Оксана вийшла заміж за Степана, коли їй ще й двадцяти не було. Гарна дівчина — весела, з карими очима, з тих, що йдуть селом — а всі голови обертаються. Степан був старший на шість років: кремезний, з вусом, роботящий, але — як казали люди — “не до сім’ї”. Він любив компанію, любив посидіти з хлопцями після роботи, за чаркою, з гармошкою, із сміхом і піснями.

Та коли прийшов до Оксани свататись — вона не вагалася ні хвилини.

— Мамо, я його люблю, — сказала твердо.

— Доню, але ж він гуляка, — зітхнула мати.

— Зміниться, — відповіла Оксана. — Заради сім’ї, заради мене.

Весілля було гучне — люди ще довго згадували, як молодий підкинув наречену на руках, а вона, сміючись, прошепотіла йому на вухо:

— Ти мій. Назавжди.

Перші роки жили в батьків Оксани. Степан допомагав по господарству, але часто зникав вечорами — “до хлопців”, “на роботу”, “у місто”. Оксана чекала, хвилювалася, а коли він повертався, не сварилася — лише дивилася довго і тихо.

А потім у них народилася донечка — Марійка. Гарна, як янголятко. І тоді Оксана подумала: “Оце воно — справжнє щастя. Тепер він точно зміниться.”

Та Степан не змінювався. Йому здавалося, що життя тільки починається — що ще не награвся, не надивився. Він любив доньку, але сімейний побут його тиснув.

— Ти розумієш, я ще молодий, — виправдовувався він перед Оксаною.

— Молодий, та вже батько, — тихо казала вона. — Час братися за розум.

І ось одного вечора не витримали батьки.

— Оксано, — сказав батько, — або ти з дитиною лишаєшся вдома, або йди з ним. Бо такого зятя ми терпіти не будемо. Не хоче бути чоловіком — хай іде.

Степан стояв мовчки, стиснув кулаки. Хотів щось сказати, але стримався.

— Ну що ж, — вимовив глухо. — Не хочете мене бачити — не побачите.

І пішов. Без скандалу, без пояснень. Тільки Марійку довго цілував на прощання, поки вона спала в колисці.

Минали роки. Оксана жила з донькою, працювала, все сама. Батьки допомагали, але серце не забувало. Вона не нарікала, тільки часом увечері, коли Марійка засинала, виходила на ганок і дивилася вдалину. Десь там, можливо, ходив її Степан.

Згодом сусід Іван почав допомагати по господарству: то дрова нарубає, то город переоре. Спокійний, надійний, без великих слів. І якось непомітно між ними з’явилася довіра, потім тепло.

— Оксано, — сказав він одного разу, — я не молодий, але тебе і твою дитину не ображу ніколи.

І вона погодилася. Бо хотіла не розкоші — спокою.

З Іваном життя було рівне: без великої пристрасті, але й без болю. Народила ще одну дочку — Галинку. І хоча серце жило спокоєм, часом у снах їй снився Степан — молодий, усміхнений, той, у якого вона колись вірила.

Минуло понад двадцять років. Марійка — уже наречена. Випускниця університету, красуня, схожа на матір. Весілля готували всією родиною. Іван метушився, допомагав, а Оксана тільки плакала від радості.

І от, у день весілля, коли всі сиділи за столами, в зал зайшов він — Степан. Сивий, у дорогому костюмі, впевнений, з тією ж гордою ходою. Люди притихли. Хтось шепнув:

— Це ж Марійчин батько… Той, що колись пішов.

Степан підійшов до молодят, поклав перед донькою конверт і невеликий пакунок.

— Доню, — сказав тихо, — ось ключі від квартири і документи. Це твоє. Я не був поруч, коли ти росла, і цього не повернути. Але хочу, щоб у тебе було краще життя, ніж у мене.

Він перевів погляд на Оксану. Її очі блищали — не від злості, а від спогадів. Він глибоко вдихнув і продовжив:

— Якби мені тоді той розум, що зараз, я би такого ніколи не зробив. Але час назад не вернеш.

Потім подивився на зятя:

— Бережи її. І не зроби моєї помилки. Бо найбільший гріх чоловіка — змарнувати любов, яку дала йому доля.

Сказав — і вийшов. Не чекаючи оплесків, не чекаючи подяки.

Після того вечора Оксана довго не могла заснути. Лежала й думала, як усе могло бути. Якби тоді не втрутилися батьки, якби не гордість, не поспіх. Може, вони б і вдвох доньку виростили, і все склалося б інакше.

Та життя не знає “якби”. Є те, що є: її діти, дім, спогади. І десь у глибині душі — тихий біль і тепла вдячність тому чоловікові, який, хоч запізно, але все ж зрозумів, що втратив.

Вона вийшла надвір, подивилася в зоряне небо й прошепотіла:

— Степане… Я тебе прощаю.

І їй здалося, що вітер доніс у відповідь знайоме, колись рідне:

— Дякую, Оксано.

Бо навіть коли любов зникає з життя, вона лишається у пам’яті — як світло, що ніколи не згасає. Вони були молоді, тому і не змогли зберегти найважливіше… Так іноді буває…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.