Українці Сьогодні

Наталю, я вирішив… Нам треба розлучитися. — Що ти таке кажеш, Олексію? Яке розлучення? — Я більше так не можу. Відчуваю, що життя проходить повз. Нам справді краще розійтися. — Але ж… — вона судомно ковтнула повітря, яке раптом стало занадто густим. — Льошо, до свят лише три дні! Ми ж планували, що приїдуть Світлана з Денисом, привезуть онуків. Я вже холодець поставила, подарунки всім купила… — Саме тому я кажу це зараз. Я не хочу більше прикидатися. Не можу вдавати щасливого голову родини, коли всередині все інакше. Наталія відчула, як підлога під ногами стає непевною. Невже всі ці роки — поїздки до батьків у село, спільні ремонти, виховання дітей, радощі й тривоги — були лише гарною декорацією? Невже людина, з якою вона ділила хліб і дах понад три десятиліття, насправді була їй чужою

Наталія Павлівна стояла біля дзеркала у невеликому передпокої, звично поправляючи волосся. У відображенні вона

Життєві історії 0

Олена Дмитрівна відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона опустилася на край крісла, намагаючись опанувати себе. Її син, її правильний і розсудливий Артем, привів у дім жінку з двома дітьми і навіть не спромігся попередити матір? — Бабусю, а ти чия? — раптом запитала дівчинка, підійшовши ближче. Це питання застало жінку зненацька. — Я… я мама Артема. Олена Дмитрівна. — Олена Дмитлівна, — старанно, хоч і не зовсім вірно, повторив хлопчик. Дівчинка на мить замислилася, а потім притулилася маленькою ручкою до коліна жінки. — Якщо ти нічия бабуся, то можеш бути нашою. У нас із Павликом бабусі немає. Зовсім. Тільки мама. Хочеш? В очах дитини було стільки щирої надії, що в Олени Дмитрівни щось боляче стиснулося в грудях. Вона не знала, що відповісти. У цій квартирі, яку вона вважала фортецею самотності свого сина, тепер вирувало зовсім інше життя. Артем ніколи не був бунтарем. Вихований у родині інтелігентів, він завжди був гордістю матері: золота медаль, медичний університет, успішна кар’єра хірурга. Проте Олена Дмитрівна знала — між ними завжди стояв невидимий мур. І цей мур вона звела власноруч багато років тому

Олена Дмитрівна завжди вважала себе жінкою тактовною і вихованою, але в ту суботу її

Життєві історії 0

Знаєте, Ганно Василівно, — Оксана зупинилася, дивлячись свекрусі просто в очі. — Моя бабуся теж терпіла. І мама терпіла. Все чекали, коли їхню працю помітять і оцінять. А я не хочу чекати. Повага не народжується з терпіння, вона народжується з рівності. Я люблю вашого сина, але я не погоджувалася бути додатком до пилососа. Дорогою до міста в автобусі Оксана дивилася на вогні невеликих містечок, що пролітали повз. Їй було сумно, але водночас вона відчувала дивну легкість. Вона згадала, як чотири роки тому вони з Андрієм мріяли про партнерство, про те, як будуть підтримувати одне одного. Куди це зникло? Коли він встиг перейняти модель поведінки свого батька, який за все життя жодного разу не запитав дружину, чи не втомилася вона? Вдома було тихо. Оксана заварила собі чаю, сіла за робочий стіл і відкрила ноутбук. Робота заспокоювала. Кожен штрих на планшеті повертав їй відчуття контролю над власним життям

Ранок суботи в домі Ганни Василівни завжди починався однаково. Ще вдосвіта на кухні починало

Життєві історії 0

Шановна, ви помилилися під’їздом. Тут приватна територія, — вимовив чоловік голосом, у якому не було жодної теплої нотки. — Богдане, синку, це ж я. Мама приїхала, — Надія відчула, як серце зрадницьки стиснулося. — Ти ж не відповідав на листи, не брав слухавку на іменини минулого року. Я думала, щось сталося. — Жінко, я не знаю, про що ви говорите. У мене немає матері, її не стало давно. Ідіть геть, не змушуйте мене кликати консьєржа. Надія встигла помітити у передпокої на полиці маленьку глиняну фігурку коника. Вона сама купила її йому на ярмарку, коли йому було вісім. Він точно її впізнав, але вирішив викреслити зі свого життя. — Богданчику, я ж не за грошима! Я просто хотіла побачити, як ти живеш, — прошепотіла вона вже зачиненим дверям. Та син більше не повернувся

Надія Петрівна поправила хустку, яка постійно сповзала від вогкого київського вітру. У руках вона

Життєві історії 0

Олено, ну ти ж знаєш ситуацію… У Артема зараз дуже складний період. Він намагається підняти власну справу, там виникли певні… затримки. Я просто трохи підтримав брата. — «Трохи»? — я простягла йому телефон. — Подивися на ці цифри. Це вартість хорошого вживаного автомобіля, Павло! Ми роками відкладали ці гроші. — Це тимчасово, — він спробував взяти мене за руку, але я відсторонилася. — Він усе поверне. Артем обіцяв, що як тільки справа піде, він віддасть усе до останньої копійки, ще й з бонусом. Ти ж знаєш, він мій рідний брат. Ось саме це я й знала. Знала вже майже двадцять років нашого спільного життя. Артем завжди був «талановитим», але «невизнаним»

Це була одна з тих тихих ночей, коли навіть місто, здавалося, затамувало подих. Я

Життєві історії 0

Мар’яно! Мар’янко, донечко! Це ж ти? — вигукнула Зоряна, ледь не впустивши кошик. Жінка здригнулася і повільно обернулася. Її обличчя було напрочуд спокійним, а очі — холодними, як крига в січні. — Перепрошую, ви до мене? Зоряна Михайлівна заклякла на місці. — Як це? Мар’яно, це ж я! Твоя свекруха. Була нею шість років. Мама Ярослава! Жінка в пальті поправила дорогу шкіряну сумку на плечі. — Ви, мабуть, помилилися адресатом. Я вас не знаю. — Та що ти таке кажеш! Ми ж разом на дачі троянди садили! Я тобі з дітьми допомагала, коли ти дисертацію писала! Я ж тобі на ту італійську спальню сімдесят тисяч гривень дала, зі своїх ощадних! — Прошу, не чіпайте мене, — Мар’яна акуратно відсторонилася, дивлячись на Зоряну як на прикру перешкоду на шляху. — Бажаю приємних покупок

Зоряна Михайлівна повільно просувалася між рядами супермаркету, вибираючи продукти на тиждень. У кошику вже

Життєві історії 0

Оксаночко, рідна, у нас така біда! — голос племінниці в слухавці тремтів від сліз. — У нашому орендованому будинку прорвало каналізацію, все залило, жити неможливо! А господар каже, що ремонт триватиме тижнями. Нам із малечею та Олександром просто нікуди йти! Оксана відчула, як усередині щось напружилося. Вона завжди була доброю до родичів, але дуже добре знала цю сім’ю. — Яно, це жахливо, — почала вона, але племінниця перебила її. — Тітонько, ми б ніколи не турбували, але ти — наша остання надія. Пустіть нас буквально на кілька днів, доки ми знайдемо нове житло. Ми ж свої люди! Ви ж не залишите нас на вулиці в такий час? Совість і родинні почуття взяли гору. Оксана погодилася. — Добре, Яно. Приїжджайте. У мене є вільна кімната, потіснимося трохи. Вже за годину родичі були на порозі, наче й не чекали відмови. Відтоді життя Оксани дуже змінилося

Вечір у квартирі Оксани Дмитрівни зазвичай минав під супровід тихої інструментальної музики та шелесту

Життєві історії 0

Микола був на роботі, а Елла Олександрівна саме мала зайти — вона попередила, що принесе «дитячі речі, які лишилися від Миколки», бо, на її думку, ми не могли дозволити собі нічого гідного. Коли двері відчинилися і свекруха ввійшла до вітальні, вона спочатку не зрозуміла, хто ця вишукана жінка, що п’є каву на моїй кухні. — Ой, Валеріє, у тебе гості? — почала вона своїм звичним повчальним тоном. — А я от принесла пелюшки, вони майже як нові… Тут мама піднялася, лагідно посміхнулася і простягнула руку. — Доброго дня. Я — Світлана, мама Валерії. Дуже рада нарешті познайомитися з жінкою, яка виховала такого чудового чоловіка для моєї доньки. Елла Олександрівна завмерла. Її погляд ковзнув по маминій зачісці, по її доглянутих руках, по діамантовій брошці на лацкані пальта. Пелюшки в пакеті раптом здалися їй чимось недоречним. — Ви… мама Валерії? — перепитала вона, і її голос вперше за весь час дав тріщину. — Ви з того самого селища

Елла Олександрівна почала кепкувати з мене чи не з першого дня нашого знайомства. Це

Життєві історії 0

П’ята ранку, неділя. Ганна Степанівна ніколи не дзвонила просто так, щоб запитати про погоду чи здоров’я. — Так, Ганно Степанівно, спала. Щось трапилося? — голос Ірини злегка тремтів. — Ой, ну що ти одразу про погане! Просто дзвоню сказати, що я вже в потязі! Їду до вас, діти мої. Думаю: навіщо дзвонити заздалегідь, зайвий раз людей турбувати? Ви ж молоді, вічно заклопотані своїми справами. Тож вирішила — зроблю сюрприз, приїду на тиждень-другий. Буду на вокзалі вже по обіді. У грудях щось обірвалося. Ірина притулилася спиною до холодної стіни коридору і повільно сповзла навпочіпки. — Ганно Степанівно, але ми зовсім не готові вас приймати… Ми навіть не планували… — Ой, та що там готуватися! Я людина проста, невибаглива. Де ви примоститеся, там і я влаштуюся. Ти головне зустрінь мене, бо речей багатенько — везу вам і картопельки, і консервації трохи, і сала свіжого. І борщу навари, знаєш, такого, як я люблю, з квасолею. З дороги так хочеться гаряченького домашнього

Телефон задзвонив о п’ятій ранку. Ірина сіпнулася, ледь не скотившись із ліжка, і машинально

Життєві історії 0

З того дня посилки додому стали скромнішими. Замість дорогих брендів — необхідне. Замість «Максимчику, ось тобі 500 євро просто так» — тиша. Ганна почала економити на всьому. Настав січень. День народження Люби. Раніше Ганна надсилала 200–300 євро, щоб невістка «купила собі щось гарне». Цього разу вона пішла на пошту і відправила рівно 50. За годину після того, як гроші прийшли на картку, задзвонив телефон. — Алло, мамо? — голос Максима був збентеженим. — Вибачте, може, ви помилилися в переказі? Там тільки 50 євро прийшло. — Ні, синку, не помилилася. Це подарунок Любі. На квіти та торт. Максим помовчав. — Але ж ви знаєте… я ж вам казав, що Любі треба чоботи на зиму. Старі порвалися. І куртку вона хотіла… Ми думали, ви як завжди… Ганна відчула, як у грудях підіймається холодна хвиля спокою. — Сину, Любі тридцять років. Вона доросла жінка, у неї є чоловік. Чоботи на зиму — це базова потреба сім’ї, на яку мають заробляти ті, хто ці чоботи носить. Я від себе зробила подарунок. Я не зобов’язана вас одягати до пенсії

Вечір у Неаполі завжди пахне однаково: морською сіллю, міцною кавою та вихлопними газами мопедів.