Той грудень 1980-го видався надзвичайно холодним, але для мешканців нової дев’ятиповерхівки на околиці міста він був найтеплішим у житті. Будинок, побудований заводом, ще дихав сирістю бетону та різким ароматом свіжої олійної фарби. Ліфт часто застрягав, а в під’їзді гуляли протяги, але для Марії та Софії це був палац.
Вони заїжджали майже одночасно. Марія, зібрана й швидка, тягнула пакунки з постіллю, а її чоловік Степан заносив важку дубову шафу. Софія, трохи сором’язлива, з великими карими очима, стояла біля своїх дверей з двома малими синами на руках, поки її Іван боровся з вхідним замком.
— Вам допомогти підтримати двері? — гукнула Марія, витираючи чоло. — Ой, якби ваша ласка, — усміхнулася Софія. — Бо хлопці вже крутяться, як дзиґи.
Так відбулося їхнє перше знайомство на сходовому майданчику четвертого поверху. Тоді вони ще не знали, що ці двері навпроти стануть порталом у спільну долю на наступні сорок років.
Минуло кілька місяців, і побутова ввічливість переросла у щось більше. Кухні обох квартир мали однакове планування, і часто вечорами через тонку стіну було чути, як в одній оселі закипає чайник, а в іншій — сміються діти.
— Софійко, ти сіль маєш? — Марія стукала в двері без жодних церемоній, у домашньому халаті й капцях. — Заходь, Марічко! Я якраз пиріг дістала, сідай, чай питимемо.
Їхні сини росли разом. У Марії — Сашко та Андрій, у Софії — Павло та Ігор. Четверо хлопчаків перетворили під’їзд на свій ігровий майданчик. Вони разом отримували перші синці, разом ховали перші цигарки за гаражами, і разом отримували на горіхи від обох матерів. Для хлопців не було різниці, у чиїй квартирі обідати.
— Мамо Софіє, а можна мені ще того борщу? — питав малий Сашко, сидячи на кухні у сусідок. — Звісно, сонечко, їж на здоров’я, — відповідала Софія
Життя летіло з шаленою швидкістю. Весілля, проводи в армію, перші онуки. А потім прийшли сутінки.
Степан, чоловік Марії, пішов першим. Це сталося так раптово, що Марія заціпеніла. Вона сиділа на кухні, дивлячись на його недопиту чашку кави, і не могла поворухнутися. Того дня Софія просто відчинила двері своїм ключем (вони вже давно обмінялися дублікатами на всяк випадок) і сіла поруч.
— Маріє, — тихо сказала Софія, кладучи свою теплу руку на її холодні пальці. — Ти не сама. Чуєш? Я тут. І хлопці твої їдуть. Але я поруч, за стіною. Тільки стукни — і я прийду.
Софія тоді взяла на себе все: від похорону до приготування їжі. Вона не давала подрузі провалитися в чорну яму відчаю, буквально за вуха витягуючи її на прогулянки в парк чи на базар.
Через три роки біда віддзеркалилася. Іван, чоловік Софії, згасав довго й болісно. Марія тепер стала тією скелею, об яку розбивалися хвилі горя. Вона приносила гарячі супи, допомагала перестеляти постіль хворому Івану і годинами мовчала разом із Софією, коли слова ставали зайвими.
Коли обидва чоловіки спочили на міському цвинтарі, жінки залишилися одні у великих квартирах. Сини розлетілися: хтось у столицю будувати кар’єру, хтось за кордон, хтось у сусідню область. Дзвінки стали рідшими, візити — коротшими.
Грудень того року був казковим. Сніг падав лапатими пластівцями, вкриваючи сіру дев’ятиповерхівку білою ковдрою. Марія та Софія, за старою звичкою, разом вирушили на ринок.
— Дивись, Маріє, які гриби сушені! Прямо з Карпат, кажуть, — Софія прискіпливо розглядала товар. — Бери, Софійко. На юшку якраз. А я ось капусти квашеної візьму, мої хлопці її страх як люблять. Сашко обіцяв приїхати з дружиною й малими.
Жінки йшли між рядами, пахли морозом і хвойними гілками. Вони обговорювали меню так, наче готували бенкет на весь світ. — Я ще вареників наліплю, з маком і з вишнями. Ігор казав, що сумує за домашнім, — з надією в голосі мовила Софія.
Повернувшись додому, кожна зайнялася справами. У квартирах пахло затишком. Марія дістала стару коробку з іграшками. Кожна кулька була історією: ось цю вони купили, коли сини пішли в перший клас, а цей скляний бурулька — ще з її дитинства.
Вона чекала. Телефон стояв на видному місці, наче жива істота.
Перший неприємний дзвіночок пролунав увечері 23 грудня. Телефон Марії задзвонив різко, розбиваючи тишу. — Мамо… — голос Сашка був приглушеним, на фоні чути було шум міста. — Сину! Ви вже виїжджаєте? Я якраз холодець розлила.
— Мамо, слухай… Тут така справа. Олена дуже хоче до своїх батьків цього року, вони хворіють, треба допомогти… Ми вже домовилися. Ти ж не образишся? Ми на наступні свята обов’язково, чесно!
Марія відчула, як у грудях щось стислося. — Звісно, сину… Батьки — це святе. Їдьте, не хвилюйтеся. Я… я тут з Софією буду, все добре.
Коли вона поклала слухавку, квартира здалася їй величезною та холодною. Вона підійшла до вікна. Сніг продовжував падати, такий байдужий до її самотності.
Наступного дня вона почула, як через стіну, в коридорі Софії, теж пролунав дзвінок. Марія мимоволі прислухалася. Запала тиша. Довга, тягуча тиша. А потім — звук кроків, що повільно віддаляються від дверей.
Вони зустрілися на сходовому майданчику через годину — обидві вийшли винести сміття, хоча відра були майже порожніми.
— Що, Маріє, готуєшся? — запитала Софія, намагаючись усміхнутися, але очі були червоні. — Та так, потроху… А ти? — І я… Все за планом.
Вони не зізналися. Кожна хотіла залишити свою гордість і не хотіла, щоб інша її шкодувала. «У неї ж син приїде, нащо я буду її своїм горем вантажити», — думала кожна.
Святий Вечір настав. У під’їзді пахло смаженою рибою та кутею. Марія сиділа за столом, накритим білою скатертиною. На столі стояла одна тарілка. Вона не витримала, встала і пішла до Софії. Постукала.
Софія відчинила швидко, наче чекала під дверима. Вона була в тій самій святковій сукні, яку вдягала лише на великі свята, але в руках тримала змочену сльозами хусточку.
— Заходь, Марічко… — тихо сказала вона.
Вони сіли на кухні. Чайник на плиті свистів, але ніхто не поспішав його вимикати.
— Софіє, я не можу більше, — Марія крутила в руках ложечку. — Мій син не приїде. Поїхали до тещі. Я тут сама, як перст. Думала, хоч у тебе свято буде, хотіла зайти привітати…
Софія на мить завмерла, а потім раптом тихо засміялася, і цей сміх перейшов у легкі ридання. — Ой, Маріє… І мій не приїде. В гори полетіли, лижі в них там, друзі… Я теж не хотіла тобі казати, щоб настрій не псувати. Думала — ти ж з дітьми будеш.
Вони дивилися одна на одну кілька секунд, а потім обидві одночасно махнули руками.
— Ну й нехай! — вигукнула Марія, витираючи очі. — Ну й нехай собі їдуть! Вони молоді, у них життя вирує. А ми що, самі собі не влаштуємо Різдва?
— Справді! — підхопила Софія. — Маріє, неси свою кутю до мене, а я рибу дістану. Накриємо тут, разом. Чого нам по різних кутках сидіти?
За годину стіл у Софії було не впізнати. Дванадцять страв, як і належить. Посередині — велика миска з кутею, щедро приправленою горіхами та медом. Горіла тонка воскова свічка.
— Знаєш, — сказала Марія, подаючи Софії пакунок. — Я тут підготувала… Ну, думала, забіжу на хвилинку віддати. Софія розгорнула папір. Там були теплі, пухнасті в’язані шкарпетки з візерунком. — Це щоб ноги не мерзли, коли ти ввечері телевізор дивишся, — ніжно додала Марія.
Софія розчулилася і дістала свій пакунок. — А я тобі ось… — Вона простягнула нові м’які тапочки, підбиті овчиною. — Щоб вдома було тепло і затишно.
Вони взули подарунки, сіли за стіл і вперше за довгий час відчули справжній спокій. Не було образи на дітей, не було гіркоти від самотності. Було лише глибоке відчуття вдячності.
— Смачна кутя, Софійко. Краща, ніж минулого року. — Бо ми її разом до розуму доводили, — відгукнулася подруга.
Вони згадували, як колись, у цьому ж будинку, бігали маленькі хлопчики, як пахло фарбою, як вони були молодими й дужими. Згадували чоловіків, і здавалося, що Степан та Іван теж десь тут, невидимо присутні при цій вечері, схвально кивають головами.
— Знаєш, Маріє, — Софія подивилася на вогник свічки. — Я раніше думала, що родина — це тільки кров. А тепер бачу, що родина — це той, хто не дасть тобі плакати в самотині на Різдво.
— Це правда, — відповіла Марія. — Ми з тобою вже давно одна сім’я. Може, навіть більше, ніж сусіди.
За вікном ніч ставала все глибшою. В інших вікнах дев’ятиповерхівки теж горіли вогні, чулися звуки телевізора чи сміх. Але тут, на четвертому поверсі, панувала особлива тиша — тиша порозуміння, яке не потребує зайвих слів.
Вони ще довго пили чай з травами, ділилися секретами і планами на весну. Старіти було не страшно, бо поруч була людина, яка знала кожен твій подих, кожен спогад і кожну зморшку.
Коли свічка майже догоріла, Марія піднялася, щоб іти до себе.
— Дякую за вечір, Софійко. — І тобі дякую, Марічко. Завтра вранці чекаю на каву, не забудь!
Марія вийшла в коридор, зробила два кроки до своїх дверей, повернула ключ і востаннє за цей вечір глянула на сусідні двері. Вони були зачинені, але вона точно знала: там, за стіною, їй завжди відчинять.
Це було найкраще Різдво. Різдво двох жінок, які зрозуміли: поки у світі є бодай одна душа, якій ти потрібен, ти ніколи не будеш самотнім. Світло в їхніх вікнах згасло майже одночасно, а сніг продовжував дбайливо вкривати їхній спільний дім білою, чистою ковдрою спокою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
