– Донька зібралася заміж, але може вийти так, що ніякого весілля і не буде, – розповідає пенсіонерка Зіна Андріївна. – У нас з нареченим, ну з майбутнім зятем, тобто, виникло непорозуміння, а до торжества два тижні залишилося. Ось і не знаю тепер, чи то скасовувати все, то чи що робити. Може, так і повинно бути? Бог відводить від цього шлюбу…
– А що трапилося? Чому виникло непорозуміння?
– Так через квартиру… Ми з батьком купили їм квартиру в подарунок. Люди ми небагаті, вигребли на цю справу все, що було. Внесок зняли, накопичення за багато років, гараж продали, ще дещо по дрібниці, плюс я у сестри зайняла трохи. Загалом, купили, можна сказати, з останніх сил. Записали квартиру на дочку, хоча чоловік говорив, може, на себе запишемо поки? Але я вирішила – ні, нехай вже у дочки буде своє гніздо з самого початку! Я вважаю, що ми гарну справу для молодих зробили.
– Звичайно, гарне. Чи не знімати, не поневірятися по чужих кутках…
– Ось і ми з батьком теж так подумали! Квартира, звичайно, не шикарна, там ремонт потрібен, і грунтовний. Грошей у нас на це зараз немає зовсім. Ну ось, наш батько без жодної задньої думки Тарасу, зятю, і каже – а ремонт, мовляв, за тобою! Приведеш тут все в порядок, зробиш для себе, і живіть. І що ти думаєш? Зять ремонт в квартирі відмовився робити навідріз!
– Так? І чим мотивував?
– Не хочу, каже, вкладатися в чужу нерухомість! Ми з батьком аж дар мови втратили – як це, говоримо, в чужу? А він – ну, у мене на цю квартиру ніяких прав немає і не буде в разі чого! Ремонтуйте, каже, її самі! Мало того, ще й обстановку, виявляється, повинні купити ми. Він згоден лише дрібниці придбати, які зможе забрати з квартири, в разі чого. Чесно кажучи, я навіть не стала уточнювати, що він має на увазі під словом «дрібниці», чайні ложки, чи що?
– А що, там квартира зовсім в убитому стані? Заїхати і жити не можна ніяк?
– Ну там бабуся-бабуся жила, інтер’єр відповідний. Сантехніка стара, труби старі, підлоги скриплять, проводку теж треба міняти. Ремонту не було з вісімдесят-якогось року, тобто, вважай, ніколи. Вікна, напевно, єдині в усьому будинку старі ще, все вже давно замінили, склопакети поставили. Шпалери відстають, стелі сірі, під ногами протертий лінолеум.
Зіна Андріївна не уявляє, як в двадцять першому столітті добровільно людина може жити в таких умовах.
– Я сама людина невибаглива, але навіть я в таку квартиру без мінімального ремонту в’їжджати не стала б! А тут молодий, сучасний чоловік, одягається добре, працює у великій компанії, айфон новий в руці тримає… Невже не соромно буде жити в таких умовах? Ні, йому не соромно, він говорить. Має намір збирати на своє житло. Тому що, бачте, у Галини тепер квартира є, а у нього немає…
Зіна Андріївна не приховує обурення.
– Тобто чоловік тридцяти років планує прийти на все готове до дружини, це як? Я йому кажу: добре, плати тоді за проживання орендну плату!
– А він що?
– Посміхнувся, каже, ну хочете – буду платити! Готовий, каже, внести плату за перший місяць, пишіть розписку…
– Слухайте, а дочка як на це все реагує? Що каже?
– Дочка, мені здається, не переживе, якщо ми вкрай посваримося і весілля зірветься. Ридає кожен день… Не треба мені нічого, каже, краще ми будемо квартиру знімати, як спочатку планували.
А ми з батьком тепер думаємо, що нічого хорошого з таким чоловіком не буде. Справа вже не в квартирі навіть, це просто показник. Людина абсолютно не хоче вкладатися в сім’ю, і за два тижні до весілля думає про те, як буде ділити майно при розлучення… Може, це і правильно в цивілізованих країнах, не сперечаюся. Але не у нас…
Фото ілюстративне – rudo.
