Для Тетяни цей ранок пахнув чужим парфумом і якимось відчаєм.
Вона стояла в дверях власної квартири, тримаючи в руках важку сумку. Після дванадцятигодинної зміни на заводі жінка мріяла лише про гарячу воду та чисту постіль.
Але замість тиші її зустрів хаос.
— Хто ця жінка в моїй ванній?! — голос Тетяни здригнувся, переходячи в хрип.
З кухні, позіхаючи, визирнув Павло. У руках він тримав чашку кави, і його вигляд був настільки безтурботним, що це злило більше за саму ситуацію.
— Танюш, ну чого ти галасуєш з порога? — він спробував усміхнутися. — Це ж Лариса, моя двоюрідна сестра з Вінниці. Пам’ятаєш, я розповідав про неї на нашому весіллі?
— Пам’ятаю, що ти згадував якусь родичку! Але я не пам’ятаю, щоб давала згоду на те, щоб вона оселилася в нашій двокімнатній «хрущовці» без попередження!
З-за дверей ванної донеслося бадьоре фальшиве співування.
Жіночий голос виводив популярну попсу під шум води, що лилася невпинно, наче безкоштовна.
— Та вона ненадовго, — Павло знизав плечима. — Тиждень, може, два. У неї там у Вінниці справжня біда: сусіди зверху влаштували такий потоп, що стеля впала. Вона приїхала вночі, я не хотів тебе будити після зміни.
— Вночі?! — Тетяна відчула роздратування. — Павле, ми про це навіть не заїкалися! Ти не маєш права приводити сторонню людину в наш дім, не запитавши мене!
— Сторонню? Таню, це моя родина! Сім’я має триматися купи, допомагати в скруті — це ж святе. Ти що, стала такою дріб’язковою та жадібною?
Спів у ванній став гучнішим. Здавалося, незвана гостя вирішила перетворити ранковий душ на бенефіс.
— Жадібною?! — Тетяна з силою кинула сумку на підлогу. Гуркіт ключів об лінолеум трохи повернув до реальності Павла. — Я гарую в дві зміни, щоб ми могли виплатити кредит за цю квартиру та нормально їсти, а ти мені закидаєш жадібність?
— Та годі тобі, — Павло махнув рукою, наче відганяв набридливу муху. — Лариса чудова жінка, тиха, спокійна. Ти її навіть помічати не будеш.
Саме в цей момент двері ванної розчахнулися.
Хмара пари вирвалася в коридор, а слідом за нею вийшла жінка років сорока.
На голові в неї був споруджений тюрбан із рушника, а на ній самій — Тетяна мало не зойкнула — був її власний, улюблений блакитний халат із вишивкою на комірі.
— Ой, а ви, мабуть, Тетянка! — Лариса розпливлася в широкій усмішці, оголюючи золоту коронку. — Павлик мені стільки про вас розповідав! Я Лариса. Сподіваюся, ви не образитеся, що я скористалася вашим халатиком? А то мій після дороги такий зім’ятий, соромно вдягнути.
Тетяна заціпеніла. Ця жінка стояла в її халаті, в її домі, після її води, і ще й виглядала так, ніби робила всім величезну послугу своєю присутністю.
— Ларо, познайомся з моєю дружиною, — Павло продовжував усміхатися, хоча в очах з’явилася тінь тривоги. — Таню, Лариса приїхала у справах на пару тижнів. Я знав, що ти не відмовиш у допомозі близькій людині.
— Пару тижнів? — ледь чутно перепитала Тетяна.
— Ну, може, трошки довше, — Лариса поправила рушник. — Самі знаєте, як ці страхові компанії зараз тягнуть! А жити десь треба. Павло казав, що у вас тут місця багато, не потіснимося.
— У нас дві кімнати, — холодно зауважила Тетяна.
— Зате які затишні! — Лариса почала безцеремонно оглядати передпокій. — У вас тут прямо як у журналі «Затишний дім». А коли у вас сніданок? Я звикла вставати рано, господарство ж у Вінниці було.
Тетяна поглянула на чоловіка. Павло наполегливо вивчав залишки кави на дні горнятка, уникаючи її погляду.
— Павле, — повільно, виділяючи кожне слово, промовила вона. — Нам потрібно поговорити. Зараз. На кухні.
— Ой, а я піду феном волосся просушу! — Лариса заплескала в долоні. — У вас же є фен? Бо мій згорів якраз перед виїздом, така невдача!
Вона пройшлася квартирою з виглядом повноправної власниці, заглядаючи в кожну щілину.
— Ой, яка спальня мила! А це вітальня? Чудово! Тут я і розкладуся, якщо ви не проти. Диванчик виглядає дуже м’яким!
— Стривай, — Тетяна нарешті повернула собі дар мови. — Це наша єдина кімната для відпочинку. Ми там увечері разом дивимося телевізор, Павло там іноді працює.
— Та дивіться собі на здоров’я! — Лариса розсміялася. — Я ж не заважатиму. Люблю серіали. А вдень ви все одно на роботі, тож я буду сама собі господинею.
Тетяна відчула, як усередині все стискається в тугий вузол.
Вона схопила Павла за рукав і затягнула на кухню, щільно зачинивши двері.
— Ти з глузду з’їхав? Ти хоч розумієш, що ти накоїв? — прошепотіла вона, борючись із бажанням закричати.
— Таню, ну чого ти роздуваєш проблему на рівному місці? — Павло спробував обійняти дружину, але вона різко відсторонилася. — Лариса тимчасово. Не на все життя ж вона приперлася.
— Два тижні, Павле! А може, й місяць! І ти навіть не запитав моєї думки! Я тут хто — меблі?
— Та що тут питати? Ти ж у мене добра, чуйна, завжди волонтерам допомагаєш. Я був упевнений, що ти зрозумієш.
— Розумію я одне, — Тетяна стиснула кулаки. — Що в моєму домі тепер живе чужа тітка, яка вже вкрала мій халат і зайняла нашу вітальню!
— Нашому домі, — поправив Павло, і в його голосі прорізалися сталеві нотки. — І Лариса не чужа. Вона — моя родина.
Він сів за стіл і почав терти перенісся.
— Таню, послухай. Я знаю, що вийшло не зовсім гладко. Але людина в біді. Ми що, нелюди якісь, щоб родичку на вокзалі залишити?
— Нелюди? — Тетяна присіла навпроти. — Я не проти допомоги. Але чому я дізнаюся про це останньою? Чому вона вже миється моїм дорогим шампунем, поки я працюю в нічну зміну?
З вітальні почулися звуки пересування меблів.
— Ой, родино! — пролунав голос Лариси. — А де у вас плед тепліший? А то диванчик трохи муляє в спину!
Тетяна заплющила очі, намагаючись не знепритомніти від утоми та гніву.
— Гаразд, — нарешті видихнула вона. — Давай встановимо правила. Якщо вона вже тут, нехай веде себе як гість, а не нагліє.
— Які ще правила? — здивувався Павло.
— Ванна — за розкладом. Я йду на зміну о сьомій, мені потрібно помитися і зібратися без черг. Вона може заходити туди після восьмої.
— Таню, ну ти ж можеш на десять хвилин раніше встати.
— Ні, Павле! — Тетяна вдарила долонею по столу так, що чашки підстрибнули. — Продукти купуємо окремо, або вона скидається на «общак». І ніяких гостей у нашій квартирі.
Павло кивнув, хоча в його очах промайнуло роздратування.
— Добре. Я їй перекажу.
Коли вони вийшли з кухні, Лариса вже повністю підлаштувала під себе вітальню.
Диван був розкладений, на ньому вже красувалися її строкаті речі, а на журнальному столику, де Тетяна зазвичай тримала книги, стояла відкрита косметичка розміром із невелику валізу.
— Ларо, — почав Павло, — тут Таня хоче дещо обговорити щодо правил проживання.
— Звичайно! — Лариса повернулася до них, тримаючи в руках яскраву помаду. — Я ж не дикунка якась із лісу. Розумію, що в гостях треба поважати господарів.
Тетяна спокійно перерахувала свої вимоги. Лариса слухала дуже уважно, кивала і навіть робила вигляд, що щось занотовує в пам’яті.
— Все зрозуміло, золота моя! — сказала вона солодким голосом. — А можна ще одне маленьке питаннячко? Пральна машинка у вас якої марки? А то в мене речей назбиралося після переїзду.
— Звичайна машинка, — відповіла Тетяна. — Але порошок свій купуйте, будь ласка.
— Та звісно-звісно! — Лариса махнула рукою. — А кондиціонер у вас є? А відбілювач? Ой, а де ви праску тримаєте?
— У коморі, — автоматично відповіла Тетяна, вже відчуваючи, як її власна воля витікає з неї по краплі.
— Прекрасно! — Лариса заплескала в долоні. — Знаєте, я така рада, що потрапила до таких душевних людей! У мене є подруга, вона теж квартиру винаймала, так там господарі — справжні монстри! А ви — просто сонечка!
Тетяна відчула дивну незручність.
Можливо, вона справді занадто сувора? Може, це втома змушує її бачити ворога в простій жінці, яка має проблему з житлом?
— Добре, — сказала вона вже м’якше. — Живіть поки що. Але пам’ятайте про наші домовленості.
— Звісно, дорогенька! — Лариса раптово підійшла і міцно обійняла Тетяну. Від неї пахло дешевим димом і тим самим шампунем. — Ви побачите, я буду тихішою за воду, нижчою за траву!
Наступного ранку Тетяна прокинулася о пів на сьому.
Голова гуділа, але треба було збиратися.
Дійшовши до ванної, вона виявила, що двері замкнені, а зсередини долинає шум води та знайоме співування.
— Ларисо! — Тетяна постукала в двері. — Мені на роботу! Мені потрібно зайти!
— Ой, Тетянко! — відгукнулася та з-за дверей. — Ще п’ять хвилиночок! Я тільки голову намилила!
«П’ять хвилиночок» розтягнулися на двадцять.
Тетяна запізнилася на зміну вперше за три роки. Майстер на заводі лише мовчки вказав на годинник, але його погляд не обіцяв нічого доброго.
За тиждень Тетяна зрозуміла, що її життя перетворилося на пекло.
Лариса виявилася справжнім гросмейстером з ігнорування будь-яких домовленостей.
— Танюш, мила! — Лариса визирнула з ванної о пів на сьому ранку наступного вівторка. — Можна я ще трошки побуду? У мене сьогодні дуже важлива зустріч щодо страховки!
— Ларисо, ми ж домовлялися! — Тетяна стояла в коридорі, вже взута, з почуттям повної безпорадності.
— Ну що вам, шкода п’яти хвилин для рідної людини? Ви ж така добра!
Тетяна запізнилася вчетверте. Керівництво натякнуло, що премії цього місяця можна не чекати.
А ввечері на неї чекали нові «сюрпризи».
Відкривши холодильник, щоб зробити бутерброди на нічну зміну, Тетяна виявила, що її палка дорогої ковбаси та три йогурти безслідно зникли.
— Павле! — гукнула вона чоловіка. — Де моя ковбаса?
— Яка ковбаса? — Павло навіть не відірвався від гри в телефоні.
— «Лікарська», яку я вчора купила спеціально для роботи!
— Ларо, ти не знаєш, де ковбаса? — крикнув Павло у вітальню.
— Ой, Тетянко! — Лариса з’явилася в дверях із величезним бутербродом у руці. — Я думала, це загальне! Вибачте, я завтра обов’язково куплю таку саму!
— Ларисо, ми ж чітко говорили про роздільні продукти!
— Та звісно, звісно! — Лариса апетитно відкусила шматок. — Просто я так зголодніла після міста, а в магазин іти було вже темно. Але я все поверну, чесне слово!
Наступного дня ніякої ковбаси не з’явилося.
Натомість у холодильнику оселилася пляшка дешевого ігристого та якісь смердючі пакети з напівфабрикатами невідомого походження.
— Павле, — сказала Тетяна за вечерею, — поговори зі своєю сестрою. Вона продовжує їсти нашу їжу і займати ванну в мій час.
— Таню, ну чого ти чіпляєшся до кожної дрібниці? — Павло незадоволено перемішав макарони в тарілці. — Подумаєш, шматок ковбаси! Ми що, збідніємо від цього?
— Це не дрібниці! Це неповага! Вона порушує все, про що ми просили!
— Може, ти просто не вмієш спілкуватися з людьми? — буркнув Павло під ніс.
Тетяна відчула, як усередині щось обривається.
— Не вмію спілкуватися? У власній квартирі, за яку я плачу більшу частину внесків?
— У нашій квартирі, — виправив чоловік. — І Лариса — теж людина, їй зараз важко. Май трохи серця.
Наступного вечора ситуація перейшла межу абсурду. Тетяна прийшла з роботи і виявила у вітальні трьох незнайомих жінок. На журнальному столику стояли пляшки, коробки з-під піци та торт.
— Тетянко! — Лариса радісно замахала рукою. — Знайомтеся, це мої нові подружки! У Танечки сьогодні день народження, ми вирішили трохи відсвяткувати!
— Ларисо, — Тетяна намагалася говорити максимально спокійно, хоча її трусило. — Ми ж домовлялися: ніяких сторонніх людей.
— Ой, та не будьте такою сердитою! — одна з жінок, повна блондинка з яскравими губами, голосно розсміялася. — Ми тихенько посидимо! Ми ж не з вулиці якісь!
— Дівчата такі чудові! — додала Лариса. — Познайомтеся: це Таня, це Світлана, а це Люся. Дівчата, це Тетяна, вона тут ну, теж живе.
— Теж живе? — перепитала Світлана. — А ми думали, ви — сусідка, яка кімнату знімає!
Жінки захихикали. Тетяна відчула себе зайвим елементом у власному житті.
— Ларисо, мені потрібно з вами поговорити. Негайно, — відрізала вона.
— Ой, потім, сонечко! — Лариса відмахнулася. — Бачиш, у нас свято! Приєднуйся, випий з нами!
Тетяна пішла шукати чоловіка. Павла не було вдома.
На кухонному столі лежала записка: «Пішов до Сергія подивитися футбол, буду пізно. Не сварися з Ларисою, у неї гості».
У вітальні ставало дедалі гучніше. Жінки почали співати народних пісень, причому так голосно, що сусіди почали стукати по батареях.
Тетяна закрилася в спальні, притиснувши подушку до вух, але звуки веселощів пробивали будь-які перепони. Опівночі вона не витримала і вийшла.
— Дівчата, вже пізно. Людям завтра на роботу. Пора розходитися, — сказала вона, стоячи в дверях вітальні.
— Ой, та рано ще! Душа тільки розгорнулася! — засміялася іменинниця Таня.
— Тетянко, — Лариса підійшла до неї, трохи похитуючись. — Ви така зануда, чесне слово! Розслабтеся хоч раз у житті! Жити треба сьогодні!
— Мені о шостій ранку вставати на завод!
— І що? Поспите на годину менше! — Лариса змахнула пляшкою вина. — Життя одне, треба ловити момент!
Свято закінчилося о третій ночі. Тетяна так і не заснула.
А вранці її чекав фінальний акорд.
Зайшовши до ванної, вона побачила там незнайомого чоловіка, який спокійнісінько користувався її бритвеним станком.
— Ви хто такий?! — Тетяна мало не впустила рушник.
— А, ви господиня! — чоловік обернувся, витираючи піну. — Я Дмитро, друг Лариси. Вона ще спить, сказала, що ви не будете проти, якщо я трохи приведу себе в лад.
— Ларисо! — закричала Тетяна так, що, здавалося, шибки затремтіли. — Ларисо, негайно сюди!
З вітальні почулося невдоволене мукання, потім з’явилася Лариса — у тому ж блакитному халаті.
— Таню, чого ти кричиш зранку? — вона прикрила очі рукою. — Голова розколюється.
— Що цей чоловік робить у моїй ванній і чому він користується моїми речами?!
— Який чоловік? — Лариса зробила вигляд, що не розуміє, а потім плеснула себе по лобі. — Ах, Дмитро! Ну так він же вмивається, що тут поганого?
— Що тут поганого?! — Тетяна відчула, як темніє в очах. — Чужий чоловік у моїй квартирі!
— Ой, та годі вам! — Лариса махнула рукою. — Дмитро — надійна людина, він нічого не вкраде. І взагалі, ви ж не користуєтеся чоловічим станком!
— Ларисо, я зараз викликаю поліцію!
— За що? — Лариса щиро обурилася. — За те, що людина в гостях миється? Та ви що, зовсім на тому заводі з глузду з’їхали?
У цей момент з ванної вийшов Дмитро — уже одягнений, але з мокрим волоссям.
— Дівчата, не сваріться через мене, — він криво усміхнувся. — Ларо, може, мені краще піти?
— Нікуди ти не підеш! — Лариса спробувала заспокоїти всіх. — Тетяна просто зранку завжди зла, у неї характер такий специфічний.
— У мене характер такий?! — Тетяна відчула, як усередині все закипає, наче сталь у мартенівській печі. — У моїй квартирі незнайомий чоловік приймає душ, а я ще й винна?
— Ну вистачить уже! — у коридор вискочив Павло в самих шортах. — Що за крики в таку рань?
— Павле! — Тетяна накинулася на чоловіка. — Ти бачиш, що тут відбувається? Твоя сестричка привела якогось кавалера з вулиці!
— І що? — Павло мовив спокійно. — Лариса — доросла жінка, має право на особисте життя.
— В нашу квартиру! Без мого відома!
— Тетяно, ви зовсім уже, — втрутилася Лариса. — Дмитро не просто «кавалер», він мій наречений! Ми скоро розписуватися плануємо!
— Наречений?! — Тетяна схопилася за голову. — Павле, ти це чуєш? Тепер у нас буде жити ще й наречений!
— Чому жити? — здивувався Гена. — Я ж не збирався.
— Збираєшся, збираєшся! — Лариса штовхнула його ліктем. — У Дмитра квартира маленька, однокімнатна на околиці. А тут просторо, недалеко до його роботи, правда ж, Павлику?
Павло трохи пом’явся, уникаючи погляду дружини.
— Ну, в принципі, якщо потіснитися, місця вистачить усім. Сім’я ж.
— Все! — Тетяна підійшла до чоловіка. — Павле, я ставлю ультиматум. Або вони з’їжджають сьогодні до вечора, або я подаю на розлучення і розмін. Мені набридло жити так!
— Таню, ну що ти як маленька дитина? — Павло спробував її обійняти, але вона відштовхнула його руку.
— Не чіпай мене! — процідила вона. — Я серйозно. Я більше не можу жити в комуналці, де мене ніхто нічого не питає.
— Ось бачите! — Лариса урочисто звернулася до Дмитра та Павла. — Я ж казала, що вона егоїстка! Жадібна, зла, серця в неї немає! Сім’я для неї — порожній звук!
— Що?! — Тетяна розвернулася до Лариси. — Повтори ще раз!
— А що повторювати? — Лариса гордо задерла підборіддя. — Ви думаєте тільки про свій комфорт! Родичі в біді, а вам шкода куска хліба і зайвого метра!
— Шкода куска хліба?! — Тетяна розсміялася дивним сміхом. — Я працюю на виснаження, щоб утримувати цей дім! А ви тут розсілися, як пани на іменинах!
— Працюєте! — пирхнула Лариса. — Теж мені, подвиг! А гостинності — нуль!
— Гостинності! — Тетяна відчула, що зараз вже не втримається. — Та ви в перший же день мій халат начепили! Мої продукти з’їли! Мою ванну постійно займаєте!
— Ну і що? — Лариса знизала плечима. — Подумаєш, халатик! У мене вдома таких п’ять штук лежить!
— То чого ж ви мій взяли?!
— Та тому що він зручніший! — Лариса закотила очі. — Наче дитина, їй-богу! Через ганчірку такий скандал влаштувати!
— Павле! — Тетяна обернулася до чоловіка. — Ти це чуєш? Вона навіть не вибачається!
— Чую, — похмуро відповів Павло. — І знаєш, Таню, мені соромно за тебе. Лариса права — ти стала якоюсь злою. Не можна бути такою черствою до рідні.
Тетяна відчула, як світ навколо неї руйнується.
Чоловік, з яким вона ділила спільний дах і мрії протягом восьми років, стояв на боці жінки, яку бачив раз на десять років.
— Стала злою? — пошепки промовила вона.
— Ага! — Лариса переможно глянула на неї. — І знаєте що, Тетяно? Я розповім усій нашій вінницькій родині, яка ви насправді! Нехай усі знають, що Павлик одружився з дуже недоброю жінкою, яка не пускає родичів на поріг!
— Ларо, не треба так, — мляво почав Павло.
— А чого не треба? — Лариса розійшлася не на жарт. — Нехай тітка Галя знає! Нехай дядько Степан знає! Нехай усі знають, що вона нас як собак із хати гонить!
— Як собак?! — вигукнула Тетяна. — Та я вам усе дозволяла! Ви тут три тижні живете надурняк!
— Надурняк? — Лариса обурилася. — А хто вам підлогу мив? А хто посуд за собою мив? Я ж не сиділа склавши руки!
— Ви помили підлогу один раз! І то тільки посеред кімнати!
— Ой, вічно ви все перебільшуєте! Прямо як базарна перекупка! — Лариса махнула рукою.
— Ларо, досить, — втрутився Дмитро, який виглядав дещо збентеженим. — Може, нам справді краще пошукати інше місце.
— Нікуди ми не підемо! — відрізала Лариса. — Це наша родина! А ця — вона тицьнула пальцем у Тетяну, — вона тут просто додаток до Павла!
— Додаток? — Тетяна подивилася на чоловіка. — Павле, я для тебе — додаток?
Павло мовчав, розглядаючи власні нігті.
— Павле! — повторила Тетяна. — Відповідай!
— Таню, — нарешті підвів він голову, — може, ти просто спробуєш бути добрішою? Лариса скоро знайде житло.
— Не знайду! — заявила Лариса. — Мені тут подобається! Затишно, близько до центру. Правда ж, Дмитрику?
Тетяна зрозуміла, що цей бій вона програла. Остаточно і безповоротно.
Вона побачила в очах Павла не кохання, а слабкість і бажання бути «хорошим хлопцем» для всіх, крім тієї, хто реально його підтримував.
— Добре, — тихо сказала Тетяна. — Живіть. Робіть, що хочете.
Вона розвернулася і пішла в спальню. За спиною вона почула задоволений сміх Лариси.
— Ну ось і домовилися! — весело вигукнула та. — Дмитре, а давай сьогодні тортик купимо! Відсвяткуємо наше остаточне новосілля!
Тетяна зачинила двері і притулилася до них спиною. Руки тремтіли. Вона зрозуміла: її дому більше не існує.
З того дня життя перетворилося на затяжний кошмар.
Лариса з Дмитром розселилися остаточно. Диван у вітальні став їхнім постійним ліжком, журнальний столик заріс косметикою, порожніми чашками та попільничками. Скрізь валялися чужі шкарпетки та одяг.
— Тетянко, а де у нас пательня захована? — щодня питала Лариса, риючись у кухонних шафах.
— Там, де й була вісім років, — відповідала Тетяна, не підводячи очей.
— Ой, та я ж не місцева, я не пам’ятаю! — реготала Лариса.
Тетяна мовчки показувала. А потім годинами відтирала жирні сліди чужих пальців зі своїх кастрюль.
Ванна вранці була недоступна до восьмої години.
Тетяна звикла вставати о п’ятій ранку, щоб встигнуть помитися, поки «гості» хропуть на всю квартиру.
— Тетянко, а у вас шампунь закінчився! Купіть сьогодні по дорозі, — кричала Лариса з ванної.
— Користуйтеся милом, — втомлено відказувала Тетяна.
Продукти зникали з космічною швидкістю.
У холодильнику тепер панували чужі майонези, дешеві сосиски та сумнівні салати з кулінарії. Тетянині йогурти, які вона купувала для дієти, зникали першими.
— Дмитро любить солодке, йому треба для мозку, — пояснювала Лариса. — Нічого, ми завтра купимо втричі більше!
Завтра не наступало ніколи.
Павло намагався вдавати, що нічого не відбувається.
Він почав затримуватися на роботі, а по вихідних тікав до друзів під будь-яким приводом.
— Павле, — спробувала Тетяна поговорити з ним ще раз, коли вони залишилися на хвилину самі. — Так далі не можна. Це перетворюється на якесь непорозуміння.
— А що не так? — він не піднімав очей від газети. — Живуть собі люди, нікого не чіпають.
— Вони живуть у нашій квартирі!
— В моїй квартирі, — раптом поправив Павло. — Вона записана на мене, ти ж знаєш.
Тетяна заніміла. Вперше за весь час спільного життя чоловік нагадав їй, хто є формальним власником житла, хоча ремонт і меблі були куплені за її заощадження.
— Зрозуміло, — прошепотіла вона.
Щовечора Лариса з Геною приймали гостей.
Квартира перетворилася на прохідний двір.
Сусіди вже перестали стукати по батареях і почали писати скарги в поліцію.
— Тетянко, познайомтеся! — кричала Лариса, коли Тетяна проходила повз чергову її компанію у вітальні. — Це наша квартирантка! Дуже тиха жіночка, рекомендую!
«Квартирантка». У власному домі, де вона знала кожну тріщинку на стіні.
Тетяна перестала готувати вечері. Все одно половину з’їдали чужі люди.
Перестала прибирати у вітальні. Навіщо? Там завжди був бруд і безлад.
Вона жила тепер тільки в межах спальні та кухні, наче чужа у власній квартирі.
Одного разу ввечері вона сиділа за кухонним столом із чашкою холодного чаю.
З вітальні доносився регіт, дзвін чарок і гучна музика.
На столі лежали крихти від чужого хліба, на плиті стояла брудна каструля з залишками чийогось супу.
У мийці — гора посуду, яку традиційно ніхто не збирався мити.
Тетяна подивилася навколо і зрозуміла: це більше не її дім. Це місце, де її терплять як необхідне зло, як джерело грошей та обслуговуючий персонал.
У коридорі почулися важкі кроки. З’явилася Лариса з порожньою пляшкою.
— Тетяно, а ігристе у нас ще є? — запитала вона без жодного привітання.
— Немає, — відповіла Тетяна, дивлячись у порожнечу.
— Шкода, — Лариса знизала плечима. — А грошей дасте? Ми в нічний магазин збігаємо, Дмитрові «добавки» захотілося.
Тетяна подивилася на неї довго і дуже уважно. Вона побачила самовпевненість жінки, яка звикла брати все дурно.
— Знаєте що, Ларисо? — повільно сказала Тетяна. — Купуйте самі. На свої гроші. У своєму домі.
— А хіба це не наш спільний дім? — здивувалася Лариса.
— Ні, — Тетяна встала і вилила залишки чаю в раковину. — Тепер це ваш дім. А я тут просто випадкова людина.
Того ж вечора Тетяна зібрала одну невелику валізу.
Вона не влаштовувала скандалів. Вона просто залишила ключі на столі та пішла до подруги.
Вона змінила номер телефону і вперше за довгий час заснула в тиші, розуміючи, що затишок — це не квадратні метри, а повага, яку неможливо купити або заслужити у тих, хто її не має.
Вже тиждень такого життя минув. Чоловік телефонує щодня, просить повернутися, каже, що Тетяна сама в усьому винна, адже не може зрозуміти, що люди в біді і рідним в біді потрібно допомагати.
Він щиро не розуміє, чому дружина ображається, мовляв, родичі поживуть у скрутні часи і поїдуть, а про них родина завжди буде говорити недобре, що виганяла рідню у біді.
Павло просить, щоб і дружина повернулася і родині відмовляти не хоче.
Чи бували у вашому житті випадки, коли «добрі наміри» родичів перетворювали ваше життя на пекло?
Як ви встановлюєте межі з тими, хто не розуміє слова «ні»?
Як тут діяти Тетяні, бо вона й без дому скоро залишиться і без чоловіка, завдяки родичам таким?
Фото ілюстративне.
