Мій син Віталій – єдина моя дитина. Єдиний, якого я, можна сказати, з вогню й води витягувала. Рано овдовіла — йому тоді було всього десять. Усе життя навколо нього крутилося: і школа, і університет, і робота перша, і те, щоб сорочку чисту мав, борщ гарячий і прасовані штани. І коли він мені одного дня каже:

— Мамо, я одружуюся, — то в мене аж серце тьохнуло.

— На кому, Віталику? — питаю, бо ж цікавить.

— Софія. Пам’ятаєш, я тобі казав, що з роботи в нас дівчина нова є?

Ну пам’ятаю. Гарна, але, як мені тоді видалося, гордовита трохи. Та я промовчала — як же, перше кохання не засуджуй, бо образиться.

Одружилися вони швидко, без зайвих пишнот. Я щиро раділа — син не сам, має сім’ю. Думаю собі: «Тепер і в хаті оживе життя, і я не така самотня буду».

Але ні, виявляється, у них свої плани.

— Ми зніматимемо квартиру, — каже Віталій, — Софія хоче окремо пожити.

— Як це окремо? — я аж не витримала. — У мене три кімнати! Навіщо ви чужому дяді гроші носитимете? Тут би жили, економили, на свій кредит збирали.

— Мамо, — усміхається він, — Софії не дуже зручно буде в тебе… Вона звикла сама собі хазяйнувати.

Я не витримала:

— А я що, не людина? Я ж не буду вам заважати.

І знаєте, вмовила. Якось так по-материнськи, з любов’ю, з надією.

Через тиждень вони вже переїхали. Я їм віддала найбільшу кімнату з балконом. Думала, що тепер буде весело — спільні вечері, розмови, сміх. Та не вийшло.

Перші дні Софія була чемна, усміхалася, приносила тістечка. А потім — як підмінили.

Одного вечора я тихенько стукаю у двері ванни:

— Софіє, ти скоро?

— Ще хвилин десять, мамо! — відповідає вона крізь шум води.

Минуло пів години. Я вже чайник двічі закип’ятила, а вона все у ванні.

Або світло! Вона скрізь його лишає: у кухні, в коридорі, у ванній. Я з пенсії плачу за комунальні, а вона, видно, думає, що електрика безкоштовна.

— Софіє, — кажу, — може, будемо вимикати світло, коли виходимо?

— Ой, мамо, я просто забула, я в роботі вся.

У роботі вона справді була вся. З дому сиділа, за тим своїм комп’ютером. Цілими днями щось клацає, листує, підробітки якісь бере. Їсти не зварить, пилюку не протре.

— Та я ж не сиджу без діла, я заробляю, — каже вона, коли я обережно натякнула, що можна б хоч суп зварити.

— А хто тебе просить сидіти без діла? — не витримала я. — Але в хаті теж треба лад мати.

Віталій тільки руками розводив.

— Мамо, не сваріться, вона просто втомлюється.

А мені було гірко. Я ж хотіла, щоб вони спільно жили, щоб я допомагала, а вийшло, ніби я їм заважаю.

Одного разу я вранці прокинулась, а в кухні — порожньо. Ні кави, ні сніданку. Вони обоє пішли рано, навіть «добрий ранок» не сказали. А ввечері Софія прийшла — і знову за комп’ютер.

— Софіє, — кажу, — може, хоч поговоримо трохи, по-людськи?

— Мамо, я зараз маю дедлайн, — і знов у свій екран.

Я тоді сіла на кухні й тихенько заплакала. Не від злості, а від самотності. Мій дім став чужим.

Минуло ще кілька тижнів, і я вже відчувала, що далі так не буде. Почалися сварки.

— Ти знову вимикаєш мій комп’ютер із розетки! — крикнула Софія одного вечора.

— Бо він гуде цілу ніч! — відповіла я. — Як у станції електричній живу!

Віталій стояв між нами, як на війні.

— Досить, обидві! — нарешті не витримав. — Ми підемо на квартиру.

— То йдіть! — сказала я з образою. — Йдіть, як вам зі мною погано!

І вони пішли. Без скандалу, без лайки, але так, що я кілька днів не могла оговтатись. У хаті стало тихо, аж занадто.

Минуло два місяці. Дзвінок у двері. Відчиняю — стоїть Віталій.

— Мамо, можна я до тебе на борщ прийду?

Я усміхнулась, а очі зволожилися.

— Заходь, сину. Хоч хтось із моєї родини ще пам’ятає, що в мене двері відчинені.

Посиділи ми, поговорили. Я спитала:

— Як ви там із Софією?

— Та нормально, мамо, — каже, але голос якийсь сумний. — Просто треба було спробувати самим.

Я кивнула. Може, й справді треба. Бо я зрозуміла — любов не живе в тісноті, навіть якщо то тіснота не стін, а звичок, характерів і нерозуміння.

І тепер я не злюсь на Софію. Вона просто інша. Їй треба простір, мовчання, свобода. А мені — спокій і порядок. Ми різні, але, може, колись навчимося зустрічатись не як вороги, а як рідні.

Бо, як не крути, вона ж — жінка мого сина.

А я — його мати.

І кожна з нас просто хотіла, щоб йому було добре.

А з цієї ситуації я зрозуміла одне — діти мають жити окремо від батьків.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.