Українці Сьогодні

Нарешті, — сказала свекруха. Ярослав розплющив очі. — Що? Мамо, що ти кажеш? — Кажу — нарешті в тебе прорізався голос, синку. Я вже почала думати, що ти так і проживеш усе життя, дозволяючи мені або дружині маніпулювати собою. Голос Світлани Павлівни змінився. З нього зникла та удавана солодкість, зникла зверхність. Залишилася тільки глибока, щира втома. — Ці гроші були іспитом, Ярославе. Останнім. Мені не потрібні були ці суми, мені було байдуже на ту машину. Я хотіла побачити, чи зможеш ти стати на захист своєї родини, навіть якщо ворогом виступаю я. Чи зможеш ти відмовитися від комфорту заради гідності. Вона помовчала, і Таміла вперше відчула до цієї жінки щось схоже на повагу. — Гроші залиште собі. Купіть те, що вважаєте за потрібне разом. Або віддайте на благодійність. Мені байдуже. Головне, що ти зробив вибір. І ти, Таміло… ти зробила те, що я не змогла зробити свого часу зі своєю свекрухою. Ти не злякалася

Маленька срібна брошка на її долоні була холодною і гострою, наче крижинка, що випадково

Життєві історії 0

Галю? Ой, не впізнала! Яка ти красуня стала! Ми вийшли на вулицю, сіли на лавку. Галя приїхала на пару тижнів — оформляти спадщину після батьків. — А ти чого така чорна, Надю? Що сталося? І мене прорвало. Я розповіла все: про Оленку, про київських сватів, про ремонт за триста доларів і про сестру, яка пошкодувала грошей. Галя слухала мовчки, не перебиваючи. Потім дістала з сумки телефон, щось подивилася, а тоді глянула мені прямо в очі. — Знаєш, Надю… Я ці гроші якраз за хату отримала. Збиралася в банк покласти. Давай так: я дам тобі ці три тисячі. Без відсотків. У мене відняло мову. — Галю… Та ти що… Ми ж не родичі, ми просто знайомі… Як я віддам? У мене ж немає… — Віддаси, — усміхнулася вона. — Але не тут. У мене в Неаполі є знайома, їй потрібна помічниця в сім’ю. Робота важка, доглядати за літньою жінкою, але платять добре. Житло і їжа безкоштовні. За пів року віддаси мені борг, а за наступні пів року — купиш Оленці на квартиру чи машину. Поїдеш

Того вівторка я саме збиралася чистити картоплю на вечерю, коли двері з гуркотом відчинилися.

Життєві історії 0

Галино, бери свої речі і йди до своєї мами! — сказав чоловік. — Досить! Моє терпіння скінчилося, я більше не збираюся дивитися спокійно на це! — Миколо, ти при собі? Що ти таке кажеш? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталь. — Схаменися, ми ж дорослі люди! — Це ти схаменися! Три десятиліття я мовчав, мовчав на твої повчання! Ти завжди найрозумніша, ти завжди знаєш, як краще, а я — так, меблі в цій квартирі! — До чого тут це все? Ми ж просто обговорювали заміну плитки у ванній кімнаті! — Обговорювали?! Тепер не будемо обговорювати, ти все зіпсувала. Збирай свої речі і до мами їдь

Микола стояв посеред вітальні, важко дихаючи, наче щойно пробіг марафон. Його обличчя, зазвичай спокійне

Життєві історії 0

Пам’ятаю один Великдень, років п’ятнадцять тому. Ми зі своїм Степаном якраз прийшли з церкви. Стіл бідненький: паска трохи підгоріла, замість м’яса — запечена картопля з салом. Степан уже зранку «похристосувався» так, що ледь тримався на ногах. І тут до воріт підкочує чорна «Волга» Михайла. Леся виходить у кремовому пальті, на голові — шовкова хустка, пахне французькими парфумами так, що аж голова паморочиться. — Ганнусю, ми заїхали на хвилиночку, — каже вона, навіть не заходячи в хату. — Ось, Михайло передав трохи гостинців. Вона простягнула мені невеликий пакет. Я відкрила його пізніше: там було дві коробки дорогих цукерок і пляшка марочного вина. Гарно? Так. Але мої діти тоді ходили в кедах, які просили каші, а в мене на зиму не було навіть теплих колготок

У нашому містечку про родину мого чоловіка і родину Михайла, Лесиного чоловіка, казали: «Дві

Життєві історії 0

Наступного ранку Катруся як ні в чому не бувало принесла мені каву. — Мамо, ти не сердься. Речі — то пусте. Слухай, ми тут з Вадиком подумали… Йому машина потрібна. Не нова, можна якесь б/в з Європи. Соромно ж перед пацанами, що він пішки ходить. Ти ж там підзаробиш за літо, правда? Я дивилася на неї й бачила не свою доньку. Я бачила втілення тієї самої бідності, від якої втікала все життя. Тільки це була бідність не в кишенях, а в душі. Вона не знала ціни грошам, бо ніколи їх не заробляла. Вона не знала ціни моїх сліз, бо я завжди посміхалася по відеозв’язку. Я вийшла на ганок своєї ошатної хати. Навколо був мій город, мої квіти, мій ремонт. Але я почувалася тут чужою

Моє дитинство пахне пилом сонячних доріг і гіркою втомою маминих рук. Якщо ви запитаєте,

Життєві історії 0

Сто тисяч, Оксано! Ти хоч розумієш, яка це цифра для мене? — голос Марії Степанівни здригнувся, але не від холоду, а від того гострого почуття несправедливості, що пекло під серцем уже не перший місяць. — Мамо, ну навіщо ти знову починаєш? Сьогодні ж перший день року, дай хоч видихнути, — Оксана, втомлена жінка з передчасними зморшками навколо очей, сиділа на краєчку стільця, нервово смикаючи нитку на рукаві старого светра. — Видихнути? Я вже рік не дихаю на повну, бо все чекаю, коли ж ви мені той борг повернете! Ти ж сорочку на собі рвала, казала: «Мамо, до Покрови все віддамо». Потім до Миколая. Вчора було Різдво, Оксано. Що далі? Великдень? Твій чоловік мені дуже багато грошей винен. Твоя кума Галина мені вчора в церкві таке нашептала, що в мене ледь серце не зупинилося. Каже, бачила твого благовірного в торговому центрі. Не одного. З якоюсь молодичкою під ручку ходив

Марія Степанівна стояла посеред кухні, вдихаючи кислуватий запах вчорашнього свята. На столі, вкритому святковою

Життєві історії 0

Маріо не «якийсь італієць», він чоловік моєї доньки, — спокійно відповіла я. — Я планувала купити Марті квартиру в Україні, але раз вона залишається тут, то логічно вкласти кошти в її майбутнє тут. Вона — моя єдина дитина. Тут у розмову втрутився Михайло. Його голос тремтів. — Значить так, Ніно… Я сім років чекав на тебе. Сім років жив як бобиль у цій старій квартирі, сподіваючись, що під старість ми будемо жити в палаці, як у Галі. Ти обіцяла! Ти втекла туди, а тепер хочеш залишити мене ні з чим? У неї є чоловік — нехай він її забезпечує! — А ти мене забезпечив? — не витримала я. — За ті роки, що я надсилала гроші на «поточні витрати», ти хоч раз запитав, чи не болять у мене ноги? Чи не плачу я ночами? Ти купував собі нові інструменти, допомагав мамі, купував дорогий коньяк «для престижу». А тепер ти хочеш відібрати у доньки шанс на стабільність? Галина того ж вечора зателефонувала свекрусі

Сім років тому ми сиділи за святковим столом у селі, в будинку моєї свекрухи,

Життєві історії 0

Солю, ну скільки можна теревенити з цією твоєю Наталкою? — голос Артема долетів із кімнати, де він напівлежав на дивані, втупившись у телефон. У його голосі вже не було тієї м’якості, яка так підкупила Соломію в перші місяці. Тоді він здавався їм обом таким затишним, таким «своїм». Тепер же в його словах бриніло роздратування, ніби розмова дівчини відривала його від якихось надважливих справ, хоча насправді він просто вбивав час. — У мене вже голова обертом від вашого щебетання. Краще б чимось корисним зайнялася, ніж плітки збирати. Соломія, яка саме на кухні чаклувала над вечерею, паралельно слухаючи подругу через гучний зв’язок, на мить застигла. Вона ледь помітно нахмурилась, але проковтнула образу. У пам’яті ще був свіжий той Артем, який із вдячністю приймав кожну чашку чаю, який ніяково посміхався, коли вона запропонувала йому переїхати до неї. Тоді, після того, як його невелика справа прогоріла через чергову кризу, він нагадував побитого життям горобця

— Солю, ну скільки можна теревенити з цією твоєю Наталкою? — голос Артема долетів

Життєві історії 0

Минуло дві години. Я почула, як мій чоловік повернувся. Він зайшов у спальню і сів на край ліжка. — Я був у них, — сказав він хрипко. — У мами. Я мовчала, боячись почути продовження. — Я сказав Василю, що якщо він ще раз відкриє рота в твій бік, він забуде дорогу до нашого дому. Назавжди. І мамі сказав, що грошей не буде. Жодних. Ні в борг, ні в дар. Він замовк, важко дихаючи. — Мама плакала. Казала, що я невдячний син. Що ти мене приворожила. Роман підняв на мене очі. У них було стільки болю, але водночас і якась нова, не бачена мною раніше сила. — Мені було дуже боляче це чути. Але коли я стояв там, у їхньому коридорі, я раптом зрозумів: ти права

Ключ застряг у замковій свердловині, ніби намагався попередити мене: «Не входь, Соломіє, там на

Життєві історії 0

Світлано! Ну чого ти знову надулася? Мама ж не для себе просить гроші, Сергію реально треба підсобити з тим ремонтом у новій квартирі! Я на мить завмерла над пательнею, де шкварчали котлети для всієї нашої великої родини. Пара від плити застеляла очі, але те, що я відчула всередині, було гарячішим за вогонь. Я повільно розвернулася до Павла. Він стояв у дверях кухні, розслаблений, упевнений у своїй правоті, і навіть не підозрював, що тонкий лід мого терпіння щойно тріснув. — Підсобити? Павле, я вчора підбила підсумки нашого сімейного бюджету. За останні пів року ми «підсобили» твоїм родичам на сто п’ятдесят тисяч гривень. Сто. П’ятдесят. Тисяч. А тепер подивися на мої чоботи — я їх латаю в майстерні вже третій сезон поспіль! Чоловік дивився на мене здивованими очима і слова сказати не міг, та на допомогу прибігла свекруха

— Світлано! Ну чого ти знову надулася, наче миша на крупу? Мама ж не