірвався на виск.

— Та я тільки на п’ять відсотків заряджу! Тобі що, шкода? Жадина! — басом огризнувся п’ятнадцятирічний син.

— Ти завжди так робиш! Береш без дозволу і не повертаєш! Мамо, скажи йому!

Світлана важко зітхнула. Пара від куті осідала на її чолі дрібними крапельками. Вона витерла руки рушником, збираючись піти й навести лад, як робила це сотні разів до того. Але зупинилася посеред кухні, притиснувши долоню до грудей.

Щоразу, коли її діти сварилися через дрібниці, її наче відкидало в минуле.

…Їй десять, а сестрі Анні — дванадцять. Вони стоять у холодній сінях, вбрані до церкви. Анна тримає в руках червону стрічку, яку Світлана хотіла вплести собі в косу.

— Я перша її взяла! — кричить мала Світлана, зі сльозами на очах.

— Але вона мені більше пасує до керсетки! Ти все одно не вмієш гарно зав’язувати! — відрізає Анна, ховаючи стрічку за спину.

Тоді вийшла мама. Вона не кричала. Просто подивилася на них своїми втомленими, лагідними очима і сказала те, що казала завжди:

— Дівчата, ви ж рідні. Найрідніші у світі. Не тримайте зла одна на одну. Життя коротке, а образа — то важкий камінь за пазухою.

Але в дитинстві життя здається безкінечним, а образи — найважливішими у світі. Вони виросли. Ті дитячі сварки за стрічки, за увагу батьків, за хлопців переросли у доросле мовчання. Вони повиходили заміж, роз’їхалися. Світлана залишилася в батьківській хаті, Анна перебралася з чоловіком у сусіднє село — якихось двадцять кілометрів.

Ніби й близько, а ніби в різних галактиках.

Спершу вони ще телефонували одна одній на свята. Потім — тільки на дні народження. Останні роки три обмежувалися сухими повідомленнями у вайбері: «Вітаю зі святом. Здоров’я, щастя». І все. Між ними виросла стіна з невисказаних слів, дрібних непорозумінь і банальної гордості. Хто перша подзвонить? Хто перша поступиться? Ніхто не хотів бути слабшою.

Світлана струснула головою, відганяючи спогади. Вона кинула погляд на настінний годинник — сьома вечора. Чоловік, Петро, мав ось-ось повернутися з чергування. Він працював на швидкій, і перед святами роботи завжди було багато.

З дитячої знову гримнуло. Цього разу гучніше. Грюкнули двері, і Оленка, забігши на кухню з червоними від гніву щоками, випалила:

— Я з ним за один стіл не сяду! Він нестерпний!

Світлана дивилася на доньку, але бачила себе колишню. І раптом ця паралель стала такою нестерпно чіткою, що їй забракло повітря. Вона зрозуміла, що найбільше боїться не їхньої сварки, а їхнього майбутнього. Боїться, що через двадцять років Оленка стоятиме на своїй кухні, готуватиме кутю і з болем згадуватиме брата, з яким не розмовляє роками.

«Невже це наше родинне прокляття? — подумала вона. — Передавати образу у спадок, як старі коралі?»

Вона вимкнула газ під кутею. На кухні раптом стало дуже тихо. Саме в цей момент, у цій тиші, Світлана ясно зрозуміла: Різдво — це не про ідеальний порядок, не про дванадцять страв і не про вишиті скатертини. Це про вибір. Про крок назустріч, навіть коли страшно і незручно.

Вона витерла спітнілі долоні об фартух, взяла зі столу телефон. Серце калатало так сильно, що віддавало у скронях. Вона знайшла в контактах ім’я «Анна». Палець завис над кнопкою виклику.

Що вона скаже? А якщо Анна не відповість? А якщо відповість холодно, і Світлана почуватиметься дурепою, яка нав’язується?

— Та що я скажу?.. — прошепотіла вона сама до себе, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Просто скажу “Привіт”.

Вона натиснула виклик, поки не передумала.

Гудки йшли довго. Один, другий, третій… Світлана вже хотіла скинути, коли в трубці клацнуло.

— Алло? — голос Анни був напруженим, здивованим. Вона явно не чекала цього дзвінка. — Світлано? Щось сталося? З маминою хатою щось?

Світлана глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

— Ні, Аню. Нічого не сталося. Тобто… все добре. Просто… я хотіла спитати, як ти.

— Як я? — Анна помовчала, ніби шукала підступ. — Та нормально. Як завжди. Готуюся до вечері. А ти?

— І я готуюся. Кутя вже готова. Аню, — Світлана відчула, що має сказати це швидко, — а ти… з ким сьогодні святкуєш?

На тому кінці запала довга, тягуча пауза. Було чути лише, як десь на фоні працює телевізор.

— Та сама, — нарешті сказала Анна, і в її голосі Світлана почула ту саму знайому, ретельно приховану тугу. — Іринка ж за кордоном, ти знаєш, в Італії. Не змогла приїхати цього року. А більше… ну, сама. Я вже звикла, Світланко. Нічого страшного.

Слово “Світланко”, вимовлене так, як у дитинстві, боляче шкрябнуло по серцю. Сама. У Святвечір.

Світлана заплющила очі і випалила, не даючи собі часу на сумніви:

— А знаєш що? Приходь до нас.

— Що? — Анна явно розгубилася.

— Приїжджай до нас святкувати. Зараз. Сьогодні ж Різдво. Не можна бути самій.

— Та ти що, Світло, — одразу почала відмовлятися сестра, і голос її став квапливим, наче вона злякалася цієї пропозиції. — Куди я поїду? Пізно вже, темно. Автобуси вже не ходять. Та й незручно… у вас своя сім’я…

— Чекай, — перебила Світлана. Вона відчула прилив несподіваної рішучості — тієї самої, яка колись змушувала її захищати старшу сестру перед сусідськими хлопцями. — Які автобуси? Я зараз Петру подзвоню. Він якраз закінчує зміну, він заїде по тебе і привезе. Йому майже по дорозі.

— Та не треба, Світлано, правда. Не турбуй Петра…

— Я не турбую. І я не терплю відмовок, Аню. — Світлана намагалася говорити твердо, але в кутиках очей вже збиралися сльози. — Мама завжди казала, що ми рідні. Ми забули про це. Давай згадаємо. Ти мусиш приїхати. Будь ласка.

Анна мовчала. Світлана чула її дихання у слухавці.

— Ти завжди така була, — нарешті тихо сказала сестра, і в її голосі прозвучала слабка, тремтяча усмішка. — Командирка. Добре… Якщо ти справді цього хочеш… Я зберуся.

— Я хочу. Дуже хочу. Петро буде за пів години.

Світлана поклала телефон на стіл. Руки тремтіли, але на душі стало так легко, ніби вона скинула мішок з камінням, який тягала роками. Вона вибігла з кухні і рішуче відчинила двері дитячої. Оленка сиділа на ліжку, надута, Максим демонстративно грав у телефоні.

— Так, — голосно сказала Світлана. — Досить. Я більше не хочу чути жодних сварок у цьому домі. Сьогодні Святий Вечір.

Діти здивовано підняли голови. Мама рідко говорила таким тоном.

— Оленко, діставай найкращі тарілки, ті, що з золотим обідком. Максиме, допоможи батькові розкласти великий стіл у вітальні, він зараз приїде. До нас їде гостя.

— Гостя? Хто? — запитав Максим, відкладаючи телефон.

— Ваша тітка Анна.

Діти перезирнулися. Вони бачили тітку Анну востаннє, мабуть, років п’ять тому, на похороні бабусі. Вона була для них майже чужою людиною — жінкою, яка існувала десь у маминому телефоні.

— Тітка Анна? Ого, — тільки й сказала Оленка, і її гнів на брата миттєво вивітрився, поступившись місцем цікавості.

Світлана швидко набрала Петра.

— Петре, ти вже виїжджаєш?

— Так, люба, вже прогріваю машину. Скоро буду. Втомився, як собака.

— Петре, в мене прохання. Заїдь, будь ласка, в Заріччя. Забери Анну.

— Анну? Твою сестру? — Петро здивувався не менше за інших. — Щось трапилося?

— Ні. Просто вона їде до нас святкувати Різдво.

Петро помовчав кілька секунд. Він був добрим і мудрим чоловіком. Він знав про цей “старий шрам” своєї дружини, хоча вони рідко про це говорили.

— Зрозумів, — просто сказав він. Його голос потеплішав. — Це ти добре придумала, Світланко. Дуже добре. Скоро будемо.

Наступні сорок хвилин пролетіли в радісній метушні. Світлана літала по хаті, накриваючи на стіл. Вона дістала найкращу вишиту скатертину, яку берегла для особливих випадків. Запалила свічку, яку принесла з церкви. Діти, забувши про сварку, допомагали носити страви. У повітрі висіло радісне, трохи нервове очікування.

Коли у дворі зашурхотіли шини по снігу і грюкнули дверцята машини, Світлана завмерла посеред вітальні з мискою вареників у руках. Серце знову шалено закалатало.

Двері відчинилися, впустивши клуб холодного морозного повітря. На порозі стояла Анна. Вона була закутана в товсту пухову хустку, щоках розчервонілися від морозу, а в руках вона незграбно тримала великий пакунок — мабуть, нашвидкуруч зібрані гостинці.

Вона виглядала трохи розгубленою, ніби досі не вірила, що вона тут. Її погляд зустрівся з поглядом Світлани. У ньому був страх, надія і роки мовчання.

Світлана поставила миску на стіл і ступила крок уперед.

— Заходь, Аню, — сказала вона. Голос трохи тремтів. — Заходь, чого стала на порозі, холоду напускаєш.

Анна несміливо ступила всередину. Петро, який зайшов слідом, підбадьорливо поклав руку їй на плече, допомагаючи зняти пальто.

Світлана підійшла впритул до сестри. Вона бачила зморшки біля її очей, яких раніше не було, бачила знайомий вигин брів — такий самий, як у мами. Без слів, підкоряючись імпульсу, який був сильнішим за будь-які образи, Світлана обійняла її.

Анна на мить завмерла, напружилася, а потім, наче гребля прорвалася, обійняла у відповідь — міцно, до болю. Від неї пахло морозом, чужим домом і чимось дуже рідним, забутим. Вони стояли так кілька секунд, не говорячи ні слова, і Світлана відчула, як щось тверде і холодне всередині неї починає танути.

— Ну все, дівчата, годі мокроту розводити, — добродушно пробурчав Петро, хоча сам підозріло шморгав носом. — До столу, кутя холоне!

Вечеря була дивовижною. За столом було тісно, трохи незручно з новими людьми, але дуже по-домашньому. Спершу розмова клеїлася важко. Діти з цікавістю, але обережно розглядали «нову» тітку. Анна ніяковіла, хвалила страви, дякувала Петрові.

Але після першої ложки куті, після традиційного «Христос Рождається!», напруга почала спадати.

— А ви пам’ятаєте, тітко Анно, — раптом запитав Максим, — як ви колись подарували мені величезну пожежну машину? Мені тоді п’ять років було.

Анна здивовано подивилася на племінника, який вже був вищий за неї.

— Пам’ятаю, Максиме. Ти так радів, що спав із нею три дні.

Максим засміявся, трохи почервонівши.

— Я її досі маю, на горищі лежить.

Цей спогад став тим ключиком, що відімкнув двері. Розмова полилася рікою. Оленка почала розпитувати про Італію і двоюрідну сестру Іринку. Анна пожвавішала, дістала телефон, почала показувати фотографії доньки на тлі Колізею. Вона сміялася — щиро, голосно, закидаючи голову назад, точно як у молодості. Світлана ловила себе на думці, що не бачила сестру такою живою вже цілу вічність.

Петро мовчки підливав узвар, слухав їхній гомін і задоволено кивав. Він був щасливий бачити свою дружину такою спокійною.

У якийсь момент, коли всі сміялися над історією Анни про те, як вона вчила італійську мову, Світлана відкинулася на спинку стільця і подивилася на своїх дітей. Оленка щось захоплено розповідала тітці, жестикулюючи руками, а Максим уважно слухав, забувши про свій телефон. Вони не сварилися. Вони були родиною.

В очах Світлани заблищали сльози, але цього разу це були сльози полегшення. Вона дивилася на них і молилася про одне: щоб вони не повторили її помилок. Щоб ніколи не дозволили гордості стати важливішою за любов. Вона хотіла, щоб вони знали: родина — це не тоді, коли все ідеально гладко. Це тоді, коли ти знаходиш у собі сили переступити через образу, подзвонити, запросити, приїхати. Пробачити.

Пізніше, коли діти побігли дивитися різдвяний фільм, а Петро задрімав у кріслі, сестри залишилися на кухні удвох, прибираючи зі столу. Вони мили посуд — Світлана мила, Анна витирала. Стара, звична робота, яку вони тисячі разів робили разом у дитинстві.

— Знаєш, — тихо сказала Анна, не дивлячись на сестру, а зосереджено витираючи святкову тарілку, — я дуже боялася цього Різдва. Думала, знову буду сама вити вовком перед телевізором.

Вона помовчала і додала, повернувши голову до Світлани:

— Дякую, що покликала, сестричко. Я б сама ніколи не наважилася. Горда дурепа.

Світлана вимкнула воду, витерла мокрі руки об фартух і тепло усміхнулася сестрі.

— Ми обидві були дурепами, Аню. Але мама мала рацію. Життя надто коротке для цього.

Вона взяла з рук Анни суху тарілку і поставила її до шафи.

— Для того ми й рідні, щоб іноді робити перший крок за іншого, коли тому страшно.

За вікном продовжував тихо падати лапатий сніг, накриваючи світ спокоєм. У хаті було тепло, пахло хвоєю і мандаринами. На кухні стояли дві сестри, плечем до плеча. І Різдво цього року нарешті було справжнім — зцілюючим і сімейним.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.