— Слухай, ну чого ти скаржишся на втому? — Михайло розвалився у кріслі, не відриваючи погляду від екрана телевізора. — Ганно, ти ж цілий день вдома, фактично нічого не робиш! Прибрати, приготувати щось поїсти, випрати та за двома малими наглянути — хіба це робота? Це ж задоволення — бути з дітьми в теплі. А от я справді виснажуюся. Працюю по змінах, і вночі за кермом, щоб у вас усе було. До мами твоєї я тебе зараз не відпущу, обійдешся без поїздок. Я не збираюся і на роботі викладатися, і ще тут господарство на собі тягнути, поки ти десь відпочиваєш. Я нікому нічого не винен, я свою частку виконую.

Ганна стояла біля плити, спираючись на край столу. Слова чоловіка боліли більше, ніж постійний біль у попереку. Вона хотіла щось відповісти, але сили закінчилися ще вранці, коли вона втретє переодягала молодшу донечку.

Раптом каструля вислизнула з мокрих рук і з гуркотом впала на підлогу. Ганна здригнулася. Секунда тиші — і кухню наповнив пронизливий плач маленької Софійки. Дівчинка стояла посеред безладу, розмазуючи сльози по щоках, а поряд валялася злощасна кришка.

Ганна кинулася до доньки, обережно переступаючи через розкидані іграшки. — Тихіше, сонечко, тихіше, — зашепотіла вона, підхоплюючи дитину на руки. — Все добре, ми просто злякалися гучного звуку.

У коридорі почулися важкі кроки. У дверях з’явилося невдоволене обличчя Михайла. — Ганно, ну ви можете тихіше? — прохрипів він, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Лише дев’ята ранку. Я тільки пару годин як прийшов зі зміни.

Ганна відчула, як усередині закипає гірка образа. Вона гойдала Софійку, яка ніяк не могла заспокоїтися, і дивилася на чоловіка. — Софійка випадково зачепила кришку. Я не встигла підхопити.

— Треба краще стежити, — буркнув Михайло. — Ти ж мама. Сидиш цілими днями вдома, інших справ немає, а в тебе вічно то гуркіт, то крики. Дай мені відпочити, мені ввечері знову на виїзд.

Двері кімнати зачинилися з характерним клацанням замка. Він завжди замикався, щоб «діти не заважали спати господарю».

Ганна опустилася на стілець, притискаючи до себе доньку, яка вже почала схлипувати рідше. Руки тремтіли. У раковині чекала гора посуду, на плиті пригоріла каша, яку вона забула вчасно зняти, поки заспокоювала старшого сина, Павлика, у ванній.

Павлику — чотири роки. Софійці — півтора. І для Ганни це був нескінченний «день бабака», де кожна хвилина розписана потребами інших, але ніхто не бачив її власних потреб.

З дитячої вибіг Павлик, босий і в одній майці. — Мамо! Соня дуже голосно плаче! Мені мультики не чути! Увімкни мені голосніше!

— Павлику, не кричи, будь ласка, тато відпочиває, — машинально відказала Ганна. — І взуй капці, підлога холодна.

— Не хочу капці! Хочу їсти! Ти ж обіцяла млинці з яблуками!

Ганна заплющила очі. Млинці. Вона справді обіцяла їх вчора ввечері, щоб він нарешті вклався спати. — Зараз, синку. Все буде.

Вона опустила Софійку на підлогу, давши їй до рук безпечний пластиковий контейнер — єдину річ, що могла відволікти дитину на кілька хвилин. Дівчинка почала завзято стукати ним по ніжці столу.

Ганна стала до плити. Спина нила так, ніби вона розвантажувала вагони. Їй здавалося, що вона не спала повноцінно вже кілька років. Михайло працював водієм, часто брав нічні зміни, бо вони краще оплачувалися. Його графік був чітким: прийшов, поїв, зачинився в спальні й спав до обіду. Потім прокидався, вимагав свіжу їжу, сидів у телефоні й знову йшов.

Його життя було структурованим. Життя Ганни нагадувало хаотичний вир, де вона була одночасно і кухарем, і прибиральницею, і вчителькою, і психологом.

На обід квартира нагадувала поле битви. Іграшки рівним шаром покривали підлогу. Павлик, наївшись млинців, випадково перекинув склянку з компотом. Ганна терла килим, відчуваючи, як усередині наростає важка, свинцева втома.

Потрібно було йти на прогулянку. Без свіжого повітря діти ставали зовсім некерованими. — Збираємося, — скомандувала вона.

Процес одягання був окремим випробуванням. Софійка вигиналася, не даючи взути черевички. Павлик тікав і ховався за шторою. — Я не хочу цей светр! Він кусається! — Павлику, іншого немає, надворі вітер. — Не піду! — Будь ласка, синку. Ми зайдемо в магазин, я куплю тобі той сік, який ти любиш.

Через сорок хвилин Ганна, зморена і спітніла, виштовхувала візок із під’їзду. Павлик плентався поруч, колупаючи носаком взуття землю.

На дитячому майданчику було гамірно. Ганна присіла на вільну лавку, погойдуючи візок, у якому Софійка нарешті заснула. Поруч присіла знайома сусідка, пані Валентина.

— Гуляєте, Ганнусю? — запитала вона, примружившись на сонці. — А чоловік як? Знову відпочиває? — Працює, — коротко відповіла Ганна. Їй не хотілося обговорювати сімейні справи, було ніяково.

— Працює… — замислено промовила пані Валентина. — Бачила я твого «працівника» вчора. У машині під будинком сидів, у телефоні щось дивився. Добру годину сидів, музику слухав. А ти якраз із важкими сумками з магазину йшла.

Ганна міцніше стиснула ручку візка. — Він втомлюється після дороги. Йому треба побути в тиші, переключитися. — Ну-ну. Переключитися. Ти б, дитино, на себе подивилася. Тіні під очима вже сині. Мати твоя що каже? Кличе до себе? — Кличе. У неї там сад, повітря свіже. Каже, допоможе мені трохи. — То чого не їдеш? — Михайло проти. Каже, що родина має бути разом.

Сусідка лише зітхнула, але промовчала.

Увечері, коли Михайло прокинувся і вийшов на кухню в очікуванні вечері, Ганна нарешті наважилася. Вона подавала йому картоплю з м’ясом, намагаючись не видавати свого хвилювання. Діти в цей час спокійно гралися в кімнаті — рідкісні хвилини затишшя.

— Михайле, нам треба поговорити. Він жував, дивлячись у смартфон. — Ну, кажи. Смачно, але солі замало. — Мама сьогодні знову дзвонила. Дуже просить приїхати. Я хочу взяти дітей і поїхати до неї на кілька тижнів. Мені справді важко самій.

Михайло відклав телефон. Його обличчя одразу стало похмурим. — Знову ти про це? Ми ж домовилися. — Михайле, я не справляюся. Мені потрібна допомога. Мама візьме дітей хоча б на кілька годин, а я зможу просто виспатися або спокійно щось зробити. — А я? — він дивився на неї з щирим нерозумінням. — Що я буду тут робити один? Хто мені готуватиме? Хто мої речі пратиме? Я з роботи приходжу втомлений, мені потрібен затишок, а не самому біля плити стояти.

Ганна дивилася на нього і не вірила своїм вухам. — Тобто я для тебе лише людина, яка забезпечує твій побутовий комфорт? — Не починай сцен, — скривився він. — Ти дружина. Це твої обов’язки. Я кошти в дім приношу? Приношу. Твоє завдання — лад у хаті тримати. А якщо ти поїдеш, я тут у бруді заросту. І взагалі, діти повинні бачити батька.

— Бачити? — голос Ганни здригнувся. — Ти їх майже не бачиш! Ти або спиш, або в телефоні. Ти з ними грався востаннє ще минулого місяця, і то швидко повернувся, бо тобі «завадило сонце». — Я заробляю на життя! — підвищив він голос. — Для вас стараюся! А тобі все мало. Складно з дітьми? Усі жінки якось справляються, а вона, бачите, втомилася. В інтернеті почитай, як час правильно планувати. Зараз це модно — тайм-менеджмент для господинь. Вчися все встигати, тоді й втоми не буде. А то метушишся цілий день, а результату не видно. Іграшки валяються, підлога не ідеальна.

Він підвівся, кинув виделку в тарілку. — Все, мені пора. Збери мені щось із собою на зміну. І чаю гарячого зроби.

Ганна стояла, притулившись до холодного підвіконня. Усередині щось остаточно обірвалося. Наче струна, що була натягнута до межі, нарешті лопнула.

«Тайм-менеджмент», — відлунювало в голові.

Вона мовчки зібрала йому їжу. Налила чай у термос. Провела до дверей. — Чого ти така зажурена? — запитав він уже на порозі. — Ну гаразд, не дуйся. Привезу тобі завтра щось смачненьке. Він поплескав її по плечу, наче старого знайомого, і пішов.

Ганна зачинила двері. Вона повільно опустилася на підлогу в коридорі. Вперше за довгий час вона не плакала. Сліз не було. Натомість прийшла холодна і прозора, як лід, рішучість.

Наступні кілька днів Ганна поводилася дуже тихо. Вона більше не просила допомоги, не нагадувала про втому. Михайло був задоволений. «Ось бачиш, — казав він, — мабуть, почитала поради в мережі, і одразу все налагодилося».

Ганна лише мовчки посміхалася.

У вівторок у Софійки піднялася температура. Почали різатися зубки. Дитина вередувала, не злазила з рук ні на хвилину. Павлик, відчуваючи загальну напругу, також почав капризувати. Ганна носила доньку на руках, однією рукою намагаючись приготувати бодай якийсь обід, а іншою будуючи вежу з кубиків для сина.

Михайло в цей час спав після нічної зміни.

Близько першої години дня Софійка нарешті заснула. Ганна обережно поклала її в ліжечко і пішла на кухню. Голова йшла обертом від недосипу та відсутності нормальної їжі. Вона хотіла налити собі води, але руки зрадливо затремтіли, і склянка вислизнула з пальців. Скло розбилося на сотні дрібних уламків.

Ганна похитнулася, вхопившись за стільницю, щоб не впасти. Двері кімнати різко відчинилися. — Та ви знущаєтеся? — роздратовано вигукнув Михайло. — Ганно! Скільки можна галасувати?

Він забіг на кухню, випадково наступив босою ногою на уламок і скрикнув від болю. — Ой! Ти що, нарочно це зробила? Чого скло на підлозі? Прибрати не могла? Він почав стрибати на одній нозі, тримаючись за п’яту. Рана була невелика, лише подряпина, але галасу було стільки, ніби сталося щось непоправне. — Ганно! Швидше неси пластир! Чого ти стоїш?

Ганна дивилася на нього. На його обличчя, спотворене жалем до себе. Він навіть не поцікавився, чому вона зблідла. Не запитав, чи все з нею гаразд. — Сам прибереш, — тихо сказала вона. — Що? — він завмер, не вірячи почутому. — Сам. Прибереш. І ногу заклеїш сам. Аптечка у шафі в коридорі.

Вона розвернулася і пішла до дитячої кімнати. — Ти куди? Ану повернися! — кричав він услід. — Я з ким розмовляю?

Ганна увійшла до кімнати, зачинила двері й підперла їх стільцем. Вона витягла з-під ліжка велику дорожню сумку, яку почала збирати ще вчора, поки він був на зміні. Вона швидко і впевнено досклала дитячі речі. Її руки більше не тремтіли.

Коли Михайло, нарешті впоравшись із «пораненою» ногою, почав грюкати в двері, Ганна вже викликала таксі через додаток.

— Відчиняй негайно! Що це за витівки? Ганна відчинила двері. Вона була вдягнена для виходу, діти вже були готові. — Ми їдемо до мами, Михайле. — Ти що, з глузду з’їхала? Яке таксі? Ти нікуди не поїдеш! — Поїду. Ключі від квартири я залишаю на тумбочці. Тут є продукти в холодильнику, якраз вистачить, щоб ти випробував свій «тайм-менеджмент» на практиці. Подивимося, як у тебе вийде нічого не робити.

Вона взяла Софійку на руки, а Павлика за руку. Михайло стояв ошелешений, намагаючись знайти аргументи, але вони раптом зникли. Він бачив у її очах таку силу, якої ніколи раніше не помічав.

Через дві години вони вже під’їжджали до будинку матері. Це було невелике затишне селище. Повітря тут пахло травою та близьким лісом. Мати чекала їх на ґанку. — Донечко! Нарешті! Проходьте, все готово.

Перші три дні Ганна переважно спала. Мати забирала дітей на подвір’я, дозволяючи доньці відновити сили. Ганна прокидалася під спів пташок, пила каву в тиші й відчувала, як до неї повертається життя.

А тим часом телефон почав розриватися від повідомлень Михайла. Перший день: «Де мої чисті сорочки? Чому в холодильнику немає готового обіду? Це не смішно, повертайся». Другий день: «Я не можу знайти платіжки за квартиру. Чому тут так швидко стає брудно? Я втомився прибирати після зміни». Третій день: «Ганно, пробач. Я сьогодні спробував сам приготувати вечерю і випрати речі. Це виявилося складніше, ніж я думав. У хаті порожньо без вас. Павлику, Софійко, тато сумує».

Ганна читала, але не поспішала відповідати. Вона почала займатися своєю давньою справою — перекладами, на які раніше ніколи не вистачало часу. Мати з радістю бавилася з онуками, а Ганна за кілька годин роботи встигала зробити те, що раніше здавалося неможливим. Вона зрозуміла, що її праця має ціну, і ця ціна — не лише кошти, а й повага до себе.

Минуло два тижні. Одного вечора під ворота маминого будинку під’їхав автомобіль Михайла. Він вийшов із машини з великим букетом квітів і пакетом іграшок. Виглядав він трохи схудлим і втомленим, але в очах не було колишньої зверхності.

Діти з криками побігли до батька. Ганна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух. — Привіт, — тихо сказав Михайло. — Я приїхав просити вибачення. — За що саме? — запитала вона, не поспішаючи приймати квіти.

— За все. За те, що не цінував. За те, що вважав твій день відпочинком. Я побув ці два тижні в порожній квартирі, сам дбав про себе… і зрозумів, як багато ти робила непомітно для мене. Це справді важка праця, Ганнусю. І я був неправий, коли казав, що ти «нічого не робиш».

Він підійшов ближче. — Я поговорив на роботі. Перейду на денний графік, без нічних виїздів. Грошей буде трохи менше, але я буду вечорами вдома. Буду допомагати тобі з дітьми. Я хочу, щоб ти теж мала час на себе, на свою роботу, на відпочинок. Тільки повертайся.

Ганна мовчала. Вона бачила, що він справді щось усвідомив. — Я повернуся, Михайле. Але на певних умовах. Ми більше не ділимо роботу на «твою» і «мою». Ми — родина, і ми все робимо разом. І якщо я кажу, що втомилася — ти це чуєш. — Обіцяю, — він простягнув їй квіти.

Сонце сідало за яблуні в саду. Ганна відчувала, що цей шлях був необхідний їм обом. Вона навчилася цінувати свій час і свою працю, а Михайло — поважати жінку, яка створює світ навколо нього. Вона знала, що попереду ще будуть труднощі, але тепер вони будуть проходити їх разом, по-справжньому підтримуючи одне одного. А «тайм-менеджмент» тепер став спільною справою, де найголовнішим пунктом була любов і взаєморозуміння.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.