Вже була майже північ, коли Андрій сів у потяг. Він дуже хотів встигнути попрощатися з батьком. Мати написала йому, що батькові залишилися лічені години. Андрій не бачився з рідними більше п’ятнадцяти років, вони не пробачили йому одного вчинку, та й чоловік не спішив просити вибачення. Але зараз він дуже хотів встигнути.
Андрій зайшов в купе і побачив молоду жінку, яка ще теж не збиралася спати. Чоловік сховав під полицю сумку, постелив білизну і сів навпроти. Жінка за цей час помітила, що Андрій кульгає.
– Це у мене з армії, – сказав Андрій, наче вибачаючись.
Жінка посміхнулася, намагаючись розрядити обстановку.
– Та що ви, всяке в житті буває, ви головне, не здавайтеся.
– Намагаюся, – сказав Андрій і якось сумно опустив очі.
У них попереду була ціла ніч, поїзд рівномірно стукав колесами, все це дуже сприяло розмові по душам. В дорозі так часто буває: зустрілися двоє людей, і виливають один одному душу, немов чекали цієї зустрічі багато років, і впевнені, що більше ніколи не побачаться.
Першим розмову почав Андрій.
– Знаєте, я в молодості наробив багато помилок, а тепер за них розплачуюся. Ось їду, сподіваюся, що хоч одну встигну виправити. До армії я був шибайголова, у всякі історії потрапляв. Перед армією познайомився з дівчиною, закохався; вирішили, що одружимося; вона обіцяла дочекатися. Не минуло й півроку, подзвонив мені батько і попросив більше не писати моїй нареченій, бо вона виходить заміж. Знаючи мій запальний харатер, батько умовляв мене викинути її з голови, мати плакала і благала змиритися, що наречена за іншого вийшла.
Я пообіцяв триматися. Але молодий був, гарячий: на навчаннях наробив дурниць, і, в результаті додому повернувся інвалідом. І чого я домігся?! Себе покалічив, батька до лікарні довів, після цього вже п’ятнадцять років він лежачий. Мати його доглядає весь цей час. А мені не пробачили.
Але треба було жити далі. Я зустрів дівчину, повірив в нову любов. Одружилися. Прожили три роки, дітей не було; потім пішла від мене без пояснення причин. Через рік знову вийшла заміж і народила сина.
Після цього зустрів жінку з дітьми, і її двох синів прийняв як рідних. Захотілося справжню сім’ю і дітей. Але і тут мені не пощастило: прийшов зі зміни раніше звичайного і застав дружину з коханцем. І ось тепер знову один. Вже ні в що не вірю: ні в яку любов. Чоловік замовк, немов поступаючись право висловитися своєї попутниці. В житті щастя я так і не зазнав.
На очах у Андрія виступили сльози. Розчулена його розповіддю, жінка теж вирішила відкритися незнайомцю.
– А у мене син росте, чотирнадцять років їй вже. Батьки просили мене не народжувати, казали, що відмовляться від мене. Мені тоді було сімнадцять років. Я потрапила в невідому компанію, один хлопець сказав, що проведе мене додому, а натомість скористався мною… Через кілька тижнів я зрозуміла, що чекаю дитину. Ні його імені, ні адреси я не знала. Більше того, зі страху я навіть не запам’ятала його обличчя. Всі від мене відмовилися, але тепер у мене є найдорожче – мій син.
Жінка говорила, а в Андрія перехопило дихання. Цього не може бути.
– Тоді це був я, – сказав ледь чутно. – В той вечір мене кинула дівчина, от мені і дах знесло. Я все життя каявся за свій вчинок. Не знав, де тебе шукати, щоб вимолити прощення.
Вже почало світати. Поїзд уповільнював хід. Жінка не сказала жодного слова, встала і, склавши, речі в сумку, пішла до виходу.
– Прости, якщо зможеш! – крикнув їй вслід Андрій. – Як сина звати?
Але жінка нічого не відповіла. Минув місяць, підходячи до під’їзду свого будинку, молода жінка, та сама попутниця, побачила Андрія, з яким майже всю ніч проговорила в поїзді.
– Я не міг не шукати тебе і нарешті знайшов! Якщо зможеш, прости, а не зможеш – все одно прости, – сказав Андрій. – Моє життя тепер змінилося: я весь час думаю про сина і про тебе.
Андрій витягнув гаманець:
– Ось, візьми гроші, я вам допомагати вам хочу. Щомісяця буду гроші привозити. А якщо не хочеш мене бачити, то поштою надсилати буду.
Андрій благально дивився на жінку, від якої у нього єдина дитина. Нічого не сказавши, вона пішла до під’їзду. Біля самих дверей зупинилася і, повернувшись, з теплотою в голосі сказала:
– Андрій, – сина звати Андрій.
На обличчі Андрія з’явилася щаслива посмішка, він крізь сльози сказав:
– Спасибі! А гроші я вам поштою вишлю.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
