Більшість дітей плачуть, коли мама йде з дитсадка, а я плакав, бо мій батько ніколи не озирався, коли зачиняв за собою хвіртку. Він просто йшов — високий, похмурий, у своїй незмінній куртці, — і я знав, що чекати на повітряний поцілунок чи бодай помах рукою немає сенсу.
Мене звати Остап, і скільки я себе пам’ятаю, ми жили з батьком удвох. У нашій квартирі не було жіночих парфумів, м’яких подушок чи довгих розмов за чаєм. Був лише запах господарського мила, міцної кави та важкої, густої тиші, яка заповнювала кутки нашої оселі.
Раз на місяць до нас приїжджала бабуся — батькова мати. Вона була схожа на сухий листок: маленька, гостра на язик і завжди чимось незадоволена. Вона заходила в хату, морщила ніс і відразу починала водити пальцем по полицях, шукаючи пил.
— Ну що, Миколо, так і тягнеш цей віз? — казала вона батькові, навіть не знявши плаща. — Я ж тобі казала тоді… Попереджала. А ти не послухав. Тепер ось маєш — нікому не потрібен із причепом.
Батько зазвичай стояв біля вікна, спиною до неї. Його плечі напружувалися, як тетива лука. — Мамо, досить. Іди пий чай або їдь додому.
Бабуся підтискала губи, діставала з сумки найдешевшу шоколадку і простягала мені. Вона ніколи не гладила мене по голові. Її пальці були холодними, а погляд — відчуженим, ніби вона дивилася не на дитину, а на прикру помилку, яку неможливо виправити.
— Вона мене не любить, тату? — запитав я якось, коли двері за бабусею зачинилися. Батько нарешті повернувся. Він подивився на мене своїми світлими, майже прозорими очима. — Не вигадуй дурниць. Вона просто переживає. Їж шоколад і сідай за уроки.
У дитсадок батько водив мене так, ніби ми йшли на військову службу. Прокидалися ми рано. Він не будив мене ніжним «сонечко, вставай». Він просто вмикав світло і казав: «П’ять хвилин на збори».
Я одягався напівсонним, плутаючись у штанях. Якщо починав скиглити, батько просто мовчки дивився на мене. У тому погляді не було злості, лише якась нескінченна втома. Я відразу затикався.
Ми йшли до садка швидко. Батько крокував широко, а я дріботів поруч, намагаючись встигнути. Він тримав мою долоню своєю великою, мозолистою рукою. Це був єдиний фізичний контакт, який ми мали.
У групі я завжди був першим. Вихователька ще допивала свою ранкову каву, а я вже сидів на стільчику біля вікна. Я спостерігав, як приходять інші діти. Їхні мами довго роздягали їх, цілували в обидві щоки, поправляли комірці й махали рукою через скло дверей. Мені так хотілося, щоб батько хоч раз так зробив. Просто махнув рукою. Але він лише розвертався і зникав у ранковому тумані.
Коли я питав про маму, в домі ставало холодно. Батько замикався в собі. — Вона поїхала. Далеко. Більше не питай, — кинув він одного разу так різко, що я ледь не впав зі стільця. Більше я не питав. Я зрозумів: мама — це заборонена територія. Це місце, де батькові боляче. А я не хотів робити йому ще болючіше.
— Ти хлопець чи плакса? — казав він, коли я розбивав коліно чи ображався на нього. — Чоловіки не ревуть. Вони вирішують проблеми.
До першого класу він мене відвів, але забирати не прийшов. Я стояв на ґанку школи, притискаючи до грудей новий портфель, і дивився на натовп батьків. Усіх забирали — кого мами, кого бабусі з пиріжками. Я чекав до останнього, поки двір не спорожнів. Зрештою, мене запримітила сусідка нашого однокласника і довела до під’їзду.
Так я став самостійним. У вісім років я вже сам смажив яєчню і знав, як заштопати шкарпетки. Інші хлопці заздрили моїй свободі — мені ніхто не забороняв гуляти допізна чи їсти чипси замість супу. Але я б віддав усю цю свободу за один мамин суп, навіть якщо він був би з цибулею, яку я ненавидів.
У третьому класі я вперше серйозно побився. Якийсь хлопець обізвав мене «бездомним», бо за мною ніколи не приходила мама. Я не став довго думати й зацідив йому книжкою по голові.
Батька викликали до школи. Ми сиділи на кухні ввечері, і я чекав, що він мене вилає. — За що бився? — запитав він, розливаючи чай. — Він сказав, що в мене немає мами, бо я поганий. Батько застиг із чайником у руці. Його пальці побіліли від напруги. — Битися треба за справу, Остапе. Якщо ображають твою гідність — давай здачі. Але вчися і словами домовлятися. Бий лише тоді, коли іншого виходу немає. Сильний не той, хто розмахує руками, а той, хто може встояти, коли всі навколо падають.
Того року стався випадок, який я пам’ятатиму все життя. Ми пішли на ковзанку. Я невдало впав, і ковзан іншого хлопця зачепив моє коліно. Кров миттєво просочила штани. Я не плакав, але в очах потемніло.
Батько підхопив мене на руки. Він ніс мене через увесь район, не зупиняючись. Я притулився обличчям до його куртки й відчував запах тютюну та його поту. В той момент я відчував себе в повній безпеці. Вдома він обробляв рану зеленкою і, забувшись, легенько дмухав на коліно, як це роблять мами. Я дивився на його зосереджене обличчя і раптом зрозумів: він любить мене. Просто не вміє про це сказати. Його любов була в цих мозолистих руках, у вчасно купленому взутті, у мовчанці, яка оберігала мене від чогось жахливого.
У старших класах моє життя стало ще простішим і складнішим водночас. Батько багато працював, часто брав підробітки на вихідні. Грошей у нас було небагато, але на все вистачало. Він не купував мені модних гаджетів, зате в мене завжди були найкращі кросівки для футболу і свіжі фрукти на столі.
У дев’ятому класі нашою класною керівницею стала математичка, яку ми називали «Одиницею». Вона була сухою жінкою в незмінному сірому костюмі, з окулярами на ланцюжку. Вона вважала, що я — втрачений випадок, бо батько ніколи не приходив на збори.
Одного разу вона прийшла до нас додому. Я саме робив уроки, коли пролунав дзвінок. Батько відчинив двері, заспаний після нічної зміни. Вони розмовляли на кухні. Я підслуховував під дверима.
— Ваш син зовсім відбився від рук! — вищала Одиниця. — Він тікає з уроків, він грубить вчителям. Йому потрібна жіноча рука, ви ж зовсім ним не займаєтеся! Ви хоч знаєте, що він написав у творі про сім’ю? «Моя сім’я — це фортеця без прапорів». Це ж ненормально!
Батько мовчав довго. А потім сказав своїм низьким, спокійним голосом:
— Я заробляю гроші, щоб він був ситий і одягнений. А вчити його — це ваша робота. Якщо він грубить — значить, захищається. А щодо твору… Можливо, він бачить світ чесніше, ніж ви.
Вчителька вилетіла з квартири, ніби її окропом обдали. Батько зайшов до моєї кімнати.
— Чув? — запитав він.
— Чув.
— Не хочеш вчитися — твоє право. Будеш працювати мітлою. Тільки потім не скаржся, коли твої діти будуть тебе соромитися. Вирішуй сам.
Після того я почав вчитися. Не заради оцінок, а щоб не бути тим, за кого йому було б соромно.
Перед випускним ми пішли купувати костюм. Я хотів щось яскраве, як у моїх однокласників — світле, сучасне. Батько ж вибрав темно-синій, класичний варіант.
— Куди ти потім той білий одягнеш? — практично зауважив він. — А в цьому і на роботу, і на свято. Бери цей, він якісний.
Ми купили його. Це було недешево, і я бачив, як батько відраховував гроші, які довго збирав. На самому святі він пробув рівно десять хвилин. Побачив, як мені вручили атестат, кивнув і пішов. — Не гуляй до ранку, — сказав на прощання.
Я, звісно, гуляв. Але всередині було якесь дивне відчуття порожнечі. Усі навколо фотографувалися з батьками, мами плакали, тати обіймали синів за плечі. А я стояв один у своєму добротному синьому костюмі.
Я вступив до університету на програміста. Це була моя стихія. Батько вперше сказав: «Молодець». Одне слово, а мені здалося, що я підкорив Еверест.
На третьому курсі я зустрів Олену. Вона була повною моєю протилежністю — галаслива, з величезної родини, де всі постійно обіймалися і розмовляли одночасно. Коли я привів її знайомити з батьком, я дуже хвилювався.
Батько вийшов до нас у чистій сорочці, гладко поголений. Він мовчки потиснув їй руку. Вечеря пройшла в напруженій тиші. Олена намагалася жартувати, розповідати про навчання, але батько лише кивав. Пізніше, коли я проводжав її, вона сказала: — Остапе, твій батько… він ніби з каменю. Але в нього такі очі, ніби він увесь час вибачається за щось.
Через рік ми вирішили одружитися. Олена завагітніла, і ми не хотіли чекати. Батько сприйняв новину спокійно. — Весілля — це серйозно, — сказав він. — Будь чоловіком. Не кидай її, що б не сталося.
На весіллі він був як іноземець на іншій планеті. Сидів рівно, пив мало. Коли настав час тосту, він просто підвівся і сказав: — Бережи її. І дитину бережи.
Олена пішла до нього, обійняла його за шию — вперше хтось чужий отак просто обійняв мого батька. Він на мить завмер, а потім незграбно поплескав її по спині. Я бачив, як у нього здригнулося підборіддя.
Через рік у нас народилася донька. Назвали Софійкою. Коли я вперше взяв її на руки, у мене всередині щось перевернулося. Я зрозумів, що тепер я відповідальний за це маленьке життя.
Ми поїхали до батька відсвяткувати. Олена залишилася з малою в кімнаті, а ми з ним сіли на кухні. Я привіз пляшку хорошого коньяку.
Ми випили по одній, потім по другій. Батько сильно здав за останній час. Волосся зовсім посивіло, руки тремтіли. — Тату, — почав я, — я тепер сам батько. Розкажи мені нарешті про маму. Я маю знати. Чому вона пішла?
Батько довго дивився у свою склянку. Потім важко зітхнув.
— Я її кохав більше за життя, Остапе. Дихати без неї не міг. А вона… Вона зустріла іншого. Мого друга, з яким ми разом на будівництві працювали. Вони крутили за моєю спиною довгий час. Я дізнався про все, коли вона була в пологовому будинку. Цей «друг» перестрів мене і сказав прямо в очі: «Не радій так, це не твій син. Вона від мене завагітніла».
Я відчув, як у мене холоне в животі.
— І що ти зробив?
— Надавав йому добряче. А потім, коли її виписали, я запитав прямо. Вона не відпиралася. Просто сказала: «Так вийшло. Я йду до нього». Я вигнав її. Просто виставив з речами.
Він зробив великий ковток коньяку і продовжив: — Через два місяці вона прийшла. Сама. Принесла тебе в кошику, поставила під дверима і сказала: «Він йому не потрібен. Забирай або здавай у притулок, мені все одно». І пішла. Більше я її ніколи не бачив.
— І ти… ти не знав, чи я твій? — прошепотів я.
— Не знав. Моя мати, твоя бабуся, кричала, щоб я робив тест ДНК. Казала, що не будемо годувати чужого байстрюка. Я вже й документи зібрав у дитбудинок… А потім подивився на тебе. Ти лежав такий маленький, сопів… І я подумав: «Яка різниця, чия там кров? Ти вже тут. Ти ні в чому не винен». Матері я збрехав, що зробив тест і ти — мій. Вона повірила. А я… я просто вирішив бути твоїм батьком.
Батько замовк. Його рука, обмотана старою пов’язкою (недавно поранився на роботі), міцно стискала чарку. Я згадав, як він колись перев’язував мені коліно. Як ніс мене на руках. Як купував мені ті кляті кросівки, відмовляючи собі в усьому.
— Чому ти не зробив тест пізніше? — запитав я.
— Боявся, — просто відповів він. — Боявся, що якщо дізнаюся правду, щось у мені зламається. А так ти був моїм. Просто моїм сином.
Я їхав додому і дивився на нічні вогні. В голові все переплуталося. Хто я? Чия в мені кров? Але потім я згадав обличчя Софійки. Хіба я міг би любити її менше, якби раптом дізнався, що ми не родичі? Ні. Це неможливо.
Батько — це не той, хто дав клітину. Батько — це той, хто не пішов. Той, хто вибрав тебе кожного дня, навіть коли сумнівався. Той, хто збрехав усьому світу, щоб у тебе був дім.
Зараз батько приїжджає до нас щовихідних. Він гордо гуляє з візочком у парку. Софійка обожнює його — вона єдина людина, якій дозволено смикати його за вуса і сміятися над його серйозним обличчям.
— Ми з ним схожі, правда? — запитав я якось Олену, коли ми спостерігали за ними з вікна. — Ви однакові, Остапе. Обидва вперті, обоє мовчазні й обоє любите так, що аж страшно.
Я не шукав маму. Вона зробила свій вибір багато років тому. Бог їй суддя. У мене є батько. Найкращий, найсильніший і найчесніший. І якщо колись моя донька запитає мене, що таке справжня любов, я не буду читати їй вірші. Я просто розповім їй про чоловіка в темно-синьому костюмі, який не озирався біля хвіртки дитсадка, бо боявся, що я побачу його сльози.
У цьому світі багато хто каже «люблю». Але мало хто вміє це «люблю» прожити крізь роки, сумніви та бідність. Мій батько зміг. І тепер я точно знаю: немає нічого сильнішого за людину, яка вирішила бути татом, попри все.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
