І ти справді думала, що він зміниться після того, як ти одягнеш ту білу сукню, чи ти геть розум втратила від тих обіцянок?
Де були твої очі, коли він приносив одну порцію морозива, а ти виправдовувала це його «забудькуватістю»? Тепер ти сидиш на кухні, дивишся на порожній холодильник і питаєш себе: де ті гроші, де та турбота і де, зрештою, той чоловік, за якого ти виходила замість цього маминого сина?
— Люба, ти не повіриш, кого я сьогодні зустріла в тому новому торговому центрі! — Маргарита Степанівна аж сяяла, розкладаючи голубці по тарілках. — Пам’ятаєш пані Стефу? Ну, ту, що з нами в одному під’їзді жила, коли ми ще ту тісну двокімнатку орендували?
— Мамо, мені те ім’я взагалі нічого не каже, — спокійно відповіла Віра, гортаючи робочу пошту в телефоні. — Я тоді під стіл пішки ходила.
— І мені теж, — докинув Сергій Петрович, батько Віри, не відриваючись від новин. — Якась Стефа… Хто це?
— Я просто дивуюся, яка у вас коротка пам’ять! — сплеснула руками мати. — Пані Стефа! Її чоловік, пан Іван, ще в автопарку працював. А син їхній, Михайлик, такий білявий хлопчик був. Ми ж стільки вечорів на лавці разом просиділи, поки ви, діти, у пісочниці порпалися.
— Вірі тоді було три роки, — зауважив батько. — Звідки їй пам’ятати сусідів по орендованій квартирі? Я й сам ледь згадую, хто там за стіною кашляв, а ти хочеш, щоб дитина пам’ятала.
Але Маргарита Степанівна була не з тих, хто так просто здається. Вона кулею метнулася до вітальні й за хвилину повернулася з товстим, ще радянським альбомом, де фотографії трималися на кутиках.
— Ось, дивіться! — вона тицьнула пальцем у жовтуватий знімок. — Це ми зі Стефою біля під’їзду. А ось Вірочка в панамці пасочки ліпить. А цей хлопчик поруч, у синіх шортиках і колготках, що на колінах зморщилися — це Михайлик. Бачите, які вони милі?
Віра глянула на фото. Себе і молоду маму впізнала одразу, а от жінка поруч і малий карапуз із вічно сповзаючими колготками здавалися абсолютно чужими людьми з іншої планети.
— Тобі тут три, а йому чотири, — продовжувала мати з таким натхненням, наче розповідала про спадкоємців британського престолу. — Тепер він такий став! Закінчив економічний, працює в солідній компанії, кажуть, на хорошому рахунку. Живуть удвох зі Стефою. Вона, бідолашна, рано залишилася сама, чоловік пішов з життя, коли хлопець ще вчився. Все життя на нього поклала.
— Мамо, а до чого нам ця лекція з історії сусідського родоводу? — запитала Віра, відчуваючи підвох.
— А до того, що я запросила Стефу з Михайлом до нас на день народження! — випалила Маргарита Степанівна. — І до речі, Михайло досі не одружений. Кажуть, дуже вихований і домашній хлопець.
— Ну все, Віро, суши весла, — засміявся батько. — Це десант спеціального призначення саме для тебе. Зараз дві матусі почнуть «шити» ваше щастя білими нитками. Раджу тобі в той день терміново знайти дуже важливу справу десь на іншому кінці країни.
— Сергію, не кажи дурниць! — обурилася мати. — Віра обов’язково має бути. Це мій ювілей! Я ще запросила наших кумів і тітку Галю з сином. Вірочко, ти ж зможеш у п’ятницю відпроситися раніше? Мені треба допомогти з нарізками, бо я сама не встигну.
— Мамо, навіщо цей гармидер удома? — зітхнула Віра. — Давай підемо в те затишне кафе біля парку. Там і кухня чудова, і нікому не треба буде пів дня біля плити стояти, а потім ще гору посуду мити.
— Ні, я хочу, щоб усе було по-людськи, по-домашньому, — відрізала Маргарита Степанівна. — Щоб пахло пирогами, щоб затишно було. Ресторан — це холодно. А вдома — то душа.
Свято пройшло рівно так, як і очікувалося. Віра, щоб не падати з ніг, таки «продавила» замовлення готових закусок з ресторану, залишивши мамі лише її фірмові голубці та запечене м’ясо.
Михайло виявився цілком пристойним на вигляд. Високий, охайний, з м’яким голосом і манерами, які зазвичай так подобаються жінкам старшого покоління. Він весь вечір не відходив від матері: то водички їй принесе, то стілець підсуне, то хустинку дістане.
— Глянь, Віро, — шепотіла мати на вухо доньці на кухні, поки вони міняли тарілки. — Як чоловік ставиться до матері, так він буде носити на руках і дружину. Це золоте правило. Бачиш, який уважний? Таких зараз вдень з вогнем не знайдеш.
— Мамо, ми з ним лише два рази потанцювали під радіо і обмінялися фразами про погоду, — відбивалася Віра. — Не роби з цього весільну подорож.
— А про що ви так довго на балконі говорили? Я бачила, ви там хвилин десять стояли.
— Та ні про що особливе. Про роботу, про місто. Мамо, залиш цю ідею. Не треба мене ні з ким зводити, я доросла дівчина.
— Тобі скоро двадцять дев’ять! — драматично прошепотіла Маргарита Степанівна. — Ти думаєш, я не переживаю? Я хочу бачити тебе щасливою, в своєму домі, з надійним чоловіком. А Михайло — він такий… стабільний.
Віра тільки зітхнула. Вона вже два роки жила окремо, у власній квартирі, за яку справно виплачувала внески. Це була її фортеця, де вона могла закрити двері й не слухати повчань про «біологічний годинник». Вона звикла розраховувати на себе, планувати свій бюджет і вирішувати проблеми без сторонньої допомоги.
Михайло ж, як з’ясувалося під час тієї самої розмови на балконі, попри свої тридцять років, жив із мамою.
— Ви, мабуть, думаєте, чому я досі не з’їхав? — запитав він тоді, дивлячись на вечірні вогні. — Я хотів, чесно. Навіть варіанти шукав. Але коли батька не стало, я зрозумів, що не можу залишити маму одну в тій великій квартирі. Вона ж згасне від самотності. Я не мамин синок, як дехто каже, у мене є своє життя, спортзал, друзі. Але я маю обов’язок перед нею.
Вірі тоді це здалося шляхетним. Вона подумала: «Дійсно, мало зараз таких відповідальних синів».
Цукерково-букетний період з графіком
Через два дні Михайло зателефонував і запросив її на виставу. Потім була прогулянка, кава в парку, довгі розмови. Він проводив її до під’їзду, але в гості не напрошувався, що Вірі навіть сподобалося — не нахабний.
Телефон задзвонив, щойно вона зачинила двері квартири.
— Ну що? Як пройшло? Куди ходили? Що він казав? — голос матері в слухавці був сповнений надії.
— Мамо, давай домовимося раз і назавжди: звіту не буде. Ні сьогодні, ні завтра. Я не в школі, а ти не класний керівник. Моє життя — це моє життя.
Віра тримала оборону міцно. Вона не розповідала про квіти, про смс-ки, про те, що Михайло їй насправді почав подобатися. Він був спокійним, передбачуваним, і після кількох невдалих романів з «бунтівниками» та «митцями», Вірі хотілося саме такої тихої гавані.
Але були нюанси, які вона спочатку сприймала як «дисципліну».
Наприклад, Михайло мав чіткий розклад. Щовівторка та щоп’ятниці — спортзал і басейн. Це було святе. Жодні прохання зустрітися, жодні квитки на цікаві події не могли змінити цей графік.
— Розумієш, Віро, здоров’я — це капітал, — пояснював він. — Якщо я пропущу тренування, я почуваюся розбитим.
Віра теж мала напружений графік. Вона нещодавно отримала нову посаду в компанії. Тепер у неї було більше відповідальності й, відповідно, більше роботи. Іноді доводилося затримуватися, щоб розібратися з документами.
— Навіщо ти це робиш? — дивувався Михайло. — Ти ж працюєш «на дядю». Ця фірма не твоя. Чого ти там висиджуєш вечорами?
— Бо мені цікаво, Михайле. Я хочу рости, хочу стати професіоналом. Можливо, колись я відкрию щось своє.
— «Колись» — це абстракція, — хитав він головою. — А жити треба зараз. Мені теж пропонували стати заступником начальника відділу. Я порахував: грошей на третину більше, а нервів і часу піде вдвічі більше. Навіщо? Я о п’ятій вимикаю комп’ютер і забуваю про роботу до ранку. Моя совість чиста, мій час належить мені.
Віра не розуміла такої відсутності амбіцій, але вирішила, що це не смертельно. Принаймні, він не буде пропадати на роботі цілодобово, коли у них з’явиться сім’я.
Минуло чотири місяці. Михайло вперше залишився у неї на ніч, а ще через два — запросив у ресторан на її день народження.
Вечеря була вишуканою. Коли принесли десерт, Михайло дістав із кишені оксамитовий футляр. Там виблискував дуже дорогий браслет. Віра аж подих затамувала — річ була справді красивою, але її вартість кидалася в очі.
— Михайле, це занадто… Мені ніяково приймати такий дорогий подарунок. Ми ще не настільки…
— Ти почуваєшся зобов’язаною? — перебив він її з легкою посмішкою.
— Ну, десь так. Це серйозні витрати.
— А від свого чоловіка чи нареченого ти б такий подарунок прийняла?
Віра зніяковіла:
— Ну, це ж зовсім інша справа. Сім’я — це спільне життя.
Тоді Михайло дістав другу коробочку. Там була обручка.
— Тоді виходь за мене, Віро. Давай перестанемо бігати туди-сюди.
Коли вона прошепотіла «так», він знову підсунув їй браслет:
— От тепер бери спокійно. Тепер ми свої люди.
Обидві мами, дізнавшись новину, ледь не почали замовляти хор і феєрверки. Теми для розмов тепер зводилися до одного: де святкувати, скільки гостей, яка сукня.
Але тут молодята проявили одностайність: жодних пишних гулянь. Віра не хотіла сукні-торта і викупу нареченої в під’їзді з конкурсами, а Михайло терпіти не міг галасливих компаній.
Вони просто розписалися в обідню перерву в будній день. У суботу зібрали батьків у ресторані, де просто поставили їх перед фактом, показавши свідоцтво. А в неділю вже грілися на березі моря.
Саме там, у весільній подорожі, Віра вперше побачила того Михайла, якого не знала раніше.
Сонце пекло нещадно. Михайло підвівся з шезлонга:
— Піду подивлюся, що там у барі.
Він повернувся через десять хвилин, тримаючи в руці одне велике морозиво в ріжку. Сів поруч і почав із насолодою його їсти. Віра автоматично потягнулася, щоб відкусити шматочок, як вони це робили раніше.
— Гей, я взагалі-то собі брав! — невдоволено відсторонився він.
Віра завмерла.
— В сенсі — собі? А мені?
— Ну, ти ж не просила. Я звідки мав знати, хочеш ти чи ні?
— Михайле, ми на відпочинку, ми чоловік і дружина. Невже так важко було взяти два? Нас тепер двоє, звикай думати за двох.
Він зітхнув, відклав своє морозиво і з виглядом великомученика пішов до бару за другим. Дрібниця? Можливо. Але осад залишився такий, наче в мед підмішали полину.
Згадався і випадок перед весіллям, який вона тоді проігнорувала. Йшов сильний дощ, вона застрягла в офісі без парасольки, а таксі викликати було неможливо — ціни злетіли, машин немає. Вона подзвонила йому: «Михайле, можеш заїхати за мною?»
— Віро, ти ж знаєш, у мене сьогодні басейн. Поки я до тебе через затори доїду, поки ми додому… Я ж пропущу тренування. Виклич таксі, воно ж колись приїде. Сама винна, що прогноз не подивилася.
Тоді вона проковтнула цю образу. Тепер зрозуміла: це не була випадковість. Це була система.
Після повернення додому почалося «веселе» життя. Михайло переїхав до Віри, бо її квартира була новішою і ближчою до центру.
Мами активізувалися з подвоєною силою. Вони вважали, що «діти» без них не зможуть навіть макарони зварити.
— Мамо, ми самі розберемо валізи! — вигукувала Віра, випроваджуючи Маргариту Степанівну. — Я ж якось жила тут два роки сама!
— Так, мамо, ми впораємося, — підтакував Михайло своїй матері, пані Стефі.
Але щойно двері за батьками зачинилися, Михайло спокійно вмостився на дивані з пультом.
— Міш, ти чого? — здивувалася Віра, дивлячись на три валізи посеред кімнати. — Давай розбирати. Я зараз закину прання, а ти поки розклади свої речі в шафу.
— Ой, Віро, я так втомився від перельоту. Треба було маму залишити, вона б усе швиденько розклала. Вона завжди мої речі впорядковує.
— Твоя мама живе в іншому кінці міста, а ти дорослий чоловік. Ми обоє працюємо, тому побут ділимо навпіл. Ти що будеш робити: картоплю почистиш чи ванну помиєш?
Михайло подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому полетіти на Марс без скафандра.
— Я взагалі-то нічого такого не вмію. Мама завжди сама все робила. Ти ж жінка, у тебе це краще виходить.
— Навчу, — коротко кинула Віра. — Ходи сюди, покажу, як вмикати пралку. Це не складніше, ніж твій ікс-бокс.
Такі «уроки праці» відбувалися щовечора. Михайло пручався як міг, робив усе абияк, аби наступного разу не просили. Шкарпетки залишалися біля дивана, посуд «кис» у раковині до ранку, бо він «забув», як відкривається посудомийка.
Через місяць, коли Михайло був на своєму законному плаванні в басейні, до Віри завітала пані Стефа. Вона прийшла не з порожніми руками — принесла судочки з голубцями та налисниками.
— Вірочко, дитинко, я ось тут Михайлику приготувала його улюблене… — почала вона, але потім змінила тон. — І знаєш, у мене до тебе є розмова. Серйозна.
— Я вас слухаю, пані Стефо.
— Розумієш, Михайлик скаржиться… Каже, ти його змушуєш підлоги мити, шкарпетки прати. Якось це не по-людськи. Домашня робота — це ж традиційно жіноча справа. Жінка — берегиня, вона має створювати затишок, щоб чоловік хотів повертатися додому. А ти з нього хатню робітницю робиш.
Віра глибоко вдихнула, намагаючись не сказати нічого зайвого.
— Пані Стефо, це в мене до вас питання: як так сталося, що за тридцять років ви не навчили сина елементарним речам? Він не знає, як почистити пилосос. Він вважає, що тарілка після їжі має магічним чином сама переміститися до раковини. Ви вважаєте, що зробили йому послугу, повністю звільнивши від побуту? Справжній чоловік — це не тільки той, хто гроші приносить, а той, хто може подбати про себе і про свою сім’ю.
— А що тоді робитиме жінка? — обурилася свекруха. — Якщо він буде все сам робити, ти йому станеш непотрібною!
— У нормальній сім’ї люди разом не тому, що хтось комусь борщ винен, а тому, що їм добре вдвох. Зараз Михайло вчиться. І якщо він не звикне до того, що ми — партнери, а не «пан і служниця», то йому доведеться повернутися до вас.
Пані Стефа аж зблідла.
— Ти хочеш сказати, що через немитий посуд ти готова зруйнувати сім’ю?
— Я хочу сказати, що сім’я — це підтримка. Мій батько, попри свою посаду, не цурається винести сміття чи прибрати у квартирі разом із мамою. І м’ясо на свята готує тільки він. Бо він чоловік, і він дбає про своїх близьких.
Свекруха пішла, гупнувши дверима. А Віра сіла на диван і вперше серйозно задумалася: чи ту людину вона обрала? Чи зможе цей «великий малюк» стати опорою, коли почнуться справжні труднощі?
Відповідь прийшла швидше, ніж вона очікувала.
Через тиждень Віра поверталася з роботи. На вулиці вже сутеніло. Біля під’їзду якісь дітлахи ганяли м’яча. Один невдалий удар — і важкий м’яч вилетів прямо їй під ноги. Віра оступилася на високих підборах, почула неприємний хрускіт і впала.
Біль був такий, що в очах потемніло. Вона сяк-так доповзла до лавки. Нога на очах почала набрякати, перетворюючись на щось синє і величезне.
Вона знала, що Михайло вже має бути вдома — у нього сьогодні був «вихідний» від залу. Тремтячими пальцями набрала його номер.
— Міш, ти вдома? Вийди, будь ласка, я біля під’їзду. Ногу дуже сильно підвернула, йти не можу. Треба в лікарню їхати, бо, здається, там щось серйозне.
— Ой, Вір… — почула вона у відповідь млявий голос. — А я якраз із хлопцями домовився в боулінг сходити. Вони вже під’їхали, чекають на мене. Може, ти сама якось? Виклич «швидку» чи таксі. Лікарі приїдуть, подивляться, може, там просто забій. Навіщо мені їхати? Я ж все одно не лікар, нічим не допоможу.
Віра мовчала кілька секунд. У вухах шуміло.
— Тобі боулінг важливіший за те, що я зараз сиджу на вулиці й не можу встати?
— Та не драматизуй! Подумаєш, ногу підвернула. У всіх бувало. Давай, тримайся там, я ввечері буду.
Він поклав слухавку.
Віра не стала плакати. Вона подзвонила батькові. Через п’ятнадцять хвилин тато вже був поруч. Він мовчки підхопив її на руки, посадив у машину і відвіз до травмпункту. Мама вже чекала там, з ліками та водою.
На щастя, перелому не було — сильне розтягнення зв’язок. Їй наклали тугу пов’язку, виписали мазі й суворий постільний режим на тиждень. Батьки завезли її додому, допомогли піднятися, мама приготувала легку вечерю і поставила все поруч із ліжком.
Михайло повернувся пізно. Він був у гарному настрої, пахнув пивом і піцою. Зайшов у кімнату, побачив перебинтовану ногу дружини.
— О, бачиш, — весело сказав він. — Я ж казав — нічого страшного. Перев’язали й усе. А ти панікувала. Я, до речі, посуд у раковину склав, молодець я?
— Дуже молодець, — тихо відповіла Віра. — Вимкни телевізор, нам треба поговорити.
— Ой, тільки не починай… Я втомився, хочу спати.
— Ні, ми поговоримо зараз. Про те, як ми будемо жити далі. Або не будемо.
Михайло закотив очі:
— Ти знову через ту ногу? Ну вибач, я ж не знав, що тобі так боляче. Але твій батько приїхав, все ж обійшлося! Яка різниця, хто тебе відвіз?
— Різниця величезна, Михайле. Ти — мій чоловік. Принаймні, так написано в тому папірці, що ми отримали. А якби я сьогодні не ногу підвернула, а мені б стало погано з серцем? Ти б теж поїхав кулі катати, бо «я ж не лікар»?
— Ну що ти порівнюєш! — роздратовано кинув він. — Я не можу бути до тебе прив’язаний двадцять чотири години на добу! У мене має бути своє життя!
— Має. Але сім’я — це коли ти знаєш, що тебе не кинуть у біді. А ти — егоїст, Михайле. Ти живеш так, наче ти один у цьому світі, а всі інші — лише сервіс для твоєї зручності. Ти кажеш, що любиш мене, але твої дії кажуть, що ти любиш тільки свій комфорт і свій графік.
— Ти все перебільшуєш.
— Ні. Давай проведемо експеримент. Я зараз подзвоню твоїй мамі й скажу, що тобі дуже погано. Як думаєш, через скільки вона тут буде?
Михайло опустив очі.
— Вона буде тут через п’ятнадцять хвилин. Бо вона мене любить.
— Саме так. Вона викличе таксі й буде бігти попереду машини, щоб тобі допомогти. А ти не зміг навіть спуститися на перший поверх.
Віра подивилася на нього іншими очима. Перед нею сидів не «стабільний і домашній чоловік», а людина, яка не здатна на жодну жертву заради іншого.
— Михайле, я хочу, щоб ти подумав. Добре подумав. Чи готовий ти стати дорослим? Бо якщо у нас будуть діти, я не зможу тягнути все на собі. Я не зможу розраховувати на того, хто в критичний момент обирає боулінг. Це було твоє останнє попередження. Наступного разу розмови не буде.
Наступного ранку Михайло пішов на роботу. Він навіть не запитав, чи потрібна їй допомога, чи може вона сама дійти до кухні. Просто цмокнув у щоку і пішов.
Віра взяла лікарняний. Весь день їй дзвонили: мама, колеги, навіть подруга, з якою вони давно не бачилися, пропонувала заїхати й привезти продуктів.
Від Михайла не було жодного повідомлення.
Ближче до вечора, коли він мав уже повертатися зі свого спортзалу (п’ятниця, святе діло!), Віра сама набрала його.
— Михайле, у нас холодильник порожній. Мама поїхала додому, я не можу довго стояти на нозі. Заїдь, будь ласка, в магазин, я тобі список скинула. Купи хліба, молока, масла… там все написано.
— Ой, Вір, — знову той самий голос. — Я вже проїхав той супермаркет. А розвертатися — там затори величезні, я годину втрачу. Ти не хвилюйся, я до мами заскочив після басейну, вона мене так смачно нагодувала! Такі налисники, просто тануть у роті. Ти там перекуси чимось, що знайдеш, а я вже вдома буду пізніше.
Віра повільно натиснула кнопку відбою. Біль у нозі раптом став другорядним. Вона відчула дивну легкість, наче з її плечей зняли величезний, мокрий мішок, який вона намагалася тягнути вгору.
Вона встала, тримаючись за стіну, докульгала до робочого столу і відкрила ноутбук. Пальці впевнено вбили в пошуку: «Як подати заяву на розірвання шлюбу в електронному вигляді».
Вона більше не питала себе «як таке могло статися». Вона точно знала, що тепер робити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
