У нашому селі жив один чоловік, за документами його звали Павлом, тільки в житті всі чомусь кликали його чудернацьким прізвиськом Помідор. Чому саме Помідор? А хто тепер скаже, можливо тому, що завжди мав червоні щоки. Помідор на вигляд був зовсім непоказний чоловік: і зростом невеликий, і з лиця не красень. Він і в молодості не відрізнявся особливою привабливістю, а ще був запальний, трохи що – відразу починав сперечатися.
Природно, що при таких зовнішніх даних, у дівчат Помідор успіхом не користувався. До якої не підійде на вулиці, кожна відмовляла. Підійшов якось до Світлани, яка працювала на фермі дояркою, а вона, хоч і мала звичайнісіньку зовнішність, мало того що відмовила, ще й посміялася над Павлом.
Це дуже зачепило чоловіка, тоді Помідор і сказав, що це не він поганий для місцевих наречених, а вони все нікуди не годяться.
– Я собі набагато кращу знайду! – пообіцяв Павло.
І таки знайшов! Привіз звідкись молоденьку дівчину-красуню. Коса в руку завтовшки, очі величезні, струнка, красива. Помідор поруч з нею просто сяє, чим викликав у інших неабияку заздрість.
Люди спочатку говорили, що ця дівчина, Оксана, довго не затримається в нашому селі, знайде собі когось кращого в плані зовнішності. Але Оксана нікуди виїжджати не поспішала, працювала на буряках, господарство з чоловіком розвели.
Якось непомітно з’явилися в сім’ї троє дітлахів. Ось уже старший школу закінчив, Оксана до сорока років розцвіла ще більше, прижилася вона в селі, полюбилася людям. Всі вже давно зрозуміли, що вона любить свого Помідора, як раптом новина: Оксана від Павла пішла.
– Як пішла, куди?
– А поїхала кудись на південь. Пам’ятаєш, шабашники у нас вдома будували, так ось до їхнього бригадира подалася. – Так як так, адже ніхто не помічав нічого такого за нею.
– А так завжди, в тихому болоті, сам знаєш, хто водиться.
Оксани не було з тиждень, а потім вона прийшла додому. Той чоловік виявився одруженим. Приїхала Оксана до нього, а там – дружина і діти. Ну, дружина їй прочухана і влаштувала. Навіщо ж він адресу дав? А може і не давав, вона дізналася у когось з бригади. Ось тобі і тихоня, ось тобі і помідорова дружина! Перші ночі Оксана на сіннику ночувала, діти кликали в будинок, але чоловік мовчав, і вона не наважувалася.
Потім він буркнув: – У хату йди, не кішка по сіннику поневірятися. Почали жити кожен у своєму кутку, але поступово життя почало налагоджуватися. Начебто і не було нічого. Якби не одне але – через кілька місяців Оксана народила дочку. Смаглява чорнява дівчинка була копією того бригадира. Так Помідор і так знав, що не його це дитина, але дівчинку в сільраді записав, як і інших своїх дітей, на себе.
– Павле, невже чужу дитину годувати будеш? – запитала, не втримавшись, прибиральниця в сільській раді.
– Вона мені, може, ріднішою за всіх буде, хоч і чужа, – відповів Павло. Як у воду дивився, маленька Марічка ходила за ним по п’ятах, кому Помідор, а для неї – рідний батько. І він для доньки нічого не шкодував, любив без пам’яті, адже не той батько, хто народив, а той, хто ростив.
Фото ілюстративне – news.tut.by.
