– Перестань їм допомагати, може нарешті хоч тоді діти оцінять твої зусилля, – радить мені моя подруга Анна, яка застала мене дуже засмученою.
Настрій у мене зіпсувався після того, як на мій ювілей я не отримала не те що подарунків, а навіть просто привітання від своїх дітей.
Вони мене не привітали, навіть не зателефонували, і це не зважаючи на те, що останні кілька років я їм дуже допомагаю грошима. Євро від мене сини беруть, а спілкуватися з мамою чомусь не мають бажання.
– Я б на твоєму місці їм нічого і не висилала б, якщо вони такі, – радить мені подруга.
В її словах є доля правди, але я не можу не допомагати, бо почуваюся винною за те, що так вчинила в свій час.
Але, як кажуть, перш ніж судити людину, потрібно пройтися в її черевиках. Життя моє легким не назвеш, тому я і подалася на заробітки в Італію, можна навіть сказати – втекла.
В юному віці я стала сиротою, мене забрала рідна тітка в інше село. Але у тітки було своїх четверо дітей, тому на племінницю у неї не вистачало ні сил, ні грошей.
Я на неї не ображалася, навпаки, була вдячна що маю хоч якусь родину, а не живу в сиротинці.
Але я часто мріяла про те, як у мене нарешті з’явиться свій дім і своя родина.
Я вийшла заміж, але свій дім у мене так і не з’явився. Посприяла моєму заміжжю тітка, якось до неї прийшла сусідка, і стала говорити, що добре було б, якби її син мене засватав. Мовляв, син у неї чоловік серйозний, господар хороший, я йому до душі припала, мені у них добре буде, та й буде житиму я поряд з тіткою, зможу в будь-який час в гості забігати.
Михайло був значно старшим за мене, аж на 12 років, він і справді був добрим господарем, але я його не любила, і не змогла полюбити навіть після того, як у нас народилося троє спільних дітей.
Жили ми разом із свекрухою, яка намагалася не втручатися в наше життя, але мені ніколи і доброго слова не сказала, лише роботу мені шукала, якої в селі завжди багато було. Робота у нас завжди була на першому місці.
А якщо щось було не по її, то свекруха скаржилася сину, а той вже мене вичитував. Михайло навіть не розбирався на чиєму боці правда, він завжди ставав на сторону матері.
Так ми і жили, всю свою любов я віддавала дітям, а до чоловіка і його матері я просто звикла. Коли діти виросли і поїхали з дому, я зрозуміла, що і мені треба їхати, бо так ніколи господинею в своїх хаті і не стану, а роки минають як вода.
Подалася я в Італію, свекрусі і чоловікові сказала, що буду гроші на нову хату заробляти.
Гроші я і справді заробляла на новий будинок, але я твердо вирішила, що він буде мій, а не свекрухи, тому всі зароблені євро складала на купку, додому нічого не висилала.
Першою забила на сполох свекруха – мовляв, поїхала, а грошей нема. Потім і чоловік підхопив – або повертайся, або розлучаємось.
Такій постановці питання я навіть зраділа – діти уже дорослі, мені лише 43 роки, я перебуваю в новій країні де є можливість заробити непогані гроші, то ж розлучення було точно не найгіршим варіантом для мене.
Але виникла інша проблема – чоловік і його мама налаштували дітей проти мене, тому вони зі мною не хотіли спілкуватися, навіть до них на весілля я не приїжджала.
Вдома мене не було 10 років. В Італії я зрозуміла одне – ніхто тобі не допоможе, якщо ти сама собі не допоможеш. І тому вирішила, що спочатку купую будинок для себе, щоб мала де жити, коли повернуся, а потім вже по можливості буду допомагати дітям.
Все зробила так, як планувала – приїхала в Україну, купила собі будинок, а потім повернулася в Італію, щоб дітям трохи допомогти.
Всі зароблені гроші ділила на чотири частини: одну собі залишала, а три інші між синами ділила, і відправляла всім однаково, та це не покращило моїх стосунків з дітьми, вони і далі продовжували бути на боці тата, вважаючи, що я вчинила дуже егоїстично.
На мій ювілей вони навіть не зателефонували. Прикро мені дуже, бо за мій день народження вони забули, зате зателефонують в кінці місяця, і запитають де гроші, адже щомісяця я кожному з них надсилаю по 250 євро. Гроші невеликі, але все ж це краще ніж нічого.
– Перестань ти їм допомагати, зараз вони цього вже точно не оцінять, – радить подруга.
А я не можу, бо і досі почуваюся винною.
А яка ваша думка? Чи справді я у чомусь винна? Адже я і сама прожила нелегке життя, і просто намагалася його покращити, нічого поганого я нікому не зробила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
