У нашому містечку про родину мого чоловіка і родину Михайла, Лесиного чоловіка, казали: «Дві сестри — два різні світи». Ми з Лесею справді наче з різних планет прилетіли. Вона — старша, тендітна, з манікюром, який ніколи не знав чорнозему. Я — молодша, з вічно збитими ліктями й мозолями від сапки.

Коли Леся вийшла заміж за Михайла, він уже був «великим чоловіком». Керівник управління, людина з кабінетом, шкіряним кріслом і водієм. Михайло душі в ній не чув. Він збудував їй двоповерховий будинок з білої цегли, обгородив високим парканом і сказав: «Лесю, твоя робота — бути красивою».

І вона була. Я пам’ятаю один Великдень, років п’ятнадцять тому. Ми зі своїм Степаном якраз прийшли з церкви. Стіл бідненький: паска трохи підгоріла, замість м’яса — запечена картопля з салом. Степан уже зранку «похристосувався» так, що ледь тримався на ногах. І тут до воріт підкочує чорна «Волга» Михайла.

Леся виходить у кремовому пальті, на голові — шовкова хустка, пахне французькими парфумами так, що аж голова паморочиться. — Ганнусю, ми заїхали на хвилиночку, — каже вона, навіть не заходячи в хату. — Ось, Михайло передав трохи гостинців. Вона простягнула мені невеликий пакет. Я відкрила його пізніше: там було дві коробки дорогих цукерок і пляшка марочного вина. Гарно? Так. Але мої діти тоді ходили в кедах, які просили каші, а в мене на зиму не було навіть теплих колготок.

— Лесю, — спитала я тоді, дивлячись на її ідеальний манікюр. — Може, Михайло міг би мого Степана хоч сторожем кудись прилаштувати? П’є він, Лесю, гроші всі пропиває… Вона лише тонко здригнула бровами, наче я сказала щось непристойне. — Ой, Ганю, ти ж знаєш, Михайло не любить кумівства. Це так неестетично. Та й Степан твій… він же сам винен. Треба мати волю.

Вона сіла в машину, Михайло турботливо причинив за нею двері, і вони поїхали у свій світ — зі шторами з оксамиту та щорічними поїздками «на води». А я залишилася стояти в пилюці, притискаючи до грудей ті непотрібні мені цукерки.

Минуло ще п’ять років. Моє життя перетворилося на пекло. Степан не просто пив — він став виносити з хати все. Спочатку зник мій фен, потім — старий телевізор, потім він зняв алюмінієві каструлі. Я працювала на двох роботах: вранці мила під’їзди, вдень бігла на завод. А ввечері ховала гроші під устілки дитячого взуття, бо знала: знайде — забере.

Одного вечора я прийшла до Лесі. Просто прийшла, без запрошення. Хотіла попросити в борг — у молодшої доньки розірвалися чоботи, а на вулиці вже лютий. Леся зустріла мене в шовковому халаті. У вітальні пахло кавою і дорогою деревиною. — Ганю, ти б хоч попередила, — невдоволено мовила вона. — У Михайла сьогодні гості, солідні люди. — Лесю, позич п’ятсот гривень. Віддам з получки, чесне слово. Оксанці ні в чому до школи йти. Леся глянула на мій старий пуховик, на мої руки з тріщинами від мийних засобів. — Михайло каже, що давати в борг родичам — це псувати стосунки, — відрізала вона. — І взагалі, Ганю, чому ви так живете? Може, справа в тобі? Чому ти не можеш тримати чоловіка в руках?

Я пішла. Тієї ночі я не спала. Дивилася на сплячих дочок і розуміла: якщо я зараз щось не зміню, вони виростуть і будуть так само мити під’їзди, заздрячи таким «панянкам», як Леся.

Через місяць я зібрала сумку. Оформила розлучення, залишила дітей на маму і поїхала в Італію. Поїхала «на нікуди».

Рим зустрів мене не сонцем, а запахом хлорки й безсонними ночами. Моєю першою підопічною була синьйора Ассунта — старенька з характером розлюченого тигра. Вона плювалася кашею, кричала посеред ночі й не дозволяла мені навіть сісти. Я плакала в туалеті, кусаючи губи, щоб не закричати від утоми й туги за домом.

Але щомісяця я йшла до «Вестерн Юніон». Надсилала гроші. — Мамо, — казала я в слухавку. — Купи дівчатам куртки. Найкращі. І чоботи шкіряні. І Оксанці репетитора з англійської найми. За п’ять років я навчилася говорити італійською, як рідною. Змінила роботу, стала доглядати за спокійним професором на пенсії. Потім — інша сім’я, кращі умови. Я не бачила, як мої дівчатка випускалися зі школи, як вони розквітали. Це була моя ціна. Але я знала: у них є все.

За двадцять років я купила дві квартири в обласному центрі — кожній доньці по одній. Зробила євроремонт у маминій хаті. Відклала собі «на подушку». Я стала іншою — впевненою, спокійною, з тими самими «італійськими» манерами, які колись так дратували мене в Лесі. Тільки мій манікюр все одно був коротким — я досі пам’ятала ціну кожної заробленої копійки.

Поки я будувала своє життя з попелу, Лесина вежа почала руйнуватися. Спочатку у Михайла почалися проблеми на роботі — нове керівництво, «підсиділи», попросили на пенсію. Для людини, яка все життя відчувала владу, це був удар. Михайло здав буквально за рік. Серце.

Леся залишилася одна. Дітей вони не нажили — Михайло не хотів «зайвого галасу», а Леся не наполягала. Великий будинок на два поверхи став для неї пасткою. Опалення коштувало космічних грошей, податок на нерухомість з’їдав залишки заощаджень. Виявилося, що без Михайла Леся — це просто дорога картинка без рами. Вона не вміла платити за рахунками, не знала, де шукати майстра, якщо потече кран, і — що найстрашніше — вона не мала стажу. Її пенсія була такою мінімальною, що її заледве вистачало на хліб і ліки від тиску.

Ми не спілкувалися років десять. Так, зрідка через маму передавали «привіт». Але на цей Новий рік я вирішила: досить. Приїхала з Риму, з валізами, набитими пармезаном, олією та кавою. Запросила Лесю до себе в нову квартиру.

Вона прийшла. Я ледь впізнала її. Колись пишна та горда, зараз вона наче трохи зменшилася в зрості. На ній було те саме пальто, в якому я бачила її років десять тому. Комір потертий, гудзики різні. Вона зайшла в мою вітальню, де пахло дорогою кавою, і на мить завмерла. В її очах я побачила не заздрість (як очікувала), а якийсь дикий, майже тваринний переляк. Вона почувалася чужою у світі, який колись належав їй за правом народження.

— Ганю, — тихо сказала вона, сідаючи на край дивана. — Яку ти квартиру гарну зробила… Світла така. Ми пили каву. Я розповідала про Рим, про професора, про внуків. Вона мовчала, лише кивала головою. А потім я побачила, як вона непомітно бере зі столу шматочок сиру і кладе не в рот, а в кишеню. Серце мені стиснуло так, що забракло повітря.

Коли вона збиралася йти, я винесла її пальто. Поки вона взувалася, я швидко дістала з гаманця конверт. Триста євро — сума, за яку я колись працювала місяць, а зараз могла дозволити собі подарувати. — Ось, Лесю. Візьми. Це тобі на свята. Купи собі щось… або хай на аптеку буде.

Леся затремтіла. Вона подивилася на конверт, потім на мене. Її губи засіпалися. — Ганю… я не можу. Я ж тобі ніколи… я ж тоді… — Бери, сестро, — перебила я її. — Ми вже старі, щоб рахунки зводити.

Коли за Лесею зачинилися двері, на кухню зайшли мої доньки — Оксана та Вікторія. Вони все чули. — Мамо, ти серйозно? — Оксана обурено сплеснула руками. — Триста євро? Тій, яка на нас дивилася, як на бруд під нігтями? Ти пам’ятаєш, як я в школу в кедах дірявих ходила, а вона повз нас на машині проїжджала і навіть не зупинялася? — Вона жодного разу не запитала, чи є у нас хліб! — додала Вікторія. — Мамо, це несправедливо. Ти ці гроші кров’ю заробляла, а віддала тій, хто тебе зневажав.

Я сіла за стіл і жестом запросила їх сісти навпроти. — Послухайте мене, рідні мої, — почала я тихо. — Ви думаєте, Леся була зла? Ні. Вона була слабка. Вона жила в золотій клітці й думала, що так буде вічно. Вона не допомагала нам не тому, що хотіла, щоб ми голодували. Вона просто не розпоряджалася жодною копійкою. Це були гроші Михайла. Його правила. Його воля. Вона була просто квіткою в його саду — красивою, але без власного коріння.

Я подивилася донькам в очі. — А зараз вона — зламана квітка. І якщо я, маючи можливість, пройду повз неї, то чим я буду відрізнятися від неї тієї, колишньої? Якщо я буду плекати свою образу двадцятирічної давності, вона випалить мене зсередини. — Але це ж несправедливо! — вигукнула Оксана. — Життя взагалі несправедливе, доцю. Колесо фортуни крутиться: сьогодні ти нагорі, завтра — внизу. Я хочу, щоб ви запам’ятали: ми допомагаємо родині не тому, що вони «заслужили», а тому, що ми — одна кров. І якщо ми не підставимо плече одне одному, то світ просто розвалиться. Не будьте як Леся — майте своє коріння і своє серце. Але й не будьте як її чоловік — не закривайтеся в золотих клітках.

Дівчата мовчали. Вікторія підійшла і обійняла мене за плечі. — Знаєш, мамо… ти в нас дуже крута. Я б, напевно, так не змогла. — Змогла б, — усміхнулася я. — Життя вчить. Головне — не пропустити його уроки.

Леся зателефонувала через тиждень. Вперше за багато років її голос не був манірним чи холодним. Вона просто плакала в слухавку і дякувала. Сказала, що вперше за два роки змогла купити собі нормальні чоботи та заплатити за газ без страху, що відключать.

А я… я дивлюся у вікно на зимовий вечір і відчуваю такий спокій, якого не дасть жоден рахунок у банку. Бо справжнє багатство — це не коли в тебе повні кишені, а коли в тебе порожня «боргова книга» образ.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.