Олені виповнилося п’ятдесят у листопаді. Ювілей пройшов тихо, майже непомітно, як шелест сухого листя під ногами. Петро подарував їй нову мультиварку, син Максим прислав букет троянд через кур’єра і коротко привітав по відеозв’язку, посилаючись на завантаженість на роботі. Саме того дня Олена вперше відчула цей дивний холодок у грудях — наче вона стала невидимою. П’ятдесят років — це межа. Позаду тридцять років подружнього життя, вихований син, збудований дім, а попереду — порожнеча, яку нічим було заповнити.

З Петром вони були звичайною парою. В селі про таких кажуть: «живуть як усі». Були часи, коли вони молодими бігали на річку, були ночі, коли разом схилялися над ліжечком маленького Максима, рятуючи його від нічного кашлю. Петро завжди був мовчазним, але Олена вважала це ознакою надійності. Вона звикла вгадувати його настрій за тим, як він зачиняв хвіртку чи як ставив чашку на стіл.

Минулого року Максим одружився з Мариною. Дівчина була міська, вихована, але якась «прозора» для Олени — ніби між ними завжди стояла тонка скляна стіна. Олена сподівалася, що весілля зблизить їх, що в хаті з’являться онуки, сміх, нові надії. Але сталося навпаки.

За тиждень до Святвечора Олена вже почала складати меню. Вона дістала старий зошит із рецептами, де ще маминою рукою було записано, як правильно замочувати мак для куті. Вона уявляла, як за великим столом зберуться всі четверо: вони з Петром, Максим і Марина.

Раптом задзвонив телефон. — Привіт, синку! — радісно підняла слухавку Олена. — Я якраз думаю, які вареники на Святвечір ліпити — з капустою чи з грибами? Ти ж пам’ятаєш, тато любить ті, що з вушками. На тому кінці запала тиша. Коротка, але така важка, що Олена мимоволі присіла на стілець.

— Мамо… — голос Максима звучав глухо, з тією особливою інтонацією, яку вживають, коли хочуть повідомити щось неприємне. — Розумієш, ми цього року не приїдемо.

— Як це? — Олена відчула, як пальці похололи. — Це ж Різдво. Перше Різдво після вашого весілля…

— Марина пообіцяла своїм батькам, що ми будемо в них. Там зберуться всі родичі, її тітка приїде з-за кордону. Вони дуже чекають. Ти ж не образишся? Повечеряєте з батьком удвох, як раніше.

— Розумію, — тихо відповіла Олена, дивлячись на старий зошит. — Як не розуміти. Все добре, синку. Головне, щоб ви були щасливі.

Вона поклала слухавку і довго дивилася на стіну. Образа не була гострою, як ніж. Вона була схожа на сірий туман, що заповнює кімнату, роблячи речі нечіткими й чужими.

Попри все, Олена вирішила готуватися. Вона не могла інакше. Святвечір для неї був чимось сакральним, точкою опори. Руки звично місили тісто, шаткували капусту, розтирали мак у макітрі. Дванадцять страв. Вона готувала їх з якоюсь майже релігійною впертістю, ніби ці голубці та вушка могли врятувати її світ від руйнації.

— Петре, ти ж сьогодні не затримуйся, — гукнула вона чоловікові, коли той вранці збирався «у справах». — Треба свічку запалити до першої зорі. — Та постараюся, — кинув він, навіть не глянувши на неї. Олена помітила, що він вдягнув нову сорочку, яку вона купила йому на день народження, і старанно поголився. Серце кольнуло, але вона відігнала думку. «Може, хоче виглядати святково», — заспокоїла себе.

Сонце сіло. Перша зірка несміливо блиснула в морозному небі. Олена запалила свічку, поставила на стіл кутю. У хаті пахло сіном і ладаном. Вона сіла біля вікна. Минула година. Потім друга. Свічка наполовину оплавилася, пускаючи тонку цівку диму. Кутя вкрилася ледь помітною плівкою. Годинник на стіні відбивав секунди — гучно, наче молот по ковадлу.

Близько одинадцятої вечора грюкнула хвіртка. Петро зайшов до хати, приносячи з собою запах морозу і якогось легкого, чужого парфуму. — Ти де був? — голос Олени був ледь чутним. — Та… у хлопців затримався. Поки те, поки се… — він не дивився їй в очі, почав швидко роздягатися. — Я втомився, Олено. Накричиш завтра. Лягаю спати. Він пройшов повз накритий стіл, навіть не глянувши на дванадцять страв, у які вона вклала всю свою душу.

Олена не плакала. Сліз не було. Вона просто сіла за стіл, налила собі трохи узвару, відламала шматок хліба. — Господи, благослови, — прошепотіла вона. Вона вечеряла на самоті в повній тиші, лише за стіною було чути важке хропіння чоловіка. Це був її перший Святвечір без родини. І він був нестерпно гірким.

Наступного дня вона пішла до своєї давньої подруги і сусідки Тетяни. Тетяна завжди була «вухами» села, знала все і про всіх, але Олену завжди жаліла. Вони сиділи в теплій кухні, пили чай із шипшини. — Тетяно, мені щось так тяжко, — зізналася Олена, опустивши очі. — Ніби я все життя щось будувала, а воно виявилося з піску. Максим не приїхав, Петро десь до ночі пропадав… Відчуваю себе порожнім місцем.

Тетяна довго крутила в руках горнятко. Потім зітхнула і подивилася Олені прямо в очі. — Олено, я не хотіла тобі казати в свята. Але… не можу більше дивитися, як ти себе караєш. — Про що ти? — Дарина відчула, як серце збилося з ритму. — Твій Петро… він уже більше року в сусіднє селище їздить. До однієї молодиці, Лариси. Всі в селі знають, Оленко. І того Святвечора він був у неї. Його машину бачили під її воротами до самої десятої.

Слова Тетяни впали, як каміння в криницю. Олена не закричала, не впала в істерику. Вона просто застигла. Тридцять років. Кожна випрана сорочка, кожен обід, кожна безсонна ніч біля його ліжка, коли він хворів — усе це раптом втратило сенс. — Ти впевнена? — прошепотіла вона. — Прости, дорогая. Але краще знати правду, ніж бути посміховиськом.

Дорогою додому Олена не відчувала холоду. Вона йшла, як у сні. Вдома вона побачила Петра — він спокійно дивився телевізор, попиваючи чай. Вона хотіла закричати, вигнати його, розбити телевізор, але… просто пройшла в іншу кімнату. Вона зрозуміла, що Петро не боїться бути викритим. Він просто перестав її поважати.

Через кілька днів приїхав Максим із Мариною. Привезли дорогі цукерки, якийсь закордонний лікер. Сиділи у вітальні, Марина розповідала, як весело вони відсвяткували у її батьків. — Там такий стіл був, мамо! — захоплено казав Максим. — І тітка з Праги стільки подарунків привезла. Ви ж тут не сумували?

Олена дивилася на сина. На його відкрите обличчя, на його щасливі очі. Вона відкрила рот, щоб сказати: «Синку, твій батько мені зраджує. Синку, мені немає для чого жити». Але подивилася на Марину, на їхні зчеплені руки й промовчала. — Ні, синку, все добре, — сказала вона, ковтаючи клубок у горлі. — Ми тихо посиділи.

Коли вони поїхали, хата здалася Дарині могилою. Петро знову зібрався «в справах». — Я до Івана, треба генератор подивитися, — кинув він на ходу. Олена навіть не кивнула. Вона знала, до якого «Івана» він іде.

Рік пролетів як один довгий, похмурий день. Олена жила на автопілоті. Вона перестала сперечатися з Петром, перестала питати, де він буває. Вона наче вимкнула в собі світло. Знову наближався Святвечір. Але цього року Олена нічого не купувала. Жодного маку, жодної риби. Холодильник був майже порожнім.

За три дні до свята Максим подзвонив знову. — Мамо, привіт! Слухай, ми тут подумали… Марина хоче цього року поїхати в Карпати з друзями. Там лижі, спа, ну ти розумієш. Ви ж не будете проти, якщо ми знову не приїдемо?

Олена спокійно тримала телефон. — Звичайно, Максимку. Їдьте. Відпочиньте. — Дякую, мамусю! Ти в мене найкраща! — весело вигукнув син і відключився.

Петро, почувши розмову, буркнув з-за газети: — Ну от і добре. Я теж, мабуть, на вечір поїду. Хлопці кликали на зимову риболовлю з ночівлею. Олена подивилася на нього. Їй вперше стало не боляче, а… цікаво. Як він може так легко брехати?

Вона одяглася і пішла до Тетяни. — Тетяно, — сказала вона прямо з порогу. — Я більше не можу. Що мені робити? Тягнути цю лямку до смерті? Вдавати, що все добре, коли серце випалене до попелу?

Тетяна відставила тісто, яке місила. — Слухай мене, Олено. Тобі тільки п’ятдесят. Ти ще молода жінка, хоч ти в це й не віриш. Моя сестра Лариса вже п’ять років в Італії, під Неаполем. Доглядає одну сеньйору. Гроші добрі, море поруч, повітря… Вона якраз шукає заміну на пів року, хоче додому з’їздити. Поїдь, Олено. Заробиш собі на спокійну старість, побачиш світ. Бо тут ти просто заживо помираєш. Петро твій не зміниться, а синові зараз не до тебе. Подумай про себе хоч раз у житті.

Святвечір прийшов тихий і морозний. Олена сиділа в темній кухні. Вона не запалювала свічку. На столі не було дванадцяти страв. Була лише чашка чаю і пачка сухарів. Петро поїхав ще вдень, навіть не глянувши в її бік. Максим прислав коротке СМС: «Ми в готелі, тут круто! Всіх зі святом!»

Олена встала, підійшла до дзеркала. Вона побачила жінку з втомленими очима, але з якоюсь новою, твердою складкою біля губ. — Чи гріх поїхати від чоловіка, якщо він уже давно пішов від тебе? — спитала вона своє відображення. — Чи гріх хотіти дихати, якщо тебе душили тридцять років?

Вона дістала з шафи стару валізу. Почала повільно складати речі. Небагато — лише найнеобхідніше. Вона не знала точно, чи вистачить їй мужності сісти в той автобус до Неаполя. Але вперше за багато років вона відчула не образу, а свободу.

Вона зрозуміла: Різдво — це не про кількість страв на столі. Це про народження світла всередині. І якщо навколо тебе темрява, ти сама повинна стати цим світлом.

Вона вимкнула лампу, сіла на валізу і подивилася у вікно на зоряне небо. Це був її найчесніший Святвечір. Святвечір, коли вона нарешті перестала чекати на інших і почала чекати на саму себе. Її життя не закінчилося в п’ятдесят. Воно просто змінило напрямок.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.