— Пакуйте валізи! Щоб за годину вашої ноги тут не було! Чуєте мене?!
Валентина Петрівна влетіла до вітальні так, наче за нею гналися всі демони пекла.
Двері з гуркотом ударилися об стіну, і цей звук відлунив у вухах Вікторії наче грім.
Вона здригнулася, ледь не впустивши телефон — щойно, після безсонної ночі, їй нарешті вдалося заколисати маленьку Даринку.
У кімнаті запала важка, передгрозова тиша.
— Мамо, що сталося? — Вікторія підвелася, відчуваючи, як серце калатає десь у самому горлі.
— «Що сталося»?! Ти ще смієш питати?! Мій сервіз! Той самий, чеський, який мені покійний чоловік на срібне весілля дарував! Ти його знищила!
Вікторія втомлено потерла скроні.
Вона знала, що цей момент колись настане, але не думала, що приводом стане звичайна чашка.
— Валентино Петрівно, там лише маленька тріщина. Я поставила її в посудомийку на делікатний режим, як завжди. Можливо, фарфор просто відслужив своє? Він теж старіє, як і все навколо.
— Не смій мені читати лекції про старість у моєму власному домі! — свекруха вхопила зі столу пульт від телевізора і з силою пожбурила його на диван. — Три роки! Три довгих роки я терплю вас! Розсілися тут на всьому готовому, об’їдаєте стару жінку, а вдячності — нуль! Тільки шкоду приносите!
З дитячої кімнати визирнула п’ятирічна Катруся.
Її оченята були повні сліз і нерозуміння.
— Бабусю, чому ти так голосно кричиш? Тобі боляче?
— Йди до себе, дитино. Це дорослі справи, тобі тут не місце! — різко відрізала стара жінка.
Вікторія швидко підхопила доньку, відвела її в кімнату і, щільно зачинивши двері, повернулася до «господині».
— Послухайте, я розумію, що річ вам дорога як пам’ять. Я знайду таку саму, куплю на аукціоні, тільки заспокойтеся. Навіщо цей галас при дітях?
— Ти нічого не розумієш і ніколи не зрозумієш! — Валентина Петрівна тицьнула в бік Вікторії сухим, тремтячим пальцем. — Мій Павло на роботі зранку до ночі горбатиться, щоб вас, ледарів, прогодувати, а ти цілими днями в монітор дивишся! «Віддалена робота», бачте в неї! Та це не робота, це баловство для тих, хто справжньої праці не бачив! Тільки електрику мені палиш дарма!
— Я заробляю двадцять тисяч гривень на місяць, — тихо, але твердо промовила Вікторія. — І рівно половину цих грошей я щомісяця кладу вам на стіл за продукти та комунальні послуги. Ви про це забули?
— Двадцять тисяч! — свекруха театрально сплеснула руками. — Хіба це гроші в наш час? Це копійки, на які нормальна людина і дня не проживе! От я у своєму ательє свого часу.
— В ательє, на розширення якого ми віддали всі кошти від продажу нашої квартири, — перебила Вікторія, і сама здивувалася металу у власному голосі.
Валентина Петрівна на мить змінила колір обличчя з багряного на блідий.
— Як ти смієш мені цим дорікати?! — нарешті вибухнула вона. — Я вас прихистила, дала дах над головою, коли ви поневірялися, а ти мені про якісь гроші нагадуєш! Гроші — то пил, а материнське благословення — то все!
— Ми продали нашу однокімнатну квартиру і вклали в оренду приміщення та нове обладнання для вашого бізнесу дуже великі кошти. Ви тоді обіцяли, що офіційно зробите Павла спадкоємцем цієї квартири.
— Геть! — свекруха вхопила зі столу ключі. — Забирайтеся геть! Набридли! Щоб за годину вашого духу тут не було, інакше я зателефоную в поліцію!
Вона вибігла з кімнати, так гучно ляснувши дверима, що на кухні щось жалібно дзенькнуло.
Вікторія опустилася на старе крісло, закрила обличчя руками і вперше за довгий час відчула, як її внутрішня стійкість дає тріщину.
Телефон Павла був поза зоною досяжності.
Вікторія набирала його знову і знову, але металевий голос оператора щоразу вбивав останню надію: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок».
Вона тремтячими пальцями відкрила месенджер і написала коротке повідомлення:
«Павло, терміново! Твоя мати виганяє нас на вулицю просто зараз. Вона налаштована серйозно. Передзвони!»
Позначка «прочитано» з’явилася миттєво, але відповіді не було хвилину, дві, десять.
Телефон мовчав, наче заціпенілий.
Катруся підійшла до мами, притулилася і обняла за шию своїми маленькими ручками:
— Мамочко, ми поїдемо до бабусі Надії? Вона ж нас любить.
— Так, сонечко. Поїдемо до моєї мами. Пам’ятаєш, як там весело в селі?
— Пам’ятаю. Тільки ми давно там не були. Чому ми так давно не їздили до неї?
Вікторія не знала, що відповісти дитині.
Три роки тому, коли вони погодилися на вмовляння Валентини Петрівни «жити великою родиною», свекруха одразу встановила жорсткі кордони.
Жодних гостей з боку невістки, жодних посиденьок, і кожна фраза починалася з: «У моєму домі має бути лад».
Поступово спілкування з батьками Вікторії звелося до мінімуму.
«Навіщо їх турбувати? У них там господарство, вони ж старі вже», — казав Павло.
А насправді він просто боявся чергової істерики своєї матері.
Двері кімнати прочинилися на кілька сантиметрів, і в щілину зазирнула сусідка, пані Надія, яка забігла на шум.
— Вікторіє, дитинко. Я тут випадково почула через стіну. Валентина, схоже, зовсім розум втратила. Вона ж на все під’їзд волала.
— Проходьте, пані Надіє. Сідайте.
Літня жінка сіла на краєчок дивана, співчутливо дивлячись на заплакану жінку.
— Люба моя, я три роки мовчала, щоб не втручатися в чужу сім’ю, але більше не маю права мовчати. Вона ж це все спланувала ще тоді, коли ви тільки речі заносили.
— Що ви маєте на увазі? — Вікторія витерла сльози.
— Ну як же. У неї є сестра, Наталя. Вони років двадцять не розмовляли, ворогували за якусь спадкову землю. А пів року тому раптом помирилися. Наталя зараз овдовіла, продає свою хату в передмісті. І Валентина їй пообіцяла, що та житиме тут, у цій квартирі. А ви були потрібні лише як тимчасове джерело грошей.
Вікторія відчула, як крижаний холод розповзається по спині.
— Ви впевнені? Звідки така інформація?
— Вона мені сама на лавці вихвалялася! Мовляв, які ви дурні. «Нехай поживуть, — казала, — грошики в ремонт вкладуть, ательє мені піднімуть, а я потім такий концерт влаштую — самі втечуть». Отака вона, твоя свекруха.
Телефон нарешті ожив. Павло.
— Віко, що трапилося? У мене нарада, шеф на мене дивиться, не можу розмовляти.
— Твоя мати виставляє нас із дітьми за поріг! Просто зараз!
— Через що? Знову ви з нею не поділили каструлю?
— Через тріснуту чашку, Павло! Але справа не в ній. Пані Надія розповіла страшні речі про сестру Наталю та їхній план.
— Ой, не починай знову ці плітки! — голос чоловіка став роздратованим. — Ти ж знаєш маму, вона запальна, але відхідлива. Просто піди, вибачся, і все минеться.
— Вибачитися? — Вікторія ледь не задихнулася від обурення. — За те, що я була безкоштовною наймичкою в цій квартирі? За те, що три роки терпіла її зневагу?
— Ти перебільшуєш. Мама багато для нас зробила. Вона дала нам притулок.
— Дала притулок за великі гроші?! Павло, у мене є підозра, що вона збиралася позбутися нас із самого початку! Вона переписує майно!
— Які ще докази? Ти знову собі щось навигадувала через втому? Давай увечері поговоримо.
Вікторія кинула слухавку на диван.
Вона більше не могла чекати на допомогу від чоловіка, який був засліплений синівським обов’язком.
Її руки тремтіли, але в голові прояснилося.
Вона підійшла до секретера, де Валентина Петрівна зберігала свої «найважливіші» папери.
Папка з написом «Документи» лежала на самій горі.
Вікторія почала швидко гортати аркуші.
Договір дарування квартири. Але не синові.
Наталі Вікторівні, тій самій сестрі.
Документ був свіжим, завіреним нотаріусом минулого вівторка.
Ще глибше — виписки з рахунку ательє.
Валентина Петрівна щовечора плакалася, що бізнес ледь тримається на плаву.
Але цифри казали інше: чистий прибуток був великим. А у графі витрат — закриті рахунки на дорогі ювелірні вироби та путівки до санаторіїв.
— Господи, — прошепотіла Вікторія.
Вона швидко сфотографувала кожен папірець на камеру телефону і відправила чоловікові.
Відповідь прийшла через секунду:
«Ти риєшся в її особистих речах? Це вже занадто, Вікторіє! Як ти могла так опуститися?!»
Павло приїхав через пів години.
Він буквально влетів у квартиру, навіть не скинувши брудне взуття.
— Де мати?
— Пішла до подруги. Сказала, що не хоче дихати з нами одним повітрям, поки ми не зникнемо.
Він жбурнув сумку на вішалку і розвернувся до дружини:
— Ти взагалі розумієш, що робиш? Мамі не можна хвилюватися, у неї тиск, а ти лізеш у її папери! Ти зруйнувала останню довіру!
— Павло, подивися на ці фотографії! — Вікторія ткнула телефон йому в обличчя. — Вона вже відписала квартиру Наталі! Розумієш? Жодного спадку для тебе немає і ніколи не планувалося! Нас просто використали!
Він взяв гаджет, почав гортати знімки.
Поступово його обличчя набувало кольору крейди. — Це мабуть, якась помилка.
— З датою минулого тижня? Павло, прокинься нарешті! Вона нас випотрошила! Ми віддали гроші від своєї нерухомості, ми три роки жили тут на правах приживалок, а вона весь цей час готувала місце для своєї сестри!
— Не смій так говорити про мою маму!
— Про маму? А про свою дружину ти подумав? Про дітей? Тобі їх не шкода?
У коридорі почулися кроки.
Валентина Петрівна повернулася раніше, ніж обіцяла.
— О, яка ідилія! — вона пройшла до вітальні, презирливо дивлячись на Вікторію. — Павлусю, синку, ти бачив, що твоя обраниця виробляє? У моїх документах порпається, як крадійка!
— Мамо, це правда? — голос Павла здригнувся. — Ти справді подарувала квартиру тітці Наталі?
Валентина Петрівна на мить заціпеніла, її очі звузилися.
— Хто тобі таке сказав? Це конфіденційна інформація!
— Вікторія знайшла договір. І виписки з банку теж. Ти казала, що ательє банкрутує, а сама купуєш золото?
— Павлусю, любий мій, — свекруха миттєво змінила гнів на лагідність, підійшла до сина і взяла його за руки, — я ж для твоєї користі це робила! Ця жінка тебе не варта, вона тебе не цінує! Подивися на неї — вона кричить на матір! Я хотіла вберегти майно, щоб вона не відсудила в тебе нічого при розлученні!
— Три роки, Валентина Петрівна, — Вікторія зробила крок вперед, — три роки я ковтала ваші образи. Я звільнилася з офісу, бо ви сказали: «Хто буде за дітьми дивитися?». Ми віддали вам усе до останньої копійки, а ви нас просто викидаєте на вулицю?
Діти, почувши крики, знову з’явилися в дверях.
Даринка плакала, притискаючись до старшої сестри.
— Павле! — Валентина Петрівна підвищила голос. — Обирай негайно! Або я, твоя мати, або ця, яка зіпсувала нашу родину!
Чоловік дивився то на матір, то на дружину.
Він мовчав.
Його губи тремтіли, але він не міг вимовити жодного слова на захист власної сім’ї.
І в цій довгій, болісній тиші Вікторія нарешті все зрозуміла.
— Знаєш, Павле, не треба нічого обирати, — спокійно промовила Вікторія, витягаючи телефон. Вона набрала номер своєї матері. — Мамо? Привіт. Можна ми з дівчатками до тебе приїдемо? Так, назовсім. Дякую. Виїжджаємо.
Поки Вікторія швидко кидала найнеобхідніші речі в сумки, її телефон задзвонив.
Номер був незнайомий.
— Слухаю.
— Вікторіє Ігорівно? Доброго дня. Вас розшукують з нотаріальної контори. Справа щодо спадщини вашої бабусі, Ганни Степанівни. Ви є єдиною спадкоємицею двокімнатної квартири. Чи можете ви під’їхати на оформлення документів завтра зранку?
Вікторія на мить завмерла.
Вона подивилася на свекруху, яка все ще тримала сина за руки, і на чоловіка, який не знайшов у собі сил підняти очі.
— Дякую вам, Валентино Петрівно, — сказала Вікторія, беручи дочок за руки. — Дякую, що вигнали нас саме сьогодні. Три роки я жила в ілюзії, в чужих стінах. Тепер у нас нарешті буде справжній дім.
Двері за ними зачинилися.
Назавжди. Ззовні.
І Вікторія знала: більше вона ніколи не дозволить нікому зруйнувати свою власну фортецю.
Рівно через три дні Павло став телефонувати постійно. Він ледь не щогодини здвонив. Але вікторія жодного разу не взяла телефон.
Він і досі пише повідомлення, телефонує, але вона вирішила для себе, що більше ні слова від нього чути не хоче і не збирається жити щ таким чоловіком, який відмовився від сім’ї?
А ви як вважаєте, можливо, таки потрібно відповісти на дзвінок, щиро поговорити, можливо чоловік помилку свою зрозумів? Варто берегти сім’ю заради дітей?
Чи таке не вибачають? Якщо чоловік не підтримав свою сім’ю у найважчі часи, то нічого доброго від нього не можна чекати?
Чи зможе чоловік надалі обирати свою сім’ю, якщо до цього у нього мама лише була на першому місці?
Фото ілюстративне.
