Я народилася в невеликому селі. Родина у нас хоч і не багата, зате дружня. Мої батьки завжди вчили мене людяності і доброти. Я розуміла, що у мене є вибір – або залишатися в селі, або наполегливо вчитися, щоб поступити в університет і самій влаштувати собі своє життя.
То ж після закінчення школи я поїхала в обласний центр поступати в медичний університет. Моїх знань вистачило для того, щоб я пройшла на державну форму навчання. Я стала студенткою, почала жити в гуртожитку і саме тоді я познайомилася з Тарасом. Хлопець теж був студентом нашого університету, на два курси старшим за мене.
У нас було багато спільних тем для спілкування, потім ми почали зустрічатися. Тарас жив з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Коли ми вирішили одружитися, він зважився, познайомити мене зі своєю мамою. Батька Тараса давно не стало, судячи з розповідей, він був дуже хорошою людиною, все хороше, що є в моєму хлопцеві, дісталося йому саме від батька.
Про маму Тарас завжди розповідав мало і з якоюсь неохотою, тому перед знайомством з нею я відверто хвилювалася. І як виявилося, не даремно. Я ще не встигла зайти в квартиру, як майбутня свекруха зміряла мене презирливим поглядом. Я їй не сподобалася і вона цього навіть не приховувала. Ми сіли за стіл, Марина Олексіївна почала розпитувати мене про моїх батьків і наші статки.
Коли вона зрозуміла, що я наречена без приданого, відверто сказала, що така невістка їй не підходить. Почала звинувачувати мене в тому, що я позарилася на їхню квартиру. «Ніякого весілля не буде. Я цього не допущу», – резюмувала свекруха.
В той вечір я пішла додому ні з чим. Було прикро, що Тарас мовчав, не заступився за мене. Я думала, що це кінець, але через два дні Тарас прийшов до мене і сказав, що ми несемо заяву у РАЦС. Просив вибачення за те, що не зможе організувати для мене шикарного весілля.
Я погодилася на пропозицію коханого – ми просто розписалися і зняли квартиру. Мама Тараса, дізнавшись про це, практично відмовилася від нього, перестала з ним спілкуватися. Сказала, що він зрадив її, вибравши якусь неотесану селючку, тобто мене, собі за дружину. Вона говорила, що їй соромно мене показати своїм знайомим.
Як би не було прикро, але ми все це пережили. Мої батьки щотижня привозили нам з села продукти і допомагали грошима, як могли. Тарас першим влаштувався на роботу в місцеву лікарню, а потім і я. Народити дитину ми собі дозволили лише через 10 років спільного життя, аж коли взяли квартиру в кредит.
Весь цей час мама Тараса з нами не спілкувалася. Вона ніяк не могла змиритися з тим, що син взяв собі «селючку» за дружину. Але нещодавно Марина Олексіївна сильно захворіла і потрапила в нашу лікарню.
Зрозуміло, що Тарас, як люблячий син, робив все для того, щоб вилікувати маму. Я теж не відходила від свекрухи. Після місяця часу їй таки стало легше. Вона вже повернулася додому. Проблема в тому, що їй потрібний постійний догляд. Тараса вона пробачила і дозволяє йому приходити. А мене, як і колись, не бажає бачити в себе вдома, бо і далі вважає, що все це через її квартиру.
Тарас постійно на роботі, він не може круглодобово сидіти з матір’ю, тому дуже переживає, що йому робити. А я не перестаю дивуватися впертості свекрухи – скільки років минуло, невже не можна все відпустити і жити, як нормальні люди. Я навіть готова їй все пробачити і доглядати за нею і як невістка, і як лікар. Адже вона подарувала мені чудового чоловіка.
Та сама Марина Олексіївна до перемир’я не готова. Чоловік найняв їй доглядальницю, але це свекрусі теж не підходить. Нещодавно вона попросила Тараса, щоб він зі мною розлучився, тоді вона перепише йому свою квартиру. Не перестаю дивуватися цій жінці… Ось як так можна…
Фото ілюстративне – studinter.
