— Пані, ви впевнені, що ми це пробиваємо? — касирка великого магазину іграшок дивилася на Олену з сумішшю співчуття та цікавості. — Цей набір із колекційної серії, його вартість дорівнює гарному вживаному автомобілю десь у передмісті. Ви ж розумієте, що після відкриття коробки повернути його буде неможливо?
Олена відчула, як долоні стали вологими. Перед нею лежав величезний конструктор — мрія будь-якого хлопчика, та й багатьох дорослих. Це була не просто іграшка, це була легенда, запакована в глянцевий картон. Сума, що висвітилася на терміналі, змусила б її маму перехреститися, а чоловіка — довго мовчати, розглядаючи стелю. Це була майже вся її квартальна премія, яку вона планувала відкласти на новий балкон.
— Так, пробивайте, — Олена впевнено приклала картку. — Мій племінник марить цим набором. Каже, що це найкраще, що створило людство після піци.
Термінал видав пронизливий писк, який Олена відчула десь у районі сонячного сплетіння. Касирка з повагою почала пакувати величезну коробку в кілька фірмових пакетів.
Телефон у сумці завібрував. Андрій.
— Оленко, ти де? — голос чоловіка був трохи втомленим. — Заходив у супермаркет, там черги — як за безкоштовним щастям. Тетяна дзвонила, казала, що вони зі страв нічого складного не готуватимуть, бо в Ігоря знову «тимчасові труднощі». Натякала, що ікру та м’ясну нарізку краще купити нам.
Олена зітхнула, протискаючись до виходу з торговельного центру. Навколо панував святковий хаос: люди з оберемками пакунків, запах хвої та передчуття дива.
— Купила, Андрію. Я купила все. І ікру, і той дорогий сир, який Тетяна так любить, і рибу. І подарунок Артемку теж взяла. Той самий.
На іншому кінці запанувала тиша. Вона майже чула, як Андрій підраховує збитки в голові.
— Оленко… ми ж домовлялися. Бюджет не гумовий. Ми хотіли балкон засклити навесні. Ти впевнена, що це доречно — дарувати іграшку за ціною золотого злитка людям, які на минулий день народження подарували мені набір одноразових станків для гоління?
— Це для дитини, Андрію, — м’яко перебила вона. — Артемко не винен, що у його батьків специфічне ставлення до подарунків. Я не хочу бути «тією жадібною тіткою». Я хочу, щоб у дитини було свято. Може, дивлячись на нас, і вони нарешті щось зрозуміють. Добро має бути активним, розумієш?
— Твоє добро дуже дорого нам обходиться, — пробурчав Андрій, але в його голосі вже не було злості. — Гаразд, їдь додому. Я картоплю почистив, чекаю на твою «гуманітарну допомогу».
Вдома пахло затишком. Величезна коробка конструктора зайняла почесне місце в кутку, накрита пледом, щоб не муляти очі до свята. Але Андрій не вгамовувався. Після вечері він підійшов до великої вбудованої шафи в коридорі, яку вони між собою називали «архівом дивних речей».
— Олено, ходи сюди. Нам треба провести сеанс екзорцизму перед тим, як ти понесеш ікру та золото сестрі.
Він дістав велику коробку з-під чобіт. У ній зберігалося все те, що Тетяна та Ігор дарували їм протягом останніх років.
— Лот номер один! — Андрій витяг рушник для кухні. — Подивися на цей край. Він не просто старий, він вицвів від прання ще в минулому столітті. Тетяна сказала, що це «вінтаж і натуральна бавовна».
— Ну, може, вона просто не помітила… — спробувала виправдати родичку Олена.
— Не помітила дірку посередині? — Андрій продемонстрував дірку розміром із монету. — А ось це? Подарунок на твій ювілей.
Він дістав статуетку кота з відбитим вухом, яке було неохайно приклеєне пластиліном.
— Вона сказала, що це ручна робота, — Олена прикусила губу.
— Ручна робота Ігоря, який намагався приховати, що впустив її дорогою? А тепер подивися сюди. Цукерки.
Андрій дістав коробку відомого бренду. На звороті термін придатності був заклеєний цінником з іншого магазину. Олена сама колись випадково відклеїла його і побачила, що цукерки «померли» ще два роки тому. Коли вони відкрили коробку, шоколад був покритий сивим нальотом, наче інеєм.
— Андрію, я все це знаю, — Олена сіла на пуф. — Але я не хочу ставати такою, як вони. Якщо я подарую їм у відповідь мотлох, чим я буду краща? Я хочу подарувати їм шанс відчути себе соромно. Можливо, через сором прийде усвідомлення.
— Сором — це почуття для тих, у кого є совість, — філософсько зауважив Андрій. — А у Тетяни замість совісті — калькулятор, який рахує тільки чужі гроші.
Наступного дня Олена поїхала до сестри чоловіка раніше. Андрій був на роботі, а Тетяна попросила привезти продукти заздалегідь, щоб «спокійно все нарізати».
Під’їзд зустрів Олену знайомим запахом сирості та непрацюючим ліфтом. Вона тягла важкі пакети на третій поверх, зупиняючись на кожному майданчику. Коли вона підійшла до дверей Тетяни, то помітила, що вони прочинені — мабуть, хтось тільки-но заходив або виносив сміття.
Олена вже хотіла гукнути, але почула з кухні голос Тетяни. Він був не таким солодким, як зазвичай. Він був дзвінким і сповненим самовдоволення.
— …Та я тобі кажу, Оксано, це просто джекпот! — Тетяна сміялася так сильно, що аж закашлялася. — Нащо мені ті кредити, якщо в Андрія дружина — «мати Тереза» з гаманцем замість серця?
Олена застигла. Пакети з делікатесами відтягували руки, але вона боялася поворухнутися.
— В якому сенсі? — запитав інший жіночий голос, мабуть, подруги.
— В прямому! Я їй поплакалася в слухавку, що в нас на свята навіть на ковбасу немає, що Ігор бідний-нещасний без роботи. І що ти думаєш? Вона припре сьогодні ікру, рибу, сири… Я свій список покупок просто викинула! Ми на ці гроші Ігорю нові зимові шини купили. А Артемку вона «Лего» тягне. Те саме, колекційне. Вітька по секрету сказав.
— Ого, — промовила подруга. — Це ж коштує як крило літака. Вони що, такі багаті?
— Та яке там! Обоє на зарплаті. Просто Олена — наївна дурепа. Їй треба, щоб усі думали, яка вона благородна. Знаєш, як вона на мене дивиться, коли я їй чергову єрунду дарую? З таким жалем! А мені того й треба. Поки вона грає в «високі стосунки», я економлю сімейний бюджет.
— А що ти їй цього року приготувала?
Тетяна знову зареготала.
— О, це шедевр! Пам’ятаєш, мені на роботі колись дарували набір для душу? Такий, у рожевій коробці, він пахне якимись дешевими хімічними квітами. Він у мене в кладовці років п’ять лежав. Я коробку скотчем підклеїла, наче нова. А Андрію — шкарпетки. Купила пачку на розпродажі, знаєш, такі, що після першого прання стають як марля. Загорну в папір зі сніжинками — і «з новим щастям, любі родичі!». Головне — обличчя зробити скорботне, мовляв, вибачайте, більше не можемо. Вони ж «інтелігенція», вони кривитися не будуть, скажуть «дякуємо».
Олена відчула, як у вухах почало шуміти. Весь той світ добра і принципів, який вона так ретельно вибудовувала, розсипався за одну хвилину. Вона стояла в темному коридорі, дивлячись на пакети з дорогою ікрою, і відчувала себе не просто «наївною дурепою», а справді лохом, якого розводять на кожному кроці з його ж дозволу.
Вона не стала заходити. Повільно, намагаючись не шуміти, Олена опустила пакети на підлогу тамбура. Вона хотіла розвернутися і втекти, але раптом якась нова, невідома досі сила зупинила її.
«Інтелігенція, кажеш? Не будемо кривитися? Ну що ж…»
Вона тихо спустилася сходами, вийшла на вулицю і глибоко вдихнула морозне повітря. Сльози обпікали щоки, але всередині ставало крижано-ясно.
Вона дістала телефон.
— Андрію, ти ще в офісі?
— Так, сонечко, доробляю звіти. Ти віддала продукти?
— Ні, — голос Олени не тремтів. — Продукти в тамбурі. Слухай, у нас сьогодні дуже багато роботи. Ти казав, що хочеш навчитися гарно пакувати подарунки? У тебе буде шанс.
Вечір у квартирі Олени та Андрія нагадував штаб змови. На столі лежав рулон розкішного золотого паперу, атласні стрічки та професійний клейовий пістолет.
— Ти впевнена? — Андрій дивився на дружину з острахом і водночас із захватом.
— Як ніколи. Якщо вони хочуть грати в театр, ми дамо їм кращі декорації. Діставай коробку з-під конструктора.
Вони обережно відкрили гігантську коробку «Лего». Сам конструктор — тисячі дрібних деталей у пакетах — Олена акуратно переклала у великий міцний рюкзак.
— А тепер, — Олена відкрила «архів дивних речей», — заповнюємо вакантні місця.
Всередину коробки від елітної іграшки полетіли:
Одноокий плюшевий заєць.
Статуетка кота з пластиліновим вухом.
Дірявий кухонний рушник.
Стопка старих журналів про садівництво, які Тетяна колись «позичила назавжди» в Олени.
Набір порожніх баночок з-під крему (Тетяна якось подарувала їх Олені, сказавши, що «в них зручно зберігати бісер»).
Для ваги вони додали кілька старих довідників з історії, які вже ніхто не читав. Андрій професійно заклеїв коробку фірмовим скотчем так, що вона виглядала як щойно з магазину.
— Тепер подарунок для Тетяни, — Олена взяла витончену коробку від дорогого парфуму. Сам флакон вона витягла. — Що в нас там було «свіже»?
— Ось, — Андрій подав їй старий, наполовину використаний тюбик мазі від радикуліту, який Ігор колись забув у них у гостях. — І пробники з журналів, які ти збирала для поїздок.
Все це було дбайливо вкладено в шовковий папір і запаковано в золото.
— Ігор отримає ось це, — Олена вказала на стильну коробку від навушників. Всередину лягли ті самі шкарпетки-марля, які Тетяна дарувала Андрію позаминулого року (Андрій їх так і не вдягнув, вони зберігали форму заводської упаковки).
Коли всі подарунки стояли під ялинкою, вони виглядали неймовірно. Це була ілюзія розкоші, доведена до абсолюту.
31 грудня. У квартирі Тетяни було гамірно. Пахло смаженою куркою та дешевим шампанським. На столі красувалися бутерброди з ікрою — тією самою, яку Олена «залишила в тамбурі». Тетяна сяяла.
— Ой, ну нарешті! — вона обійняла Олену. — Андрію, братику! Проходьте! Ми вже зачекалися. А що це за коробки? Невже…
Її очі загорілися хижим блиском, коли вона побачила величезний синій пакунок.
— Це для Артемка, — лагідно сказала Олена. — Ми ж обіцяли диво.
— Ви такі чудові, — Тетяна театрально притиснула руки до грудей. — А у нас для вас теж… ну, знаєте, скромно, але від серця.
Вона вручила Олені пакет з рожевою коробкою (тим самим набором для душу п’ятирічної давнини) та Андрію — згорток зі сніжинками.
— Дякуємо, Тетяно, — Олена посміхнулася так щиро, що Андрій на мить навіть сам їй повірив. — Ми знаємо, що ваші подарунки — це завжди щось особливе.
Артемко, десятирічний хлопець, не міг всидіти на місці.
— Можна відкривати? Можна?
— Тільки після того, як годинник проб’є дванадцять, — суворо сказав Ігор, який уже встиг «провести старий рік» кількома чарками. — Традиція!
Ці дві години були для Олени найдовшими в житті. Вона спокійно їла власну ікру, слухала бідкання Ігоря про «несправедливий світ» і бачила, як Тетяна раз у раз підходить до золотистої коробки з написом відомого парфумерного бренду, передчуваючи аромат ванілі та статусу.
Бій курантів. Шампанське. Крики «Ура!».
— Тепер подарунки! — закричав Артемко.
Він кинувся до величезної коробки, розриваючи папір. Тетяна з Ігорем стояли поруч, витягнувши шиї. Їхні обличчя світилися гордістю — ось, мовляв, як ми розвели цих багатіїв.
Кришка коробки піддалася. Артемко заглянув всередину.
— Це… це що? — голос дитини був розгубленим.
Він витяг одноокого зайця. Потім кота без вуха. Тетяна зблідла.
— Олено, що це за жарти? — вона почала заїкатися. — Де конструктор?
— Ой, — Олена здивовано підняла брови. — А хіба це не те, що потрібно? Це ж колекційні речі. Цей заєць — символ вашої уваги до Андрія. А статуетка — пам’ять про наш ювілей. Ми подумали, що ці речі настільки цінні для вас, що ви захочете передати їх у спадок сину.
Тетяна тремтячими руками схопила свою золоту коробку. Вона розірвала її за секунду. На стіл випав тюбик мазі від радикуліту та жменя зім’ятих пробників з журналів.
— Ви… ви… — вона задихалася від люті. — Ви знущаєтеся?! Це ж сміття!
— Сміття? — голос Андрія став холодним і низьким. — А той набір для душу, який ти подарувала Олені сьогодні — він не сміття? Той, у якого термін придатності вийшов ще до того, як ми купили цю квартиру? Чи шкарпетки, які розлазяться в руках?
Ігор відкрив свою коробку і побачив власні старі шкарпетки.
— Це війна? — процідив він.
— Ні, Ігорю, — Олена встала. Вона виглядала неймовірно спокійною. — Це не війна. Це дзеркало. Ми просто повернули вам те, що ви дарували нам усі ці роки. Ми вирішили, що раз ви вважаєте такі речі гідними подарунками для близьких людей, то й самі будете раді їх отримати. Хіба ми помилилися?
— Ви зіпсували дитині свято! — верещала Тетяна. — Артемко чекав на іграшку!
— Артемко отримає іграшку, — Олена подивилася на племінника, який стояв ні живий ні мертвий. — Але не сьогодні. І не від вас. Ми відвеземо цей конструктор завтра в дитячий будинок, де діти цінують кожну хвилину уваги і не обговорюють за спиною, скільки коштує подарована їм цукерка.
Олена взяла свою сумочку.
— Ікру можете доїсти, вона свіжа. Ми за неї заплатили, як і за все інше на цьому столі. Сподіваюся, шини для машини будуть служити вам краще, ніж совість.
Вони вийшли на вулицю. Ніч була чарівною. В небі розривалися поодинокі феєрверки, люди сміялися, вітаючи одне одного. Сніг приємно рипів під ногами.
Вони дійшли до машини мовчки. Тільки коли Андрій завів двигун, він подивився на дружину.
— Тобі не шкода? Грошей, премії, конструктора…
Олена посміхнулася. Вона дістала з сумочки маленький флакон справжніх парфумів, які купила собі потайки. Пшикнула на зап’ястя.
— Знаєш, Андрію, я сьогодні вперше за багато років почуваюся вільною. Я більше нікому нічого не винна. Ні гарного обличчя, ні «інтелігентного мовчання», ні дорогих подарунків у безодню невдячності.
Вона ввімкнула радіо. З колонок зазвучала стара добра різдвяна мелодія.
— А балкон ми зробимо влітку. Може, навіть кращий, ніж планували. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо тепер у нас у шафі на одну велику коробку з мотлохом менше. І в душі також.
Машина рушила, залишаючи позаду стару хрущовку, образи та чужу жадібність. Попереду був новий рік. І він обіцяв бути по-справжньому новим.
Минуло кілька місяців. Тетяна та Ігор більше не дзвонили. Вони намагалися розповідати спільним знайомим, які «монстри» Андрій з Оленою, але історія про мазь від радикуліту в коробці від елітних парфумів виявилася настільки кумедною, що знайомі лише сміялися у відповідь.
Олена справді відвезла конструктор у невеликий дитячий заклад у сусідньому районі. Вона бачила очі десяти хлопчиків, які разом збирали той самий зореліт. Це була найвища конвертація її премії — у чисту, непідробну радість.
А балкон вони таки зробили. Він вийшов світлим, з великими вікнами, крізь які було видно все місто. І тепер, коли до них приходили справжні друзі, вони пили там чай, і ніхто ніколи не дивився на цінники подарунків. Бо цінність була в іншому.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
