fbpx

Перед святами Люда приїхала до матері і заходилася наводити у будинку порядки. Мама повідомила їй, що в село приїхав Роман. А невдовзі на мобільному у Люди засвітився невідомий номер. Роман через багато років просив зустрічі. На той час вони обоє були самотні, в обох були діти. Люда знову не прийняла пропозицію Романа

Перед святами Люда приїхала до матері і та повідомила їй, що у Савчукового Романа нещодавно не стало дружини. Двоє дітей залишилося. Жінка заходилася наводити у будинку порядки, а з голови ніяк не йшла почута новина: Роман такий молодий ще і вже залишився вдівцем з двома дітьми.

Згадала Люда, що Роман любив її ще зі школи. А чи так само він полюбив потім і свою дружину? Він був сором’язливим і свою любов проявляв лише вкрадливими поглядами. Правда, на випускному Роман наважився декілька разів запросити на танець і навіть сказав, що Люда йому дуже подобається. На що вона лише, як могла, віджартувалася. На осінь вони роз’їхалися у різні міста навчатися у вузах. Джерело

Через пів року зустрілися на канікулах після зимової сесії. Але на той час Люда уже була закохана у свого однокурсника, з яким у неї вже розпочався “роман”. Та скільки у неї ще потім було тих “романів”… А цей Роман згодом ще приходив до неї й навіть сміливо заявив, що кохає і не може забути. На що дівчина спокійно відповіла:

– Шукай собі іншу дівчину, на мені світ клином не зійшовся. Хай я залишуся для тебе першим коханням…

Як сказала, так і сталося. Якось наприкінці другого року навчання, повертаючись з дому до столиці, побачила на пероні Романа разом із батьками. Він підійшов одразу, як тільки запримітив її і з сумом сказав:

– Люд, ось з батьками їдемо у свати.

– Одружуєшся? – здивувалась дівчина, але говорила просто як з добрим приятелем, ніби він ніколи не зізнавався їй у коханні. – Ще стільки вчитися. Батьки нічого проти не мають.

– Мушу…

– Як-то? А-а-а, – дійшло до Люди. – Ти хоч любиш її?

– Не люблю. Сама почала приставати. Гуртожиток, залишалися одні. Хоча, Неля не з гулящих, але “втюрилася” в мене. І ось місяць тому сказала, що дитину чекає. То для мене був шок. Нема в мене виходу. Не хочу, щоб мою дитину називали байстрюком. Неля мені не подобається, але вона дуже добра. Ну все, щасливо тобі. Хоч інколи згадай про мене. Не знаю, чи зможу тебе забути…

Люда відчула, як здавило в неї горло. Ледь стримала сльози. До цього часу не розуміє, чому такий жаль її огорнув. Це треба було в такий день зустрітися…

Була у них ще одна цікава зустріч.  Через декілька років Роман приїхав у відпустку. Мав уже двійко дітей, і вона вже теж була заміжньою. Ось тоді Люда й познайомилася з Романовою дружиною. Зовні вона й справді йому, як кажуть, не пасувала: надто він видний, а Неля, м’яко кажучи, поганенька. Та коли жінка заговорила, Люда відразу зрозуміла, що вона хороша. Постояли, поговорили і розійшлися. Погляд, яким Роман на неї кинув, прощаючись, сказав усе.

За ці роки Люда пережила багато усього. Тепер ось теж сама – розлучилися з чоловіком. Та Романа їй знову стало дуже шкода. Жінці все-таки легше навіть одній дати раду дитині, аніж чоловікові. А у нього аж двоє. Та він, казали, багатий тепер, то, певно, що жінку знайти не буде проблемою.

Так би все і залишилося, але через місяць на мобільному у Люди засвітився невідомий номер.

– Це Роман. Приїхав до батьків, взяв у твоїх номер телефону. Може, зустрінемось?

Зустрілися після обіду в ресторані. Роман прийшов з квітами – і він, і не він. Роки роблять своє. Говорили довго. Жив з Нелею добре, в сім’ї завжди був спокій. Не зміг її полюбити, але не зраджував, бо поважав як матір своїх дітей. Коли довідався про страшну хворобу, зробив усе, що міг, аби врятувати Нелю. Та, на жаль, запізно.

Роман зібрав усю волю в кулак, пильно подивився в очі коханій:

– Тепер ти вийдеш за мене? – Й протягнув їй оксамитову коробочку, у якій лежав ланцюжок і медальйон із зображенням Божої Матері.

– Ні, не вийду. Пізно вже щось міняти.

Люда знову відмовила і відразу відчула, що Роман сподівався на іншу відповідь. Певно, надію йому давало те, що вона сама. Він все-таки намагався переконати, що любить її досі, що усім забезпечений і вони житимуть для себе. Діти у нього хороші, з ними не буде проблем. Навіть переконував, що до батьків в Україну зможуть приїжджати частіше.

– Мене уже любили, тепер любити хочу я, – наполягав на своєму чоловік.

– Не зможу я покинути тут усе нажите, батьків. Не зможу жити там без сина – він не поїде туди… Полюбиш – одружишся, не полюбиш – повернешся в Україну на старість. Якщо доля доживати разом, доживемо… А за Матір Божу дякую – вона для мене буде дуже дорогою.

Люда встала і вийшла. Дорогою додому вона знову плакала, як тоді, багато років тому. Вона знову не була до кінця впевнена, чи правильно вчинила

Олеся ХАРЧУК

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page