Українці Сьогодні

Наталія, одягнена у стриману, але елегантну сукню, неквапливо розставляла тарілки зі святковими закусками, старанно уникаючи дивитися у бік чоловіка. Сьогодні вони відзначали важливу дату — десятиліття успіху його будівельної компанії. За великим, овальної форми столом зібралися найближчі друзі Олега, його ключові бізнес-партнери та кілька родичів. Свято було гучним, наповненим чоловічим сміхом і дзенькотом дорогого кришталю, але Наталії було не до веселощів. У горлі стояв клубок. Олег уже другу годину поспіль із неприхованим пафосом розповідав присутнім про свої тріумфи. Про те, як він, немов той казковий герой, збудував компанію «з чистого аркуша». Як він самотужки долав шалений спротив конкурентів. Як прийшов до нього перший мільйон. Гості слухали із захопленням, здіймали тости, проголошуючи оди його геніальності, та дружньо били по плечу винуватця торжества

Наталія, одягнена у стриману, але елегантну сукню, неквапливо розставляла тарілки зі святковими закусками, старанно

Життєві історії 0

Давай без цієї… лірики, — перебив він. — Мами більше немає. Царство їй небесне. Вона пішла гідно, доглянута, в чистоті. У цьому твоя заслуга, я не сперечаюся. Він відкрив теку. Дістав звідти файл, у якому були документи. — Я все обдумав, Олесю. Давно обміркував. Просто чекав, поки… поки ситуація вирішиться. Не хотів хвилювати маму, не хотів зайвого стресу. — Про що ти говориш? — Олеся дивилася на папери, але букви розпливалися перед очима. Заява. Суд. Розірвання шлюбу. — Про нас. Точніше, про те, що нас більше немає, — Максим нарешті підняв на неї очі. Вони були абсолютно холодні, як лід на замерзлій річці. У них не було ні горя, ні кохання, ні навіть звичайної людської ненависті. Лише голий, чистий розрахунок. — Ми з тобою стали чужими людьми дуже давно. Нас пов’язувала лише хвороба матері. Він зітхнув, немов скидаючи важкий вантаж

Запах ладану, настоянки валеріани та сирої чорноземної землі з міського цвинтаря змішався в один

Життєві історії 0

Помилка? — Оксана усміхнулася, але в її голосі не було глузування, лише сталева, виснажлива втома. — Ти ж поїхав до неї на своїй новенькій “Тойоті”, яку ми брали у спільний кредит. Пішов, залишивши мене з іпотекою на цю двокімнатну в новобудові, з загальними рахунками, із порожньою половиною шафи, де ще пів року тому висіли твої ідеально випрасувані сорочки. Ти навіть не озирнувся, коли виходив із цим великим спортивним баулом. А тепер, коли у тебе, здається, величезні проблеми з ПриватБанком і не тільки, ти раптом згадав, що маєш дружину? Колишню дружину, між іншим. Він зробив крок вперед, рука потяглася до неї, але Оксана ледь помітно відступила, і він завмер. — Я все розумію, — Максим підняв руки, наче здаючись поліції. — Розумію, що заслужив кожне твоє слово, кожен холодний погляд. Але я справді змінився. Я хочу все виправити. Хочу повернутись. До тебе. До нашого життя. До того спокою, який був лише тут

— Оксано, ну припини, — Максим опустив погляд, нерішуче переминаючись з ноги на ногу

Життєві історії 0

Сім місяців Святослав не розмовляв з дружиною. Зовсім. Він міг кивнути, коли вона питала, чи візьме він із собою на роботу термос, міг написати у вайбері «купи хліб», але не більше. Він відвертався, коли вона намагалася пояснити, просила поговорити. Мар’яна звикла ковтати образи, не роздмухувати конфлікти, згадуючи материнські настанови. Вона терпіла, терпіла, терпіла. А всередині неї збиралося щось важке, холодне і болісне. Якось увечері вона готувала вечерю: картопляне пюре і соковиті, з часником, домашні котлети. Святослав сидів за столом із телефоном, граючи у чергову головоломку. Мар’яна поставила перед ним тарілку. — Дякую, – пробурмотів він, не зводячи очей з екрана. Вона завмерла. Поклала лопатку на стіл. — Ти… ти зараз зі мною поговорив? Він знизав плечима, намагаючись знайти розгадку на екрані. — Ну то й що? Їсти попросив. — Святославе, тобі не здається, що це ненормально? Ми живемо в одному будинку, спимо в одному ліжку, а ти зі мною сім місяців мовчиш. Через комод

Мар’яна відкрила додаток “Приват24” просто посеред ювілейного застілля і побачила суворий нуль. Сорок тисяч

Життєві історії 0

Оксану я знаю багато років, але спілкуємося ми з нею зрідка. Аж тут я дізналася, що вона заміж вийшла. Але найбільше, що здивувало мене, так це те, що майже до дня їх весілля її чоловік був одружений ще. Вже гості були запрошені, дата весілля призначена, а її чоловік у паспорті мав позначку одружений. — А у мого Павла зайвий раз розмовляти з дружиною не було тоді жодного бажання, тому так затягнулося все. Там дружина така, що краще її і не бачити, — виправдовувалася Оксана. Але правду тоді ніхто з нас не знав

Я маю знайому, з якою я знаюся вже багато років, хоча особливо тісних, дружніх

Життєві історії 0

Тарас зайшов на кухню, коли Яна саме закінчувала розкладати холодець і прикрашала його петрушкою. Він був у бездоганно вигладженій сорочці, з якої ще не вивітрився запах дорогих парфумів. Його вигляд, свіжий і відпочилий, був різким контрастом до Яниного спітнілого чола. — Ну що, як справи? — Він обійняв її, чмокнув у скроні і попрямував до столу, щоб взяти шматочок маринованого огірка. — Мама каже, ти в неї – золоті руки. Усе блищить. — Дякую, Тарасе. Можеш іти, прийшли твої партнери, треба їх розважити, — сказала Яна, відсторонюючись, щоб витерти руки. Вона намагалася, щоб її голос звучав рівно. — Ага. А… ти не проти? — Він затримався, його погляд був винувато-напруженим. Це означало, що він зараз скаже щось, що виведе її з рівноваги. — Мама просила… каже, раптом приїдуть її тітки, а без оселедця під шубою — це ж не свято, ти розумієш. Каже, ти її робиш просто неперевершено. Я вже все купив! Риба, буряк, яйця. Усе свіже, тільки-но з ринку! Він вказав на великий поліетиленовий пакет біля дверей. Яна завмерла. У руці вона стискала кондитерський шпатель, яким щойно розгладжувала майонез на холодці

Усе, що насправді любила Яна в цій квартирі, це її розмір. Велика, простора, з

Життєві історії 0

Марія взяла одразу, знову зі своїм напускним радісним тоном. — Ой, свахо, добрий день, як ви? Як справи у вашій чудовій хаті? — Маріє… — мій голос був спокійний, без єдиної нотки звинувачення, але твердий. — Я хотіла уточнити. За ресторан. Я ж заплатила вчора 19 850 гривень. Коли ви зможете повернути гроші? На тому кінці виникла тиша. Вона була такою гучною, такою викривальною. — Свахо… ну… ми думали… ну ви ж… господиня, ми ж у вас у гостях… якось… так вийшло… — Я господиня у своїй хаті, — сказала я. Я відчула, як моє серце заспокоюється. Уся злість пішла, залишилася лише впевненість. — Але свято було ваше, і замовляли ви. Це ваші витрати. Тому, будь ласка, поверніть. Я не поспішаю, але хочу, щоб ми все вирішили чесно. Інакше я не зможу вважати наш подальший зв’язок щирим

Курортне містечко взимку — це завжди контраст. Не гамірний, сонячний сезон, а зовсім інша,

Життєві історії 0

Син насупився: — Ну добре… Але хоч на Різдво прийдеш? Я глянула на Андреа — він стискав мою руку, його очі були повні співчуття і підтримки. А потім на дітей. Їхні обличчя були замкнені, холодні, чужі. І сказала: — Якщо вам потрібна мама — я прийду. Якщо вам потрібні гроші — ні. Дочка стукнула дверима, її кроки гучно відлунювали в тиші зимового двору. Син тільки кинув: — Тоді не чекай нас на Різдво. І вони поїхали. Я сіла на лаву, і серце стискалося так, що не могла дихати. Біль пронизував мене наскрізь, як гостра крижина. Андреа обійняв мене, посадив поруч, його тепла рука гладила моє волосся. — Маріє, вони звикнуть. Ти дала їм занадто. Тепер вони мусять навчитися цінувати тебе

Коли я вийшла з автобуса, на нашу з Андреа долоню дихнув морозний прикарпатський вітер.

Життєві історії 0

Тієї ночі мені приснився дивний сон. Дід Омелян стояв біля хвіртки похиленого будиночка і посміхався мені, як колись давно. Сон був настільки відчутним, що я ніби знову відчув шорстку дідусеву долоню на своїй посивілій скроні. — Тобі треба приїхати, Олежику, в село, до моєї хати, — тихо шепотів дід. Я хотів розповісти йому про свою недугу, але не вистачило сил. Я просто обійняв дідуся, відчув його тепло і зрозумів, що по щоках течуть солоні сльози. — Приїжджай, Олежику. Обіцяй, що приїдеш! — наполегливо повторював дід. — Обіцяю, дідусю, — видохнув я і відкрив очі. Вранці я дуже не хотів їхати, але розумів, що якщо не виконаю обіцянку, то буде щось недобре і таки не помилився я

Я відклав свої рибальські снасті і рушив на берег, щоб розгледіти зблизька ту дивну

Життєві історії 0

Якісь рахунки прийшли… — зітхнула літня сусідка, і в цьому зітханні було стільки втоми, що мені стало боляче. — А я без окулярів нічого не бачу, а ці цифри такі дрібні… Я взяла папірці. Комуналка, світло, тепло, вода. Вже сама назва змушувала відчути важкість. Я почала читати, і цифри застигли в повітрі. Квитанції — на вісім тисяч гривень. Сума для пенсіонерки, яка живе сама, була просто нереальною, і це я бачила по її очах. Вона тим часом дивилася мені у вічі з такою надією, що я відчула, як стискається щось у грудях. Це була надія, змішана зі страхом і зніяковілістю. — То можете… допомогти? — вона показала рукою на дорогу. — Там банк через дорогу. Я сама довго буду йти, а мені вже важко. А ви, бачу, спішите. І тут стався момент, який розірвав мою поспішність на дрібні шматки. Вона витягує з кишені охайно складені, немов нові, дві тисячі гривень і простягає мені. — Більше нема… Але я потім вам віддам, чесно-чесно. Я з пенсії відкладу. Я ковтнула, відчуваючи сухий ком у горлі. Дві тисячі… А квитанцій на вісім

Той ранок я визирнула у вікно, і до сірого неба мені миттєво прилип недобрий