Перед святами діти таки навідалися до Віри Петрівни, але тільки для того, щоб грошей у неї попросити. Ні син, ні дочка навіть не подумали покликати маму до себе. Віра Петрівна дала кожному по 1000 гривень, все, що змогла відкласти. А сама ще кілька годин плакала на самоті, а потім все ж заспокоїлася і почала роздумувати.
«Як так вийшло то?», – сумно думала вона. – «Адже намагалася все заради них робити. Все найкраще було для них. Адже ми були однією великою родиною колись, навіть начебто щасливою сім’єю. А тепер?”. І жінка знову почала плакати.
Вірі Петрівні зараз 66 років і живе вона у племінниці, тому що рідні діти практично вигнали її з дому.
Колись давно, багато років тому юна Віра познайомилася в інституті з Степаном. Одружилися, народили двох дітей, все було як у всіх. Віра була хорошою матір’ю: намагалася багато уваги приділяти малюкам, всіх намагалася взути-одягнути, смачно нагодувати. Жили вони у просторій трикімнатній квартирі, на яку заробив чоловік, який на той час працював на серйозній керівній посаді.
Діти росли, закінчили школу, потім молодший син вивчився на електрика в коледжі, а старша донька до цього часу закінчили університет.
А потім якось одного дня несподівано не стало чоловіка і залишилася Віра Петрівна в п’ятдесят років одна. «Ну як одна?», – думала тоді вона. – «Є ж діти».
Уже дорослі діти тим часом почали жити власним життям, але все в тій же квартирі з матір’ю. Поступово з’явилися онуки, квартира стала нагадувати велику комуналку. Але Віру Петрівну це швидше тішило.
Адже всі разом же. Діти ж почали раптом чіплятися до неї без приводу. То дочка старша на кухні хоче бути головною господинею, то син просить її посидіти в кімнаті, поки до нього друзі прийдуть. Соромиться, бачте.
Поступово створилася така несприятлива атмосфера, в якій жити було просто неможливо. «Ну ми ж одна велика сім’я», – постійно повторювала дітям Валентина Петрівна.
«Занадто велика сім’я», – якось зневажливо сказала старша дочка. – «Тісно нам тут всім, може ти на дачу вже переїдеш? Там будинок теплий цегляний. Будеш там в тиші і спокої доживати».
Довелося матері поступитися і переїхати жити на дачу. Будинок, звичайно, був теплий. Але ось до найближчого продуктового магазину було близько двох кілометрів. Так в сусідніх будинках взимку ніхто не жив, тільки на літо приїжджали.
Було одній там жити страшно і сумно. Врятувала її від самотності племінниця Олена, яка, дізнавшись про тяжке становище тітки, забрала її до себе додому.
У тісній однокімнатній квартирі знайшлося місце для другої ліжка, а на маленькій кухні жінки часто сиділи і пили чай. Діти Віри Петрівни, почувши про її переїзд до Олени, навіть зраділи.
Тепер лише телефонують матері і зрідка приїжджають (коли Олени немає вдома). Так і цього разу завітали, мовляв, щоб мама трохи перед святами грошенят підкинула. Коли Олена повернулася додому і про це дізналася, дуже розсердилася. Наказала Вірі Петрівні більше такого не робити і гнати від себе подалі невдячних дітей.
Фото ілюстративне – ribalych.
