Незабаром Великдень. На столі у кожній хаті буле стояти пасочка та писанки, за столом збиратиметься вся велика родина.
А Надія все частіше згадує свою рідну неньку, як та метушилася біля печі у ці передсвяткові дні.
Мама пекла пухкі пасочки, готувала голубці, смачну рибку і такі яскраві і гарні писанки, яке Надія не їла вже багато років, адже таку смакоту готувала лише її мама.
А все через батьківську хату.
Одного дня, рівно 5 років тому, коли Надія приїхала з дітьми та чоловіком до своєї мами в село, та щиро їм була рада.
З мамою залишилася жити старша сестра Надії, вона багато років з нею й жила.
Оксана й досі незаміжня, жінка має непросту долю.
Всі посиділи за столом у затишній маминій хатині, а потім мама, видно було, що це дається їй непросто, спокійно почала розмову перед дочками та зятем, коли діти пішли гратися в іншу кімнату.
Оксана опустила винувато очі, а мама сама вела далі спокійну розмову:
– Хочу, Надіє, доню моя, щоб ти мене зараз зрозуміла досить таки правильно. Поки я ходжу по цьому світі, то хочу вести мову про спадок, щоб потім між моїми дітьми не виникало непорозумінь щодо цього.
В мене особливого багатства немає, ти й сама добре знаєш про це, грошей теж не наскладала не розкішне життя в мене було. Як важко я, дітки, важко не працювала, але відколи залишилася без свого доброго чоловіка, то заощаджень в мене немає ніяких, не вдається скласти копійку, як не одне – так інше.
Є лише оця хатина, в якій ми зараз сидимо.
Ти, зятю, та, Надіє моя, не ображайтеся на мене. Ви давно живете в місті, маєте там квартиру, житло у вас своє є, а зі мною живе Оксанка, так склалася її доля, що вона заміж не вийшла, діток немає, самотня, як билина.
Вона й мене доглядає, в усьому допомагає, але вона нічого немає, хочу свою хату їй відписати, бо крім неї мене ніхто не догляне.
У неї буде свій дах над головою, і вам легше буде, не прийдеться мене доглядати на старості років.
Надія, від несподіванки, аж на обличчі змінилася, ні зять, ні вона матері й слова не сказали.
Чоловік Надії встав з-за столу першим і сказав, що вже мають їхати додому, бо дорога далека.
Надія швидко зібрала дітей, на цей раз відмовилася від маминих гостинців, які завжди брала.
Сіли вони усі разом усією сім’єю в автомобіль і помчали до міста, поспішали додому.
Ось тепер уже 5 років після того вечора минуло.
А сама Надія все не могла пробачити матері: мама дзвонила, сестра слала повідомлення, та в Надії рука не піднімалася взяти телефон.
Якщо мама обрала сестру, то нехай і сидять в тому селі, нехай сестра і глядить маму, думала вже доросла жінка.
З чого мама взяла, що Надія не доглядатиме її, адже життя непередбачуване?
Але в душі було неспокійно.
А перед Великоднем до Надії надійшла звістка, що занедужала мама, тиждень була в стаціонарі, зараз вже вдома, сестра з мамою сидить, на роботі відпустку взяла.
Ця новина наче пелена стояла перед очима Надії.
Вмить всі образи забулися, лише пустка на душі за всі ці згаяні роки.
Як вона могла, як посміла навіть думки такі впускати?
За два дні до Великодня Надія з чоловіком збирали сумки, купували гостинці та продукти.
Вони знали, що всі Великодні свята та вихідні проведуть в селі біля своїх найрідніших людей, уявляли, як зрадіє мама, як ніяковітиме сестра.
В машині діти раділи, що їдуть нарешті в село до бабусі на свято, сміялися всю дорогу.
А Надія всю дорогу їхала з вологими очима.
Коли зайшли в хату, там пахло смачною маминою пасочкою, як колись в далекому дитинстві, сестра сумною сиділа біля мами на ліжку, терла їй яблучко.
Ніхто нічого не готував, на столі нічого не було, видно було лише, що їм не до свят.
Надія впала на коліна перед такими дорогими їй людьми і вперше щиро просила вибачення у своїх рідних, навіть не почувши, що мама її вже давно пробачила, що тут їй завжди раді і вона тут вдома.
Ці святкові дні були особливим для їх родини, бо їм було ще багато чого сказати один одному, дуже багато.
Надія себе дуже картала.
Як вона могла образитися на маму за хату?
Ну чому рідні люди постійно свариться через спадок, хіба не можна спокійно все обсудити?
Фото ілюстративне.
