fbpx
Життєві історії
Перед тим, як подавати заяву в РАЦС, Мирослав захотів поїхати з Наталею до його бабусі. Старенькій не терпілося побачити наречену єдиного внука. По дорозі додому це все і сталося. По телефону майбутня свекруха сказала: “Не суди його, Наталю. Зрозумій мене як маму – йому потрібна здорова жінка, яка народить спадкоємця”. Несподівана зустріч з коханим відбулася через багато років

Перед тим, як подавати заяву в РАЦС, Мирослав захотів поїхати з Наталею до його бабусі. Старенькій не терпілося побачити наречену єдиного внука. По дорозі додому це все і сталося. По телефону майбутня свекруха сказала: “Не суди його, Наталю. Зрозумій мене як маму – йому потрібна здорова жінка, яка народить спадкоємця”. Несподівана зустріч з коханим відбулася через багато років

***

Як і всі молоді дівчата, Наталя мріяла успішно вийти заміж і народити діточок. У цьому плані у всіх дівчат мрії однакові.

Коли вона познайомилася з Мирославом, закохалася з першого погляду. Він був трохи старшим за неї, успішним бізнесменом. Дарував дорогі подарунки, але ніколи не говорив красивих слів. Наталя навіть заплющила очі від щастя, коли Мирослав запропонував їй вийти заміж.

-Ти що, не любиш мене?, – якось зважилася його запитати.

Мирослав почервонів:

-А хіба ти цього не відчуваєш?

Перед тим, як подавати заяву в РАЦС, Мирослав захотів поїхати з Наталі до його бабусі. Старенькій не терпиться побачити наречену єдиного внука.

Бабуся зустріла їх на порозі. Маленька, зіщулившись, з теплою посмішкою, вона розцілувала обох. «Красуня», – кивнула на Нату. Пригостила пиріжками і свіжим молоком, ще й усілякого добра в сумку поклала. «Вдома поділіться з рідними», – сказала на прощання.

Наталю доставили в лікарню. Мирослав, на щастя, обійшовся.

Якийсь час? Скільки це? Вона ж мріяла про вищу освіту, про щасливу родину. Вона ж – жінка, повинна народжувати. Тривожні думки теpзали голову. Ще й Мирослав чомусь не навідувався. Невже залишив її наодинці зі своїм гоpем? Ні, ні, такого не може бути! А що тоді? Сам захворів? І вона набрала номер його матері.

Та навіть не запитала, як Наталя себе почуває, коли її виписують, а відразу ж почала захищати сина: «Не суди його, Наталю. Тобі потрібен спокій і тривале лікування. А що, як залишишся? А йому потрібна здорова жінка, яка народить спадкоємця. Зрозумій мене як маму». «Я розумію», – ледве вимучила з себе дівчина.

Вдома її другом стала коляска, іноді вона засинала в ній. Проганяла маму і сестру Ірину, просила залишити її в спокої. Одного разу сестра принесла їй альбом і фарби. У Наталі ще з дитинства був великий талант до малювання. Може, спробувати відродити це захоплення?

В її малюнках переважали морські пейзажі. Може тому, що вона ніколи не бачила моря, хоча давно мріяла про це. Мирослав обіцяв, що поїдуть туди на медовий місяць. Не судилося. Щодня, щомиті він не йшов з її думок. І хоча Наталі дуже хотілося заглушити свої почуття, але не виходило.

Хіба любов питає дозволу? Втім, тепер вона розуміє слова його матері – яке могло бути заміжжя? Вона безмежно вдячна мамі і сестрі Ірині за їх підтримку і терпіння.

Іра путівку в санаторій для неї вибила. Уже навіть їздила туди, дізнатися, які там умови. І хоча лікар запевнив, що у них турботливі нянечки, вирішила: поїдуть удвох. Лікування Наталі призначили комплексне: лікувальні грязі, масажі, ванни. Одного ранку Іра крадькома підгледіла, як сестра намагається самостійно встати з ліжка.

Вона злякалася, але не стала переривати цю важливу хвилину. Наталя хвилинку постояла, спершись об тумбочку, глибоко вдихнула і села. «Я – сама, чуєш, Ірочко, я – сама!» – кpикнула від радості. В її голові моментально промайнула світла думка: «Я буду ходити! Я повинна! »Спираючись на тендітні плечі Ірини, вона щодня вчилася заново ходити.

Іноді було нестерпно важко і боляче, але вона не хотіла відступати. Чи не мала права. «Результат мене порадував. Тепер все залежить від тебе. А через півроку приїжджай, буду чекати», – сказав їй лікар при виписці. Ната помітила, що у нього дуже гарні очі – карі, глибокі, ніжні. Здається, таких очей вона ще не бачила ні у кого.

Через деякий час Олег Іванович, так звали лікаря, подзвонив їй. Запитав, як себе почуває, чи робить вправи. Потім вона сама йому зателефонувала. Привітала з днем народження, дату якого дізналася в соцмережах. Олег подякував, а потім сказав: «Кожен свій день народження сприймаю з сумом. Мені – сорок, а я один, розумієш? Вже сивина проглядає, старію. Як бачиш, Наталя, щастя мене обходить».

Через півроку Наталя зайшла в кабінет Олега на своїх ногах. Красива, впевнена, сяюча. На обличчі лiкаря спалахнув рум’янець: «Невже це ти, Наталю?», – запитав, ніяковіючи.

«Він закоханий в тебе, сестрo, – запевнила її Іра. – Так, може, це твоя доля?». Сказати, що теж закохана в Олега, вона не могла. Так, їй приємно його увага, турбота, витончена краса, манери. Але так, як любила Мирослава, вона вже ніколи полюбити не зможе. Тому, коли одного вечора Олег запросив його на каву, здригнулася. «Та йди вже, йди, дурненька моя», – підштовхувала Ірина.

Вона розповіла йому свою сумну історію. Про Мирослава, про весілля, яка не відбулася. Олег уважно слухав кожне її слово. «Якщо ти впевнена, що твоє серце вже йому не належить, то я – з тобою. Що скажеш, Наталю?». Він взяв у свої руки її голову і поцілував. «Гаразд, я подумаю», – пообіцяла Наталя.

Вони розписалися без урочистостей. У присутності батьків Олега, її матері та сестри. Наталя заочно закінчила економічний вуз, народила донечку Світланку. Олег любив їх, і згодом вона зрозуміла, що своєю турботою і любов’ю чоловік розбудив все щось тепле і ніжне, що на довгі роки в ній. Тепер вона відчувала себе найщасливішою жінкою на світі.

Якось Олег взявся ремонтувати полки в шафі. На підлогу випали малюнки дружини. Став уважно їх розглядати. «Ти любиш море?» – запитав. «Люблю, хоч ніколи його не бачила», – сумно посміхнулася вона.

Незабаром Олег дістав дружині путівку в пансіонат біля моря: «Прости, я давно мав би зробити це. Морська вода піде тобі на користь».

Вона стояла на березі моря і оглядалася по сторонах. Не могла намилуватися: саме такі краєвиди вона малювала в альбомах. Свіжістю дихало літній ранок, скоро тут буде людно, як і кожен день. Здається, зараз буде у неї співрозмовник. Вона ще не бачить обличчя чоловіка, який наближається до неї, але вже радіє його появі.

Він йде якийсь хиткою ходою, спираючись палицю. Їх розділяє якихось кілька кроків і чоловік, посміхаючись, прискорює ходу. Струм пронизує Наталю наскрізь: Мирослав? Але звідки він тут узявся? Вона ніби оніміла. Від несподіваної зустрічі, від його пронизливого погляду і щирої посмішки.

Багато років вони живуть в одному місті і жодного разу не бачилися. І ось, де довелося зустрітися знову. Вони сиділи на березі моря, Мирослав міцно тримав Наталю за руку, наче боявся відпустити. Вибачався, що колись залишив її в тяжку годину, що послухав матір.

Якщо і винен, то Господь покарав його: дружина втекла до іншого, коли він впав. Забрала і сина.

«Знаєш, я ніколи не забував тебе, Наточко. Боявся назвати дружину твоїм ім’ям. Я любив тебе. Нарешті, чому я говорю в минулому часі? Я і досі тебе люблю. Знаю, не слід тобі це говорити. Скажи тільки, Ната, ти – щаслива?». Щось нудне і щемливе сколихнуло її сеpце.

Навколо них шуміло море. Наталя подумала: саме таким вона уявляла собі його запах. І їх, з Мирославом, на море вдвох. Але це було колись … Отямилася: «Так, я щаслива, Мирославе. Тому що у мене хороший чоловік, прекрасна дочка, дружна сім’я. А ще тому, що почула від тебе такі красиві, душевні слова. На жаль, вже занадто пізно.»

Наталя впевнено покрокувала вперед. За цей час вона навчилася розбиратися в людях і розуміти, що для неї головне.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook