“Семченків в цьому році до себе ми запрошувати не будемо, бо минулого разу вони нам дуже мало грошей подарували, я аж здивувалася дуже!” – Так несподівано сказала мені нещодавно моя дружина, складаючи список гостей на мій день народження. Я з Ольгою, звичайно, що не погодився зовсім:
– Микола Семченко мені навесні допоміг з машиною, він тоді дуже виручив мене. Він її швидко відремонтував, дуже старався, пам’ятаю, а взяв за це копійки, мені б за такі гроші навіть не подився б ніхто на те авто. Це, що, не рахується?
“Це суто ваші чоловічі справи і не більше того, – відповіла дружина. – Я складаю список наших гостей. Мені, наприклад, Олена нічим в цьому році не допомогла. Просила її раз посидіти з сином, не погодилась. Це називається подруга”.
Мені стало трохи прикро за слова та думки моєї власної дружини. Тобто, відносини дружини з подругами – це якийсь примітивний рівень. А мої справи – це так, неформальні задвірки офіційного життя.
Яка різниця, хто скільки подарував? Кожна людина має зовсім різні статки. Завжди було прийнято: кожен дарує в міру своїх можливостей: хтось може легко з тисячою гривень розлучитися, а для когось і сто гривень – це великі гроші, які, до речі, не так вже й просто заробити у наші дні.
Ось Марченки добре живуть, вони й подарували в минулому році нам тисячу гривень. Але це для них дрібниця, то не суттєві гроші для них. А для Семченків і тисяча – це дуже багато, вони цінують гроші, знаю добре, що вони сім’я нижче середнього достатку.
Дружина помітила, що я не задоволений її висновком і пояснила: «Ти розумієш, не в грошах справа, я ж не про те зовсім. Коли ти йдеш, наприклад, на день народження до Марченків, ти несеш йому тисячу гривень в конверті. При цьому не дивишся на те, що у тебе порожній холодильник, два кредити і доньці потрібні нові чоботи. Ти показуєш свою повагу цій людині, яка поважає тебе».
Я промовчав. Просто подумав: відколи ми стали такими дріб’язковими? Адже раніше ходили на дні народження з символічними подарунками. Пам’ятаю, мені на 25 років друзі подарували просту якусь ручку, просто у гарній шкатулочці, або дві чашки для чаю.
Так я цю дрібничку весь вечір поруч з собою на столі тримав, радів. З якогось моменту стало модно дарувати гроші. Гаразд, сам факт дарування грошей – нехай це модно зараз, типу прийнято так. Але от рахувати, хто і скільки подарував, це вже навіть не знаю, як називається.
Чесно кажучи, я навіть не пам’ятаю, в якому році раптом символічні подарунки були замінені грошима. Це точно не в 90-х було. Тоді люди були якісь зовсім простіші, якісь трохи людяніші. Коли я був студентом, мене запросив на день народження один знайомий. Мені дарувати було особливо нічого, і я взяв якусь касету, яка давно у мене вдома була. Просту касету з музикою. І ми потім сиділи, слухали цю касету, обговорювали виконавців, згадували старих друзів, з якими познайомилися під цю музику. І це було дуже душевно.
І все-таки я взяв і запросив на свій день народження Семченків. Микола – хороший чоловік, він добра людина, завжди допоможе, якщо виникли проблеми з машиною. Він в цьому гарно розуміється дуже. Дружина його – теж мила жінка, завжди кличе в гості. Діти у них виховані, з нашими дружать добре вже давно. Недобре таких людей ігнорувати, зовсім якось негарно.
Дружина моя коли дізналася, то серйозно обурилася: «Дорогий, у мене обід розрахований строго на двадцять чоловік! Якщо ти запрошуєш Семченків, нехай буде так, добре! Тоді ми не будемо запрошувати Миколайчуків. Незважаючи на те, що вони завжди дарують хороші конверти. Буде тобі урок!».
Я відповів тоді своїй дружині: «Рідна, відколи ми стали такими жадібними до грошей та корисливими? Перетворили прекрасні дні народження в комерційні проекти. Діти дивляться на нас і вчаться цьому. І так сьогоднішні наші діти більше говорять про гроші, ніж ми у їх віці. Я так не хочу. Клич всіх: і Семченків, і Миколайчуків. І неважливо, хто з них скільки подарує, або що принесе. Я хочу бачити їх усіх. Це мій день народження!».
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pershij.
