10 років тому мій чоловік мені зрадив і я пробачила його, про що зараз дуже шкодую. 17 років, які ми вже разом, не принесли мені омріяного щастя, хоча спочатку все у нас виглядало дуже добре.
Познайомилися ми ще в університеті, Олег старанно добивався моєї прихильності, і я в кінці кінців здалася. Тим більше він з багатої сім’ї, в 26 років вже на своєму автомобілі їздив. Я була впевнена, що з таким чоловіком мені буде забезпечено гарне життя.
Весілля у нас було шикарним, свекри постаралися. Батька у мене немає, мама працювала вихователем дитячого садка, то ж моєї сторони підтримки ніякої не було. Всі на весіллі захоплювалися нами, казали, що ми найкрасивіша пара, що будемо жити щасливо.
Після весілля свекри подарували нам квартиру, то ж по чужих кутах нам не довелося тулитися. Потім у нас народилася донька, ми жили і тішилися життям. Але з часом все почало змінюватися.
Коли я сиділа в декреті з дворічною донькою. Ситуація стандартна: чоловік став затримуватися з роботи або з друзями десь пропадав. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюся, у чоловіка явно загул. Я навіть крадькома заглядала в телефон чоловіка, але нічого особливого я там не знайшла.
Але потім у чоловіка була зустріч однокласників в ресторані, і він уночі додому не приїхав, телефон був вимкнений. Стала рано вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого друга-однокласника, хотіла подзвонити, але двері були відчинені. Тоді я і побачила те, що мені не варто було бачити. Але чоловік про це не дізнався, бо міцно спав, і не один.
Чоловік приїхав додому до обіду, пом’ятий і винуватий, мовляв – прости, після ресторану поїхали з хлопцями до друга, там затрималися, батарея в телефоні сіла, тому я попередити не зміг. А я йому і видала, щоб він не стався, бо я все знаю.
Чоловік благав пробачити його, казав, що це він помстився таким чином своєю однокласницею, за те, що вона колись в школі відкинула його любов.
Довго я пручалася і збиралася на розлучення подати. Чоловік просив вибачення, втрутилися свекри, теж мене вмовляли не руйнувати сім’ю, лаяли свого сина. Моя мама спочатку зла на зятя була, але потім попросила забути це все, мовляв, всяке буває.
Я погодилася пробачити, але за однієї умови: ми переїдемо з нашого районного центру в обласне місто. Там буде зміна обстановки, можливостей для робіт багато, і, можливо, я все зможу забути. Чоловік з батьками навиворіт вивернулися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали в інше місто в двокімнатну квартиру.
Здавалося б – на цьому можна було заспокоїтися, мій чоловік став зразковим сім’янином. 10 років ні натяку на зради, все чудово! Але перед святами я зайшла в центральний супермаркет нашого міста: там вибір більший, ніж в тому, що поруч з нами. Дивлюся – мій чоловік з якоюсь жіночкою ходять, продукти в кошик збирають.
Я підійшла ближче, але так, щоб вони мене не побачили, і була ошелешена – в жінці, яка ходила поруч з моїм чоловіком, я впізнала ту саму однокласницю. Тоді я вже зробила так, що ми зустрілися, але чоловік зі мною додому не пішов.
Прийшов пізно ввечері, нетверезий, почав говорити нісенітниці, мовляв, випадково зустрілися з однокласницею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати.
Цього разу я вирішила не терпіти. Я його вигнала, і він пішов. Але зараз я не його звинувачую, а себе – як я могла 10 років тому пробачити його?
Адже якби я тоді пішла, моя доля би була іншою. А зараз мені вже 40 років, кому я вже потрібна? Мені погано, але це тільки моя вина! Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, швидше за мене доньку шкода, вона сумує за татом. Але на розлучення я все ж обов’язково подам.
Фото ілюстративне – LiveGournal.